українського селянства на нинішньому етапі економічних реформ Василь Арсенійович
Павленко (на знімку), старожил села Блідчі Іванківського району Київської
області.
В указаний район репортери «Дня» подалися минулими вихідними, пам’ятаючи
про недавній «наступ» обурених податковим «безмір’ям» фермерів на Київ.
Мета зустрічного візиту — на місці, в «польових умовах» роздивитися-розпитати,
чим сьогодні живе вітчизняне фермерство.
ФЕРМЕРИ Є? ТА ЗВІДКИ Ж ЇМ УЗЯТИСЯ...
У Блідчах, які розташовані на березі звивистого Тетерева й нараховують
понад п’ятсот «домашніх господарств», фермерів... не виявилося. Не було
їх і в найближчих околицях. Суперечливі показання місцевих жителів, що,
мовляв, «був десь один там, та розорився» без точного визначення того самого
місця, де «був», змінилися життєстверджуючою заявою: «Та в нас підприємці
лише...».
У чому лихо? Чому європейські віяння не прижилися на теренах Блідчів?
Відповісти на це й інші запитання допомогла «екскурсія» колгоспними околицями,
проведена під керівництвом Василя Арсенійовича.
...Раніше процвітаючий колгосп імені М.Горького, головною спеціалізацією
якого було вирощування поголів’я корів, а побічною — злакових, картоплі
та яблук, нині — занепав. Навіть не занепав — «на дні» горьківському. Рогате
поголів’я відтоптало копитами блідчанську землю на початку дев’яностих.
Залишки стада, в якому колись було від восьми до п’ятнадцяти тисяч голів,
за спогадами селян, через відсутність кормів, звезли в інший колгосп, де
корми ще були. Після «природного» в умовах галопуючої інфляції «відторгнення»
племінного стада почалося обвальне скорочення посівних площ. «А чим їх
робити? Техніки немає, навозу немає», — логічно змалював причини занепаду
колгоспної доби Арсенійович, показуючи на заросле пирієм і бур’яном поле
поруч з величезними, але порожніми й пограбованими приміщеннями ферми.
«Тепер фермер — я. Тут, на фермі, черв’яків для риболовлі копаю», — підсумував
дід.
А як же величезний колгоспний сад? «Та свойський він». — «Приватний,
чи що?» — обнадіялися ми. «Та нє, свойський, кажу. Людям між яблунями роздали
землю під городи. Оті дерева, що в кожного при городі, він і експлуатує:
підрізає, білить, збирає...». Так би мовити, поняття «свойський» як проміжна
форма буття власності між станом «колективна» і «приватна».
Останньою великою фінансовою операцією колгоспу на пам’яті селян була
реалізація зібраних на госпдворі розрізнених залишків сільгосптехніки,
загальна вага яких сягнула 150 тонн, «Вторчермету» по двадцять гривень
за тонну. Доля виручки — 3000 гривень — нашим співрозмовникам невідома
й понині.
ПІДПРИЄМНИЦТВО «ПО-СВОЙСЬКИ»
Чим виживають селяни? Де стимули отих «економічних реформ», про які
з показним знанням справи розповідають коментатори телекомпаній, котрі
поділяють точку зору уряду й Президента?
Як стверджують блідчани, стимул є: елементарно їсти хочеться. Молодь,
швидка на підйом, не бачачи перспективи в селянських поневіряннях, у більшості
своїй подалась у Київ — з роботою легше. Зріле, воно ж працездатне, населення
влаштовується, хто як зможе: хто підшукав роботу в сусідньому Іванкові,
хто в лісництві, «надлишкові» трудові ресурси — підприємничають.
Хоча підприємництвом у казенному тлумаченні цього терміну його назвати
важко. Одні експлуатують нарізані їм сільрадою земельні ділянки, садять
овочі, які восени можна відвезти на столичні базари. Інші сіють зернові,
конюшину тощо, нагулюють худобу, доля якої — також столичні базари. Один
блідчанин «навіть» відновив убитий двадцятирічною експлуатацією трактор,
і ціни йому немає — оре «собі й людям», перевозить дрова, вугілля, з базару
— на базар. Розрахунок за бартером і зрідка — «живими» грошима. На запитання,
чом би фермерством не зайнятись, власник трактора відрубав: «Податками
задушать!». І замкнувся в собі.
Грибний і ягідний сезони — серйозна підмога блідчанам у «нагромадженні
початкового капіталу». Кошик «лисичок екологічно чистих» вагою двадцять-двадцять
п’ять кілограмів удається в Києві продати перекупникам за тридцять гривень.
Самим на базари — зась! Тетерів, колись багатий рибою, втратив значну частку
своїх рибних запасів: судак, сом, лящ, сазан перекочовують у руки знов-таки
перекупників. Ще умільці плетуть із верби кошики, збирають цілющі трави,
за якими з Києва також приїжджають оптовики.
Усе вищеназване підходить під визначення «інтенсивна експлуатація природних
ресурсів». Але з грошима в селі — однаково сутужно. Мужики заощаджують
кожну копійку, першочергові цілі витрат — сіль, хліб, сірники. З сигаретою
в зубах на вулиці ліпше не з’являтися: миттю «розстріляють». «Хочете, човна
з ваших дощок збудую? — запитав, відчувши в киянах рибалок, Арсенійович.
— З ваших дощок за тиждень — 20 гривень». Човен нам у Києві ні до чого,
та за дві гривні старики накопали нам півлітрову банку відбірних черв’яків
— «на карася».
Дід Микола, прозваний селянами за стариківське усезнайство та швидку
мову Калякою, ремствував, що за воєнних років, коли партизани-ковпаківці
«багато поклали» гітлерівців у бою під Блідчами, він, аби добро не пропадало,
«запозичив» у вбитого ворога добротний бушлат. Але не здогадався вилучити
у вражини документи й солдатський медальйон: «Тут турист один приїжджав,
каже — до восьми сотень якихось марок тепер за документ той платять німці».
На наше провокаційне запитання, а скільки це у гривнях буде, відповідь
була вичерпною: «Хату купити можна».
Коли поверталися з вечірньої риболовлі, село недобро хвилювалося. Дворами
ходив чиновник «з району» й переписував кількість плодових дерев, худоби,
птиці й навіть кущів. Окремі несвідомі господарі садиб намагалися «налити»
мужичку, аби «статистику споловинити», але він навідріз відмовився.
«Усе, мужики, — підсумував дід Каляка, — доведеться яблуні пиляти, як
за Хрущова — податком, мабуть, обкладуть...»
І мужики заматюкалися. Яке тут фермерство...
