Польща входила в Європу танцюючи. Ось кілька флешів. Люблін, місто народження Польської держави, відзначав вхід своєї країни до Європейської Співдружності Конгресом ректорів європейських університетів. Це була акція символічна. Від «Унії до Унії», — так Папа Іоан Павло II назвав історичний шлях Польщі до Європи. Люблінська унія 1569 року дала життя Польській державі, яка 435 років по тому офіційно ставала частиною «Європи Націй», європейського політичного та культурного простору свободи і демократії.
Конгрес ректорів європейських університетів — це було грандіозне дійство. Наукова і організаційна культура Люблінського університету Марії Кюрі-Склодовської, молода сила цього виклику були вражаючі. Впродовж кількох днів Люблін вібрував, мов потужний мегакомп’ютер: інтелектуальною енергією, глобальністю наукових проектів, моральною переконаністю і переконливістю.
«Dancing to the End of Time», «Танцюючи до кінця часу», — так називався концерт Фольклорного ансамблю університету на інавґурації конгресу.
Танцювала і співала польська студентська молодь в народному вбранні, у віночках, плахтах і киптарях, але потім і в шляхетських строях з білими смушками. Співала пісень польських і англійських, грецьких і українських, угорських і ірландських. Ректори куштували різних польських наливок і танцювали з польськими студентками. Норман Дейвіс фотографувався в пишній одіжі старої Речі Посполитої. Сьогодні прийняття відбувалося на сільськогосподарській виставці, а завтра — в королівському палаці. Але якщо на сільськогосподарській виставці гості вечеряли на дерев’яних лавах між машин і тракторів, зовні стояла сторожа: середньовічні лицарі у грізних обладунках. З-під важких шоломів весело поблискували очима ті самі студенти.
Таксист, який мене віз після одного з таких вечорів до готелю, запитав: «А що це там за танці такі? Це що, антиглобалісти танцюють?» (в ті дні в Польщі збиралися зокрема й антиглобалісти). «Та ні, — уточнила я, — це танцюють ректори європейських університетів». — «А з якого приводу?», — поцікавився водій. — «Святкують вхід Польщі до Європи», — пояснила я. Спокійний коментар водія: — «Так Польща завжди була в Європі. Решта — то брюссельська бюрократія»...
Ось, власне, мініатюрний соціокультурний портрет польського суспільства, який пояснює, чому в ніч на 1 травня на площах польських міст звучала «Ода радості» Бетховена, а в Україні кілька днів по тому зривалися снаряди в мелітопольських степах. І бігли налякані люди, притискаючи до себе дітей, як у часи війни. Пояснює, чому польська молодь розгойдувала в нічному першотравневому небі різнобарвні прапори європейських міст, а на вулицях Києва на ранок подекуди пенсіонери витягали з ідеологічного нафталіну зім’яті прапори все того самого незмінно червоного кольору, так наче недостатньо крові ще було пролито під стягами диктатури.
Ще один флеш. Серед танцюючих ректорів один ректор не танцював. Він був непомітний в часі конгресу, і так само непомітний у розважальні його хвилини. Щоправда, підійшов до мене, подякував. За те, що я у своїй доповіді згадала його країну. І хоч я її назвала «чорною дірою» історії, ви не думайте, запевнив мене ректор, наша культура ще десь відсотків на десять жива...
Чи необхідно уточнювати про яку країну йшлося? Чи й так зрозуміло, що йшлося про Білорусь, на чиєму гербі і досі зловісно поблискує п’ятикутна червона зірка?
І чи треба додавати, що за кілька років є ризик, що так само можна буде сказати й про Україну? Чи втішимо себе, що, може, нам пощастить, і ми будемо пишатися, що наша культура жива, скажімо, на двадцять відсотків?! Це вона і є, диявольська посттоталітарна «математика», де вже неможливо порахувати мертвих і де вже нікого не лякає, що культура може згорнутися в невидиму відсоткову нішу, а з нею — і пам’ять суспільства, а отже, і його майбутнє.
Наведені флеші не є ситуаційною мозаїкою, а індикаторами загрозливої дихотомії польської і української політичної та культурної реальностей сьогодні.
«Любельщизну» від України відділяє, здається, кордон цілковито прозорий. Найсхідніший реґіон Польщі, він чи не найбідніший. По дорозі від Варшави до Любліна, якби не надписи латиною, цілком можна було б собі уявити, що їдете ви Україною.
І флора така сама стихійна, що геометрії французьких садів з неї не створити, і коник меланхолійно пощипує траву поряд з дещо пошарпаною «іномаркою», і дороги більше пам’ятають гусениці радянських танків, а не шини «Мерседесів». Зовнішні ознаки європеїзації — швидше зворушливі, як переконливі. Вздовж доріг вас закликають пошити собі «кожуха» з італійської шкіри. А в піццерії вам запропонують не яку, а польську піццу. І безсумнівна польська «ідентичність» сумнівно італійської піцци полягатиме в тому, що основним її інґредієнтом буде квашена капуста, «біґос», щоб точніше, змішаний з шкварками...
Та й сам Люблін сьогодні — це місто, збудоване, а отже, зруйноване «реальним соціалізмом». Де пройшов комунізм, лишив за собою відсутність краси, зручності, смислу. Незграбна геометрія «ґомулківської» архітектури, сяк-так причепурені парки, сяк-так злагоджені базарчики, і такі ж, як у нас, примучені старі жінки, що продають конвалії, і такі ж, як у нас у провінційних містах, роздриґані автобуси, що невідомо як доїжджають до пункту призначення. І такі ж, як у нас, напіврозбиті дороги...
ЧОМУ ж ці польські напіврозбиті дороги ведуть до Європи, а реконструйовані українські автостради впираються в нову «залізну завісу»? ЧОМУ сьогодні між Польщею і Україною проліг новий кордон, далеко не прозорий? Кордон політичний, шенґенський. І кордон культурний, але так само непроникний.
Це вже не кордон між Польщею і Україною. Це кордон між Європою і не-Європою. Між ЄС і ЄЕП. І не будьмо приколисувати себе ілюзіями: це кордон між цивілізованим світом і... так, «чорною дірою» історії. Якщо ситуація не зміниться. Найближчим часом.
Цей кордон пройшов по живому тілу і Польщі і України. Для України це катастрофа. Але й для Польщі це — нелегке випробування. Адже ці країни щойно тепер віднайшли одна одну. Почалася — фактично вперше — їхня реальна зустріч як незалежних держав після століть колоніалізмів і тоталітаризмів, поділів і окупацій, погромів і «пацифікацій», коли обидві країни були заручниками світових антагоністичних сил. Крах комуністичного режиму відкрив шлях до повноцінної реалізації цих країн в нових цивілізованих контекстах. Польща знайшла в собі інтелектуальну і моральну відвагу дати радикальне перечитання власного минулого. Річ Посполита «двох народів» переосмислена в новій польській історіографії як Річ Посполита «багатьох народів». Польща визнала цінність присутності цих народів для своєї культурної і політичної еволюції. Врешті, Польща переконалася, що щоразу, як вона унеможливлювала Україні незалежність, обидві країни разом потрапляли в пастку російського імперіалізму. Відповідний процес переосмислення розгорнувся і з боку України, чия історія, культура, мова, суспільна ментальність в усі віки були глибоко і складно пов’язані з польською реальністю. Словом, критична свідомість обох культур почала створювати НОВУ ЕТИКУ ІСТОРІЇ.
Але, власне, на початках цього процесу між цими країнами знову проліг кордон. І, може, вперше в історії цей кордон між Польщею і Україною ризикує стати кордоном неподоланним. Кордоном, що розділить назавжди ці країни.
Цей кордон проліг тому, що Польща зробила свій вибір. А Україна — ні.
Цей кордон проліг тому, що Польща поважає себе і вміє змусити інших поважати себе. А Україна — ні.
Цей кордон проліг тому, що Польща більше ніколи не дозволить Росії нищити свій народ, свою культуру, свою державність. А Україна — так.
Цей кордон проліг тому, що Польща готова заплатити високу ціну — важкою працею і тимчасовими жертвами — за свою рівноправну присутність в Європі. Натомість Україна платить високу ціну — ціну свого суверенітету, своєї культури, добробуту своїх громадян, — аби знову опинитися колонією «Євразії». Це означає, що Польща системно й послідовно працює над тим, щоб БУТИ. А Україна системно й послідовно готує себе до політичного і культурного НЕІСНУВАННЯ.
Ось тому кордон, який проліг між Польщею і Україною, — це насправді кордон між неодемократичним суспільством і суспільством посттоталітарним. Точніше кажучи, суспільством, яке прямує в бік НЕОТОТАЛІТАРИЗМУ. Тобто в бік згортання простору людського життя. І розгортання простору надлюдської — і антилюдської — Влади.
Справа, отже, не тільки — і не стільки — в сліпоті брюссельських бюрократів і/чи дипломатичних (часто цинічних) пертрактаціях Заходу з Росією, а в двозначності й плиткості політичної і культурної ідентичності самої України. На тринадцятому році незалежності Україна досі ще не самоокреслилась — для себе самої, а відтак і для світу, — як самостійна держава. Формули типу «Україна — не Росія» неможливі в жодній іншій точці планети (ви собі уявляєте: «Ірландія — не Англія», а «Кіпр — не Туреччина»?!). З початку незалежності Захід дивився на Україну із занепокоєною цікавістю і шукав інструментів для декодифікації української реальності. Але Україна, замість концепційної європейської стратегії, обрала шлях «багатовекторної» риторики, дедалі більше перетворюючись на мляву політичну плазму, що охоче перевалювалася своїм аморфним тілом у бік Росії. «Проєвропейські» заяви офіційної України були всього лише віртуальною грою, де на екран проектувалися фіктивні реалії. Тим часом політичний істеблішмент країни створював (швидше сподівався, що створював) «матеріальний» ЄЕП у перервах між віртуальними переговорами про ЄС, в який до того ж обіцяв увійти «разом з Росією», — так, наче хтось Росію там чекає, і так, наче сама Росія прагне стати однією з демократичних європейських держав, а не мріє про відбудову «єдиної і неподільної» супердержави від Білого моря і обов’язково до Чорного...
Іноді хочеться поспівчувати пострадянським Янусам. Їхні ліфтінґи, напевно, коштують вдвічі дорожче!
То чи ж маємо дивуватися, що Брюссель дав категоричну відповідь на європейську перспективу України: Україна НІКОЛИ не буде членом ЄС? «Віртуальність» європейських аспірацій української влади, особливо відчутна в передвиборний період (хто, як не Москва, може гарантувати посттоталітарний континуум?!) дуже полегшила інтеґраційну стратегію Заходу, яка поки що однозначно завершилася, власне, на польсько-українському кордоні. Захід перестав приховувати своє розуміння ситуації. І перестав рахуватися з Україною.
Відтак не слід тішити себе фантоматичним позитивом економічних показників і/чи (не)досконалістю демократичних інституцій. Румунія економічно знаходиться в гіршому стані від України, а щодо турецької «демократії», то Туреччина тільки зараз, під тиском ЄС, починає випускати на свободу політичних в’язнів, які потрапили до тюрем, скажімо, за один факт вживання курдської мови. І не конечне тільки у внутрішньому «російському факторі» справа: згадаймо відсоток російського населення в прибалтійських республіках. Та, врешті, погляньмо на Грузію. Про членство в ЄС, може, й не йдеться. Але політична ідентичність нової Грузії перетворила її на бажаного партнера ЄС. І цікаво, що поки ЄС запускає в цю державу мільйонні інвестиції, президенту Путіну не залишається нічого іншого, як коректно визнати уряд країни, що не приховує своїх західних орієнтацій та альянсів. А послану на підтримку федерального контингенту зброю президент Путін регулярно отримуватиме назад.
Отже, виразно посттоталітарний вимір української політичної реальності — це насамперед віддзеркалення посттоталітарного (тобто також і постколоніального) виміру її ментальності культурної. В цьому, на мою думку, й полягає «нерв» української проблеми.
Шлях Польщі до Європи був дуже важкий. І ціна його була висока: сама Європа не раз використовувала Польщу як «розмінну монету» у своїх торгах з Росією. І все ж, розуміючи це, — ще Міцкевич проклинав цинізм Європи! — на всіх етапах цього шляху Польща ніколи не відреклася від своєї європейської ідентичності. І, власне, європейська ідентичність Польщі була гарантією збереження і захисту її власної національної ідентичності.
На відміну від польської (та, врешті, й інших еліт Східної Європи, різною мірою, але все ж рішуче проєвропейських), українська інтелектуальна еліта в цілому не висловила своєї концепції ідентичності України. Звісно, винятки й «одиниці» є, — коли це в Україні бракувало непочутих пророків? Немає, однак, системної ідентичності культури. Послідовну проєвропейську стратегію будувати складно, тож набагато простіше вичаклувати якийсь міфічний «третій шлях» на кшталт: місце України не об’єднанні з Росією, але й не з Європою. А де? «В себе». І на які рефлексії про місце чи не-місце України в Європі може витрачати час молода еліта (в лапках обидва слова), що оголосила свою культуру неіснуючою, а свою державу такою, що й зацитувати незручно? Яка всю відповідальність за «негаразди» перекладає на політиків правлячих, а також опозиційних, а сама на себе не бере жодних зобов’язань і жодної відповідальності? Європа для такої «еліти» — хіба що місце для літніх вакацій. Або ж для спорадичних коктейлів. Чи для псевдокреативних експлуа на європейських віллах. Якщо результат падіння Берлінського муру — це снобістське шемрання по європейських салонах, то чого ж тоді дивуватися, що й така «еліта» для Європи — це третій, якщо не четвертий, світ?!
Якщо європейська перспектива не існує в культурній ментальності суспільства та його еліт, то й на інституційному рівні не може постати жодної переконливої програми інтеґрації в Європу, не може сформуватися жодної системної стратегії, спрямованої на розширення знання про себе у світі. Звісно, не маємо поки що, як у скандинавських країнах чи в Голландії, окремого міністерства перекладу, яке мало б дбати про ознайомлення світу з нашою культурою, і не диспонуємо структурами на взірець Ґете-iнституту. Але «велика стратегія» могла б почати складатися навіть з суми цілеспрямованих індивідуальних ініціатив. А натомість...
На вищезгаданому Конгресі ректорів європейських університетів прапор України був повішений поруч з прапором Великої Британії. З цієї, власне, панєвропейської університетської трибуни проф. Ян Поморскі, віце-ректор Люблінського університету, ідеатор і організатор конгресу, у своїй «Люблінській декларації», видрукованій основними мовами Європи, включно з латиною і українською, говорив про неможливість існування повноцінної університетської Європи без університетів Києва і Львова. Про культурну й наукову вагу України говорили ректори інших польських університетів, міністри, адміністративні влади Польщі. Чи на це щось відповіли ректори українських університетів? Ні. Їх було не тільки не чутно, а й не видно.
Або ж згадаймо недавній Міжнародний книжковий ярмарок у Варшаві (Warsaw International Book Fair, 20—23.05.2004). Росія, треба визнати, витратила на свою культурну презентацію під назвою «Россия — открываем заново» мільйон євро. І привезла на цю презентацію безліч видань і кращі артистичні сили країни. Тому що Росія чудово знає, що найкращим паспортом держави є професійно зроблений культурний продукт. Українську секцію можна було назвати: «Украина? Закрываем заново». І не зусиллям Росії, а зусиллям самої України, яка ніби й не здогадується, що одним iз основних методів вкорінення знання про країну у світі є видавнича кооперація високого рівня.
Зрозуміла річ, це не питання того чи іншого конгресу чи виставки, що вже відбулися. Це питання майбутнього, — питання МАЙБУТНЬОГО, ЯКЕ МОЖЕ НЕ ВІДБУТИСЯ. Ось тому таким важливим є аналіз культурної генеалогії сьогоднішньої політичної ституації в Україні. «Залізна завіса» між Польщею і Україною опустилася не в ніч на 1 травня 2004 року і не на кордоні між двома державами. Ця завіса почала зі скреготом опускатися у свідомості самого українського суспільства, починаючи від середини 90-х років. Польща зробила багато, щоб утримати цю завісу, але тут, очевидно, потрібно було Атланта з залізними таки й плечима, — фігури, виразно не популярної в суспільстві, засотаного павутиною споживацьких інстинктів «нуворішів», жадоби дешевої трансґресії, безсенсовного і фальшивого естетства нових «еліт», некритичної метаболізації західної культури на рівні експансивних аудіо-, відео- та ідеоерзаців.
За роки режиму Україна втратила одну з основних характеристик своєї цивілізації: культуру ризику. А це була саме та культура, яка зробила Україну унікальним явищем і в часи козацькі, і в часи Української революції 20-х. Це було суспільство, яке не боялося кидати виклик історії і долати її паралізуючу інерцію, яке не обходило обережно перешкоди на шляху своєї самореалізації, а безстрашно їх руйнувало. Про українське суспільство в усі віки можна було сказати словами Камю: «Бунтую, отже, існую». А сьогодні складається таке враження, що Україна зійшла не тільки з магістральних трас історії, а з готовністю зісковзнула навіть зі свого традиційного гамлетівського роздоріжжя. Застигла на узбiччi дороги і чекає розвитку подій. І вкривається пилом від руху екс-комуністичної Європи, що дедалі швидше проїздить ПОВЗ неї на крутому віражі історії у напрямку Європи.
Так, Європа це ризик. Це ризик великий. Останні вибори до Європарламенту (13.06.2004) доводять, що творення розширеної ЄС буде процесом складним і конфліктним. Демократія, як слушно сказав Черчілль, — річ недосконала, однак досі людство нічого кращого не винайшло. Серед поширених оцінок голосування: Польща, — а до певної міри й інші країни колишнього Варшавського пакту, — проголосувала не НЕ ЗА ЄВРОПУ, а ПРОТИ РОСІЇ. Власне, проти російського неоімперіалізму. На відміну від України, Польща не хоче бути сміттєзвалищем євразійської мафії. Польща хоче бути протагоністом європейської історії. А насамперед Польща не хоче, щоб її діти перетворювалися на зомбованих солдатів, приклеєних жахом до чергових чеченських скель, — солдатів, що дивляться в порожнечу, завойовують порожнечу і зникають у порожнечі. Польща хоче, щоб її діти вчилися в європейських університетах і проводили канікули на Блакитному узбережжі чи на узбережжі Смарагдовому.
Самоочевидно, що вхід східноєвропейських країн до ЄС революціонізує політичну мапу Старого континенту. Вже фактично зник поділ на Західну й Східну Європу. Тепер існує просто Європа. А це радикально змінює геополітичну роль Росії. Росія змушена реформувати свою геостратегію на противагу новій Європі. Адже нині Росія може (поки що) почувати себе «супердержавою» заледве у хворобливій уяві Лукашенка, бо й кожна з середньоазіатських столиць має по своєму деспоту як у кріслі, так і в бронзі на центральних площах. А нафта, що протікає якраз під кріслами цих безстрокових «президентів», різко скорочує радіус «братньої дружби» з Росією. Тож Україна, — як і в ХVII- ХVIII століттях, — єдиний шанс для Росії зберегти свій «супердержавний» вимір. Власне, Бжезінські давно попередив: відтворення євразійської імперії без України неможливе. Отже, побудова демократії в Україні є сильним гальмом для неоімперської експансії Росії, а разом з тим може виявитися і потужним поштовхом до демократичної її трансформації.
Так само очевидно, що екс-сателіти Росії, обираючи західний напрямок, обирають тим самим перспективу політичної стабільності і національної безпеки. Адже Європа і європейська демократія — це насамперед простір закону і простір можливостей. Тобто простір захисту підставових громадянських прав. Не йдеться тільки про те, що громадянин ЄС може вільно пересуватися без паспорта в межах ЄС, де він вільний вчитися і працювати, купувати чи інвестувати, зрештою, відпочивати і подорожувати, — словом, жити за власним вибором. Найголовніше те, що ЄС — це простір, в якому існує гарантія захисту проти будь-якої форми дискримінації базових прав людини, особистих і суспільних. Власне кажучи, захист прав національностей (а значить релігій, культур, мов, традицій) — це чи не найбільше завоювання сучасної Європи, зважаючи на перманентну внутрішню конфліктність її історії.
А якщо хтось захоче навести аргумент щодо зростаючого «євроскептицизму» старих і нових членів ЄС, то не забуваймо, що сама присутність в ЄС дає іманентне право на захист реалій, які кожна країна вважає своєю невід’ємною вартістю.
Словом, є країни, які захищають на різних рівнях свій суверенітет, ідентичність, традиції навіть у європейському просторі.
Наприклад, в Англії виникла Партія незалежності Великої Британії.
Австрія захищає права навіть своїх корів: віднині австрійські корови змушені мати вакації і три місяці поспіль вільно пастися на альпійських луках.
Польща вже має славу найбільш впертої і принципової європейської країни. В усіх політичних, юридичних, інституційних питаннях Польща займає в ЄС свою несхитну позицію. І Брюссель мусить з нею постійно рахуватися. Навіть з тим польським політиком, пані Доротою Метерою, представником екологічної «Спілки за збереження світу», яка вимагає від Європи захисту автентично польського сільського пейзажу — з коником, плугом і без хімічних добрив — від деструктивної індустріальної інвазії. І не тільки йдеться про ностальгійний «пейзаж душі» польського села. А й про польські ліси і пущі, про польські поля й озера, про польських ведмедів і вовків і навіть про польських птахів і комах. А хто би цю пані назвав «народницею», то наступні свої коментарі міг би продовжити і в Гаазькому суді. Бо цю пані іменують тепер в Європі «феєю польських лісів», а її ідею вважають глобальним антиконформістським проектом нової Польщі, яка має шанс стати екологічною оазою Європи, рятівним притулком «для вовків, ведмедів та європейців доброї волі», як коментують журналісти.
Ось тому країни, які захищають навіть своїх корів і комах, є країнами європейськими. А країни, які ДОБРОВІЛЬНО відмовляються від себе, які себе розпродують за безцінь, які не бояться самоприниження, а головне — які не шанують своїх громадян, — ці країни ніколи не зможуть увійти до Європи. А отже, ввійти в коло цивілізованих держав. Подобається вам це чи ні, цивілізація починається там, де є повага до людини, до її прав і до її потреб.
Звичайно, євразійський простір теж береже свої традиції, у свій спосіб. Якщо нашим співгромадянам західні уряди будуть перешкоджати вільно пересуватися по світу, то ці співгромадяни завжди зможуть включити телевізор і дивитися щоденно вісімнадцять годин поспіль російську програму «СтарТВ» про чудове життя в російській армії та її доблесні звитяги. А для різноманітності скочити до Санкт-Петербурга, героїчно продертися крізь заслони «омона», паралізованого вічним очікуванням чеченського десанта, щоб помилуватися в Музеї еротизму на нову атракцію великої російської історії: атрибути Распутіна нижче пояса, які мали такий значний вплив на долю його батьківщини. Та й нашої з вами. Походження атрибутів реклама не уточнює. Стан збереження теж. А потім можна, — якщо, звичайно, мати залізні нерви і шлунок, як у страуса, — посмакувати в петербурзькому ресторані «бліни» з чорною ікрою, вибравши їх з меню, що матиме обкладинку з надписом — «Труди Лєніна»...
Облишмо евфемізми. Кордон між Польщею і Україною — це кордон між європейською перспективою і євразійською безперспективністю. Чим більше русифікована країна, тим більше вона сов’єтизована, тим важче в ній закорінити громадянську свідомість і тим складніше збудувати демократичні інституції. Знову ж таки приклад майже цілковито знищеної Білорусі не лишає щодо цього жодних сумнівів.
Україну, яку поки що — як країну «проросійську», а відтак і «соматично азіатську», за висловом західної журналістики, — викреслено з основних напрямків європейської політики, досі захищала послідовно одна тільки країна: Польща.
Ще й сьогодні Польща — на рівні найвищого свого політичного керівництва — називає стратегію наближення України до ЄС одним із стратегічних пріоритетів... власне, Польщі, а не тільки України. В Польщі виходить друком неймовірна кількість дослідницької літератури про Україну. Польща є незмінним ініціатором політичних, наукових і культурних акцій, спрямованих на розширення знання про Україну в самій Польщі й на Заході, а також на доведення європейської природи української цивілізації. Зважмо, однак, що це говорить Польща духовних дітей Єжи Ґєдройця (якому, до речі, в Україні, — де центром Києва досі крокує Ленін, — слід було б спорудити пам’ятник, бо в повоєнній Європі це був єдиний інтелектуал, який висунув ідею незалежності України, Білорусі й Литви як запоруки демократії на Європейському континенті). Польща, солідарна з Україною, — це Польща Куроня. Польща Міхніка. Польща Солідарності. Польща «весни народів» 1989-го.
Але вже лунають інші голоси. Ось кілька штрихів з останньої полеміки. Новий прем’єр-міністр Польщі, пан Марек Бєлка, звернувся до ЄС з проханням розглянути питання про майбутнє членство України в ЄС. Текст прем’єр-міністра мав назву: «В інтересах України». Так, власне, це є в інтересах України, але не в інтересах Польщі, відповів йому проф. Кшиштоф Ішковські з Польської Академії Наук на сторінках «Polish News Bulletin» (11.06.2004) у статті «Небажані конкуренти європейської допомоги». І це розмова в сухих політико- економічних термінах. Пунктів небагато, але кожен з них — це вирок Україні. Словом, евентуальний вхід України до ЄС шкодить Польщі і самій ЄС з таких причин: 1) розширення ЄС на країну, ще біднішу від Польщі, відтягне економічну допомогу з Польщі в Україну і створить Польщі фінансову й структурну конкуренцію; 2) пов’язаність мафіозного російсько-українського бізнесу з політичною номенклатурою обох країн сприятиме створенню проросійського лобі в Брюсселі; 3) а щодо української демократії як гарантії безпеки Польщі, то цю безпеку значно надійніше захищатиме НАТО і армія ЄС. Врешті, саркастично додає вчений, не слід хвилюватися: адже Жириновський обіцяє російським солдатам, що вони митимуть ноги в Індійському океані, а не у Віслі.
Словом, у такому баченні Україна — це не більше як політична провінція неототалітарної Росії й інертний додаток до російської мафіозної економіки.
Вихід з цієї ситуації — один. Ні, не інвестиції Заходу (врешті, яке право має Україна, відмовляючись від європейського шляху розвитку, розраховувати на західні інвестиції, завдяки яким вона до сьогодні великою мірою піднімала з руїн свою економіку?!). Україні потрібна шокова терапія. Реальне, жорстке, катарсисне усвідомлення себе і свого становища у світі. А ця шокова терапія не забариться. За рік дистанція між Польщею і Україною стане прірвою. А якщо українське суспільство виявиться нездатним захистити залишки своїх громадянських прав, то невдовзі цей новий кордон може стати колючим дротом реальної диктатури.
Сьогодні за колючим дротом опинилася Білорусь. Завтра опиниться Україна.
Потреба в шоковій терапії стосується всіх компонентів українського суспільства. Я переконана, що жоден цивілізований росіянин і єврей, татарин і грек, громадянин України, не прагне опинитися за цим колючим дротом. Але побудова громадянського суспільства в Україні, власне, і означає насамперед побудову суспільства громадян, — громадян, свідомих того, що вони є громадянами України. Врешті, справді демократична Україна означала б і початок реальних, а не фіктивних добросусідських паритетних відносин з демократичними силами Росії, — в надії, що колись-таки ці сили переможуть в самій Росії, в інтересах самої Росії і цілого світу.
Насамкінець символічна деталь. Чи відомо громадянам України, хто нині вчить поляків охороняти 526 кілометрів кордону між Польщею та Україною? Індіанці навахо. Американський уряд прислав їх на допомогу полякам, позаяк саме індіанці навахо — єдині у світі — знають, що ніхто й ніщо не може пройти по землі, не лишаючи слідів. А особливо жоден з десяти тисяч нелегалів, які щороку хочуть перетнути цей кордон. І які ще вчора, перетнувши цей кордон, опинялися в Польщі. А сьогодні опинились би в Європі. Якби не індіанці навахо. Бо ніхто краще від індіанців навахо не вміє читати кроки людей по прим’ятій траві, ніхто не вміє так чути прохід тіней через кордон.
Навіть якщо українці перетворяться на тіней, індіанець навахо їх зупинить.
Українці не мають ображатися на індіанця навахо, на «Shadow Woolf», на «Вовка Тіней». І так само на польський уряд. Вони мають ображатися на власних політиків, які перетворили їх на «персона нон ґрата» в Європі. А ще більше мають ображатися на себе самих, які вибрали собі таких чудових керівників.
Різниця між демократичним світом і світом недемократичним, власне, в цьому й полягає. У світі демократичному, після всіх геноцидів, навіть індіанець навахо має своє поважане місце в суспільстві. Хай індіанців навахо лишилося півмільйона після того, як їх знищили іспанці й мексиканці, хай живуть вони в резервації, але навіть у резервації мають свою етнічну ідентичність, вже не кажучи про професійну гідність, — не кожному дано бути «Вовком Тіней», який розмовляє з вітром і слухає час. А у світі, де ще немає демократії, навіть номінальний громадянин номінально незалежної держави є всього лише тінню, яку Захід зупинятиме на своїх кордонах з допомогою індіанців навахо.
Результат української політики останнього десятиліття: індіанці з американської резервації допомагають створити нову резервацію в центрі Європи, — аби захистити демократичний світ від тієї «чорної діри», в яку повільно, але неухильно перетворюється наша країна.
Цього разу я в’їжджала до Польщі посткомуністичної, в квітні 2004 року. А від’їжджала в травні — з Польщі європейської. Зовні нічого не змінилося. Але у Варшаві, на недоброї пам’яті сталінській будівлі колишнього Будинку культури, був надпис: «Польща в Європі». Надпис був не викличний. Просто констатаційний.
Польська столиця, зруйнована, розбомблена, розтоптана двома тоталітаризмами, росте на очах, зводить дзеркальні модерні будівлі і супертехнологічні конструкції. Відбудовує себе давню і будує себе нову — політично і архітектурно, економічно і морально. На тлі цієї нової Варшави «маленький подарунок великого російського народу» здавався жменею брудного каміння, яке розкришила в своїй руці молода Польща.
Стара держава, молодий народ.
Побажаймо цьому народові щастя на його європейській дорозі. Ця дорога легкою не буде. Але вона є єдино можливою дорогою для народів, які хочуть БУТИ.
І побажаймо нашій державі зустрітися з Польщею на цій дорозі: на Дорозі з Небуття в Майбутнє.
P. S. 17 червня 2004 року прийшло трагічне повідомлення: помер Яцек Куронь. В п’ятнадцяту річницю падіння Берлінського муру пішов з життя один з тих, завдяки кому впав цей мур. Пішов, однак, дочекавшися входу Польщі в Європу, — колись це була утопія, яку Яцек Куронь і його побратими бачили з вікон комуністичних в’язниць. Легенда і душа польського Опору, пішов з життя поляк-львів’янин, за яким зараз плачуть євреї, цигани, литовці, білоруси. Великому полякові має віддати особливу шану Україна — шану сльозами, пам’яттю і великою працею. Тому полякові, який сказав українцям: «простіть нам». І гірко додав: «На жаль, ні ми, ні ви ще до цього не дозріли, хоч, без сумніву, дозріваємо щодня і щороку».
Куронь був будівничим польсько-українського порозуміння. Без інтелектуальної чесності, мужності і солідарності Куроня буде важко далі будувати діалог між Польщею і Україною. Але мусимо. Щоб не була марною жертва Куроня і тих людей, які разом з ним вибороли нам свободу, в Польщі і Україні. В Польщі — свободу остаточну, за яку в Україні ще доведеться боротися.
Куронь вчив вірити в неможливе. Він навчив суспільство не чекати змін «зверху», а самостійно і свідомо захищати свої права, свою свободу і гідність супроти утисків і свавілля злочинного режиму. Коли комуністична система ще здавалася всесильною і непорушною, Куронь спокійно сказав, що цій системі невдовзі настане кінець.
З тим більшими підставами наше суспільство мусить і тепер самостійно і свідомо захищати свої права, свою свободу і гідність. І з тим більшими підставами тепер можна вірити, що й посттоталітарній системі настане кінець. Але це залежить від праці, сумління й мужності кожного з нас. Від нашої здатності відродити етику солідарності, яка була і завжди буде основною запорукою відповідальних і шляхетних стосунків між людьми й народами.
Подякуймо Яцку — так його називали всі, близькі й далекі друзі, — за те, що він був з нами. І для нас. Мабуть, на своєму останньому шляху його душа спинилася біля руїн Берлінського муру, рознесеного на сувеніри. І не взяла з собою ані камінчика. Йому — далека дорога. Нам теж: іще довгий шлях до розуміння живої, болючої, благословенної спадщини покоління польського і українського Бунту.
