Зворотний зв’язок з читачами дуже важливий для газети «День». Тому ми з інтересом читаємо коментарі до наших публікацій. І нас дуже зацікавили вдумливі міркування читача Юрія Сороки зі Сполучених Штатів Америки. Зокрема, у своєму коментарі до матеріалу «Рік президентства Януковича — погляд з-за океану. Брюс ДЖЕКСОН: Америка не зрозуміла, як глибоко було зруйновано пострадянський простір» («День» №21, вівторок, 8 лютого 2011) він написав: «Бачу, багато хто не зрозуміє, який головний меседж посилає Джексон українцям. Він хоч і дипломатично, але чітко сказав, що Україна за внутрішніми параметрами більше заслуговувала, щоб Європа й США широко відкрили двері для неї, ще раніше, ніж для таких країн, як Болгарія, Румунія та інші. Але цьому завадило те, що в нас, хоч хто б був при владі, одразу ж паскудить міжнародний імідж України за кордоном на догоду своїм амбіціям, роздуваючи помилки влади до небес».
Ми попросили його розповісти про себе й про те, як він опинився за океаном і якою бачиться з Америки Україна? Він відгукнувся на наше прохання.
Шановний Миколо! Потрапив я до Америки, скажімо так, випадково 2004 року. Будучи розлученим, я зустрів свою знайому, котра давно виїхала до США, стала американською громадянкою, встигла вийти заміж за американця й втратити його через природну смерть. Ми вже люди немолоді. Я народився 1945 року в глухому селі за сто кілометрів від Харкова. Одинадцятирічку української школи закінчував на Донбасі. Після армії працював у Києві. Три рази складав іспити до держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка й нарешті вступив і закінчив його наприкінці 1970-х за фахом психологія. Після закінчення працював психологом у Лук’янівському СІЗО та в колонії в Бучі. Набридло возитися зі злочинцями й змінив місце роботи на НДІ, де займався ергономікою, тобто інженерною психологією. Отже життєвий досвід багатий. Після розвалу СРСР довелося виживати. І було по- всякому. Свого часу мені доводилося поїздити Союзом, багато бачив, читав, але хотілося побачити, як живуть люди на Заході. Тим паче що радянська пропаганда кричала про його загнивання й мало не швидку смерть. Коли у жінки виникла ідея, що я можу з нею одружитися й потрапити до Америки, вона здалася мені слушною. Трохи лякало незнання англійської. У школі й універі я вчив, якщо можна так сказати, німецьку. Але до іноземних мов я хисту не маю, проте вирішив, що впораюся. До мого віку я вже навчився не відступати перед труднощами. Зараз я теж не володію англійською, так трохи. Зате переконався, що до Америки треба приїжджати молодим, з хорошою англійською, з хорошим фахом або з великим бажанням вчитися. Мало не з першого тижня я брався за будь-яку роботу. За такі роботи платять мало, а мені вчитися пізно. Зважаючи на те, що я водій-професіонал з 18 років, мене взяв господар невеликої таксікомпанії в містечку за 40 км від Сан-Франциско на Тихоокеанському узбережжі. Робота дозволяє зводити кінці з кінцями, а зараз гірше. Але про це трохи пізніше. За радянських часів я цілком був гомосовєтикус. Навіть у міру патріотичним. Запитаєте, а як зараз щодо України? Без гучних слів скажу, що в горбачовську відлигу з перших днів я уже був прибічником незалежності України. Запитаєте, як і чому. Відповідаю чесно — не знаю. Може, голос крові. Я не знаю свого родоводу, пам’ятаю, що вже з дитинства українське було присутнє незримо в моїй душі. Інші вболівали за московські команди, а я за київське «Динамо» й харківську команду. Завжди цікавило, як там УРСР виглядає серед інших республік. У дитинстві суржик, на Донбасі перехід на російську, але люблю українську мову, ціную її та вважаю своєю рідною. У мене немає україномовної клавіатури, не володію зараз нею вільно, тож відповідаю вам російською. Як мені бачиться з Америки ситуація в Україні? Але в якості передмови трохи про США. Країна дуже цікава, але зараз вона в глибокій кризі. Це я бачу по людях, цінах на все та по своїй зарплаті. І, як мені здається, головна причина в непримиренності підходів до розвитку країни тих, хто за Демократичну партію, й тих, хто за Республіканську. І, може, ще головніше, що політики з обох партій бачать лише свої кар’єри та свою владу. Чи не нагадує вам це ситуацію в Україні? Слід сказати, що демократичні ідеї в США демонструють свою повну неспроможність. Демос — це народ. І влада демократична, начебто народна. А народ у більшості своїй не дуже розумний. Йому б усе відняти й поділити. От демократи все віднімають і ділять. Та так давлять податками, що тепер навіть туалетний папір для Америки робиться в Китаї. Бізнес йде туди, де він може більше заробити. А з ним і робочі місця. Чим усе закінчитися, Бог його знає. Деякі штати, де правлять республіканці й хороший бюджет, заявляють, що вони не хочуть жити зі штатами, де правлять демократи й повно боргів. Я буваю в Україні, щодня стежу за новинами, й душа болить за багато речей, що кояться у нас. Схоже, що українському народові доведеться викручуватися з важкої ситуації самостійно. Америка та Європа зайняті своїми проблемами. В Україні головна проблема — протистояння проукраїнських і антиукраїнських сил. Її можна вирішити лише довгою й наполегливою роботою з громадянами. Менше гасел, менше нацьковування один на одного. Виховання, виховання й іще раз виховання. Підняття економіки, боротьба робітників за свої права, за гідну зарплату об’єднує людей значно більше, ніж найгарніші гасла. Я відстежую коментарі на українських сайтах і радує, що пишуть: росіянин за національністю, але Україну вважає своєю Батьківщиною. В Україні, на мій погляд, є три газети, що працюють на цей імідж, — «День», «Україна молода» та «Комментарии». І уникайте де треба й де не треба вставляти слово «демократичний». Думаю, його мало хто правильно розуміє. Бажаю успіху в творчості й житті.
