У вівторок, 15 березня, у Верховній Раді говоритимуть про те, як держава піклується про ветеранів війни, а також — про підготовку до святкування 60-річчя Перемоги. Комітет ВР у справах пенсіонерів, ветеранів і інвалідів, очолюваний комуністом Петром Цибенком, уже порекомендував парламенту визнати роботу уряду з соціального, медичного, пенсійного забезпечення ветеранів і підготовку до 9 Травня недостатньою. Кабмін у свою чергу, напевно, переадресує всі претензії своїм попередникам і як контраргумент поділиться з парламентаріями власними планами щодо допомоги учасникам війни. Зокрема, на одному з останніх засідань Кабінету Міністрів було прийняте рішення в рамках підготовки до свята провести повну безкоштовну диспансеризацію ветеранів війни і в разі потреби — безкоштовні операції. Зі слів прем’єра Юлії Тимошенко, Кабмін виділить також кошти на протезування та безплатні ліки. У зв’язку з 60 юрічницею Перемоги з бюджету виплатять разову грошову допомогу: інвалідам 1 групи та людям, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, — по 400 грн., інвалідам 2 групи — по 330 грн., 3 групи — по 270 грн., учасникам бойових дій — по 250 грн., членам сімей загиблих — по 130 грн., учасникам війни — по 50 грн. Юлія Тимошенко наголошує, що, на відміну від минулих років, основні кошти планують віддати безпосередньо ветеранам, а не спрямувати на організацію урочистостей. Сценарій свята ще не затверджений, але Президент Віктор Ющенко вже має, зі слів прем’єра, низку пропозицій, щоб зробити його «теплим і людяним».
Однією з цих пропозицій є, слід вважати, озвучена днями віце-прем’єром Миколою Томенком ідея зібрати 9 Травня ветеранів з усієї України та представників влади за святковими столами, встановленими вздовж столичного Хрещатика. Щось подібне пропонується організувати й в інших містах країни. Зі слів М. Томенка, цю знаменну дату відзначатимуть «не мілітаризованим парадом і демонстрацією армади, а теплою повагою до людей, які наближали велику Перемогу».
Наміри влади стосовно майбутнього свята спричинили гостру реакцію в суспільстві, насамперед — серед самих ветеранів. Не виключено, що питання — як в Україні святкувати 60-річчя закінчення Другої світової війни в Європі — може викликати й надто політизовану полеміку. І тут ми зіткнемося з уже застарілою проблемою національного примирення. Українці воювали один з одним на тій війні. І сучасні політики користуються цим. Сьогодні «День» ініціює полеміку: як нам відзначати 9 Травня?
До речі, в Східній Європі, в наших колишніх колег «по табору», цю тему вже давно дискутують. Наприклад, президенти Естонії та Литви Арнольд Рюйтель і Валдас Адамкус, усупереч побажанням представників певних політичних і бізнесових кіл цих держав, відмовилися від участі в урочистостях у Москві, куди запрошені 50 президентів. «Ми завжди говорили, що треба відсвяткувати перемогу над нацизмом, якій Росія вельми сприяла, — сказав у інтерв’ю газеті «Фігаро» міністр закордонних справ Литви Антанас Вальоніс. — Ми це зробимо. Але треба розуміти, чому для Литви 9 Травня — не лише свято... З визволенням від нацистського гніту прийшла радянська окупація, що обернулася депортацією та загибеллю сотень тисяч наших співвітчизників. Вона позбавила нас демократії та незалежності на 50 років...» Різко та неоднозначно висловився з цього приводу й екс-президент Литви Вітаутас Ландсбергіс (про це — на 3 йстор.). «Неучасть в урочистостях на честь 60-річчя Перемоги на рівні глави держави не означає, що народ Естонії не шанує пам’ять мільйонів людей, які полягли на війні, — заявив президент Естонії А. Рюйтель. — Тому я висловився за те, щоб Естонська держава була представлена на різних заходах прем’єр-міністром або членом уряду». Водночас президент Латвії Вайра Віке-Фрейберга має намір скористатися запрошенням приїхати до російської столиці, попри те, що в Латвії не збираються святкувати 60-річчя Перемоги над фашизмом... Президент Польщі Олександр Квасневський, як і деякі українські політики, вважає, що 60-річчя закінчення Другої світової війни повинне стати нагодою не лише вшанувати пам’ять полеглих і віддати почесті живим, а й сказати історичну правду про цю війну та її наслідки.
Для переважної більшості українців, на відміну від багатьох жителів країн Балтії, День Перемоги — найбільше та найсвітліше свято. Хоча суперечки про те, де нашому Президенту доцільніше його відзначати — в Москві з Володимиром Путіним чи на Хрещатику з ветеранами війни, виявляється, можливі й у нас...
Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор Національного університету «Острозька академія»:
— Давайте виходити з того, що святкування 9 Травня в СРСР перетворилося на пропагандистський акт, у якому ветеранів Другої світової війни часто використовували як масовку. Починаючи з 1965 року, коли ця дата стала червоним днем календаря, радянська пропаганда цілеспрямовано формувала у свідомості людей міф про «Велику Вітчизняну». Добре що за двадцять років люди вже трохи призабули про жахіття війни і можна було зайнятися міфотворчістю. Цей міф загалом зводився до наступного — на нас віроломно напали німецькі фашисти у червні 1941 року, ми до війни не були готові, тому спочатку терпіли поразку, але завдяки героїзму й мужності радянських людей, а також талантам деяких полководців (зокрема Г. Жукова) нам вдалося зупинити наступ німців, а потім завдати їм поразки, визволивши ледь чи не пів-Європи. На жаль цей міф став частиною колективних уявлень абсолютної більшості людей в СРСР, а зараз благополучно продовжує своє існування на пострадянському просторі. При створенні цього міфу «забувалися», здавалось би, відомі факти, що саме СРСР з Німеччиною фактично почали Другу світову війну, напавши на Польщу у вересні 1939 року. «Забувалося», що воювали радянські полководці (передусім маршал Г. Жуков) не вмінням, а числом, поклавши в землю в кілька раз більше воїнів, ніж загинуло німецьких солдатів. І чомусь «забувалося», що переможці (радянські люди) живуть набагато гірше переможених (тих самих німців у ФРН і навіть у НДР). Після розпаду СРСР міф про «Велику Вітчизняну» успішно монополізувало керівництво Російської Федерації. А святкування Дня Перемоги воно, як і колишнє радянське керівництво, використовувало і використовує у пропагандистських та іміджевих цілях. Пригадайте, як святкувалося в Російській Федерації 50річчя з Дня Перемоги — це була типова PR акція, спрямована на розкрутку іміджу Росії. Не сумніваюсь, що те саме, але в більших масштабах буде у Москві і на святкування 60-річчя. Хотілось би сподіватися, що нинішньому керівництву України вистачить сміливості та мудрості не підігрувати черговій PR-акції російського керівництва. Для України і українців Друга світова війна була великою трагедією. І це ми повинні осмислити та чітко сказати собі хоча б на час 60-річчя з дня закінчення цієї війни. Пом’янути цю дату безперечно треба, але пом’янути, а не святкувати. Пом’янути передусім мільйони тих жертв, які загинули у м’ясорубці війни.
Юрій ШАПОВАЛ , доктор історичних наук, професор:
— Koжного року із наближенням 9 Травня, на тлі чергового державно-пропагандистського стьобу про «героїзм» і «трагізм», «патріотизм» і «суперечливість», під принизливу роздачу у парках старим (і не старим) людям «наркомівських сто грам», пригадуються мені гіркі слова якогось західного інтелектуала про те, що у будь-якій війні не буває переможців, а є лише переможені. Ось чому насамперед слід позбутися совєтизмів у самому підході до святкування. Ветеранів треба не «задобрювати» одноразовими «подачками», а нарешті забезпечити їм належні матеріальні умови.
На мій погляд, 9 травня це щорічна нагода нагадати про те, що Перемога над нацизмом не прийшла автоматично, вона має ціну, про яку треба чесно говорити. Суспільна історична свідомість все ще перебуває у полоні сталінсько-брежнєвських міфів, що їх вперто плекає частина ветеранських організацій і ліві політики. Війна повинна бути демістифікована і деміфологізована. І 9 Травня, скажімо, Президент України може зробити у це свій внесок, виголосивши правдиві оцінки, а не прагнучи «догодити всім», як це було у попередні роки.
Ще один важливий момент: абсолютно необхідно позбутися всіх цих військових парадів, які насправді нічого не означають і символізують участь у війні лише частини українців. Тих, які були у Червоній/Радянській армії. А тоді хто решта ветеранів війни? Наприклад, ті, які були в УПА? «Нечісті», на яких і уваги не слід звертати? Відтак 9 Травня повинно стати святом, яке не буде розділяти ветеранів, суспільство, а сприятиме об’єднанню, досягненню консенсусу у розумінні однієї з фундаментальних проблем минулого. На це вже серйозно попрацювали неупереджені вчені-історики. Тепер час сказати своє слово владі. Побачимо, як вона (насамперед гуманітарний віце-прем’єр, який трохи лякає мене особисто своєю мітинговою безапеляційністю і ригоризмом) впорається з цим.
Володимир ДЕРГАЧОВ , професор:
— Колишня влада про наших ветеранів згадувала лише в свята та в дні виборів. Вони були й залишаються найвірнішим її електоратом. Звідси святкові ордени, подарунки. Новий молодий уряд вирішив скасувати всі ці традиції. Але до чого тут свято Перемоги? У країнах Заходу тривають дискусії, чи приїжджати на святкування, а ми його візьмемо й скасуємо? Я розумію малі держави Балтії, окуповані радянськими військами в 1939 році. У них стосовно цієї війни склався свій комплекс. Україна — зовсім інша справа. Її як незалежну державу в сучасних кордонах зібрав Радянський Союз. Будь-хто, ознайомившись із документами антигітлерівської коаліції, зрозуміє, яких неймовірних зусиль доклала радянська дипломатія, щоб Галичина залишилася в складі України. Перемога радянського, а отже, й українського народу у Великій Вітчизняній війні — глобальна подія в історії людства. І щоб отримати право скасовувати її, треба хоч би створити щось таке саме значуще. Історія не терпить умовного способу. І в цьому нам варто повчитися в китайців, які нічого зі своєї історії не викреслюють, а зберігають для науки нащадкам.
Василь ЩЕТНИКОВ, професор кафедри історії України Одеського національного університету:
— Мільйони українців воювали в цю війну, і нам не потрібно нікуди їхати для того, щоб відсвяткувати День Перемоги. Мені здається, що будь-яку сторінку історії не треба так просто необдумано викреслювати. Потрібно, по-перше, радитися з народом. По-друге, такі речі як Друга cвітова війна, коли ще є живі учасники цієї війни, війна, яка торкнулася кожної української родини, з якого боку б ми не брали (чи з радянського, чи з боку ОУН-УПА), то звичайно це та проблема, з приводу якої потрібно вести відкриту розмову, щоби нарешті можна було розставити крапки, щоб можна було, скажімо, поставити цю перемогу на конструктивну службу суспільству. З цієї історичної події потрібно винести уроки. Головне завдання — це примирення суспільства. Як говорять — «лад у хаті». А стосовно поїздки до Москви, то я вважаю, що це свято перемоги над зовнішнім ворогом, і це свято будь- якого суверенного народу. Тому їхати чи не їхати до Москви — це друге питання.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор:
— 60-річчя перемоги в Другій світовій війні — це велика подія в суспільно–політичному житті. Цілком зрозуміло, що в усіх заходах, які мають бути, головна увага приділятиметься ветеранам війни, особливо — учасникам бойових дій.
Нам треба відходити від того формату святкування ювілеїв перемоги, який склався в 60–80-х рр. Треба відмовитися від парадного формату, включаючи й військові паради. Слід розуміти, що коаліція союзників, у якій відігравали головну роль військові зусилля Радянського Союзу, нищила нацизм, а не Німеччину.
Мене вразило минулорічне святкування 60-річчя висадки союзників у Франції. Україну не запросили на те святкування, тому що ніхто на Заході не знав і не знає, який внесок вона зробила у перемогу над нацизмом. А внесок величезний, тому що територія України була театром воєнних дій із 1941 по 1944 рр. І втрати наші такі, що ми можемо підрахувати їх лише з точністю до мільйона — чи то 8 млн., чи то 9 млн. тих, хто загинув.
Якщо ми хочемо інтегруватися в Європу, то повинні бути ближчі до країн Європи й у розумінні нашої спільної історії. Це означає, що нам слід придивитися, як відзначаються ювілеї перемоги в країнах Європи, передусім у Франції та Німеччині, бо й Німеччина святкує перемогу над нацизмом. І нам слід запросити на наше святкування гостей — із Німеччини, Франції, Великої Британії, Америки.
Усвідомлення значення перемоги над нацизмом дуже потрібне нашій молоді, а для цього теж треба виходити на якісь нові, незвичні параметри святкування ювілею.
На закінчення не можу не сказати про участь ветеранів УПА у святкуванні 60-річчя перемоги над нацизмом. Повстанська армія воювала з Радянською армією і радянськими партизанами, це правда. Але ця війна не стосувалася Другої світової війни, а для тих, хто воював у Радянській армії, — Великої Вітчизняної війни. Ветерани УПА воювали і з німецькими окупантами. Сталінські пропагандисти називали їх німецькими прислужниками, і це відклалося у свідомості старшого покоління наших громадян. Але нам треба зрозуміти одну річ: самою своєю присутністю на окупованій Німеччиною території УПА вже кидала виклик окупантам. Яка адміністрація могла б терпіти на контрольованій території озброєних людей, які їй не підпорядковувалися? Це добре розумів М. Хрущов, коли давав інструкції не чіпати бійців УПА, поки вони знаходяться в тилу вермахту. Німці та французи разом святкують ювілеї перемоги. То чому досі триває протистояння між українцями, які воювали один проти одного? Нам не звикати до такого протистояння, воно почалося ще в 1914 році. Але ж зараз інша доба, інші історичні реалії.
Юрій ШУХЕВИЧ, голова громадської організації «Галицький вибір»:
— Повністю погоджуюсь із віце-прем’єр-міністром Миколою Томенком щодо недоречності військового параду в день святкування 60- річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні. На мою думку, потрібно започаткувати в Україні День пам’яті людей, які загинули в роки Другої світової війни, незалежно від того, яку форму вони носили, чи не носили її взагалі... Веду до того, що для Західної України ця тема — дуже складна. Бо в перші дні війни, коли німці вступили до Львова, закатованими знайшли від рук енкаведистів 5 тисяч осіб. А перед тим із 1939-го по 1941 й втрати Галичини нараховують більше одного мільйона. Тож наслідки якої перемоги ми маємо святкувати? Які вона принесла на наші землі політичні свободи та соціальні здобутки? Колгоспники не мали змоги вільно пересуватися, що прирівнювало їх у правах до римських рабів. У 1946—1947 роках, коли народ тасували, ніби колоду карт, переселяючи з місця на місце (добре, якщо у Польщу, а звідти — до нас, а не до Сибіру або й на той світ), хіба ми не перестраждали?
По-перше, ми повинні добре усвідомити, що відбувалося. Адже зараз в головах багатьох людей каша. Якщо ж висвітиться істина, прийде само собою й порозуміння між людьми. З наших ніхто не відчуває жодної ненависті до хлопців, що вбрали гімнастерку десь під Полтавою, перейшли Галичину, а війну закінчили під Берліном. Вояки як вояки. Вони чесно воювали і слава Богу, що повернулися додому живими. Щоправда, багато потім опинилося в таборах, бо, звиклі до прямоти та щирості, часом говорили не те, що потрібно. Тож могли в одному бараці з вояками УПА тягнути строк, тобто разом із людьми, які ще рік-два тому воювали і проти них, і проти фашистів… До речі, упівці, що не побоялися відстоювати незалежність України не за мобілізаційним призовом, а за покликанням душі, сьогодні не прирівнені в пільгах і пошані державою до ветеранів Великої Вітчизняної та змушені голодувати. Чому досі не вирішено це питання? Чому не говоримо про Якутську долину смерті, де вбитими і навіть добре не закопаними лежать десятки тисяч в’язнів концтаборів — військовополонені німці, японці, і особи, ув’язнені «за політичними мотивами» — росіяни, казахи, українці?..
Віктор Ющенко пропонує встановити вздовж Хрещатика столи, де зібралися б ветерани війни з усієї України та представники влади. Якщо схожі публічні заходи відбудуться у Львові, як сядуть за один стіл ветерани ВВВ та вояки УПА? Добре, якщо до примирення дійдуть їхні діти. Так, оце вже має відбутися, а до святкування перемоги у Другій світовій війні люди мого віку підходять із різним пережиттям…
Віктор КОРОЛЕНКО, голова Запорізької міської ради ветеранів війни і праці:
— Якщо не буде масштабного святкування 60-річчя Перемоги, обурення з боку ветеранів буде однозначне. Ми не говоримо про парад, але провести торжества треба по максимуму. Для покоління ветеранів це може стати останнім святом — багато кому з них зараз більше 80 років, і вони хочуть на схилі літ почути «спасибі» за те, що вони воювали не шкодуючи свого життя. У Запоріжжі ми до дня Перемоги плануємо випустити книгу пам’яті — спогади учасників бойових дій. Її робоча назва «Час вибрав вас». Крім цього, матеріально допомогти ветеранам війни та увіковічити пам’ять загиблих, встановивши в місті монумент. Ветеранам не потрібна помпезність, їм потрібно допомогти матеріально, — це і буде тією даниною країни, яку вони захищали. Ми узгоджуємо свої дії з Києвом, але поки що від ветеранської організації ніяких вказівок чи роз’яснень не надходило, вони, швидше за все, самі зараз осмислюють те, що сказав віце-прем’єр Томенко, і з чим погодився Президент України Віктор Ющенко.
Ільмі УМЕРОВ, заступник голови Верховної Ради Криму:
— Вважаю, що люди, які думають і адекватно оцінюють дійсність, поставляться позитивно до пропозиції не проводити парад на честь 60- річчя Великої Перемоги. Навіть старі традиції іноді стають неактуальними. Соромно часом було дивитися, як стара влада заради того, щоб самій покрасуватися на трибуні, практично силою наказу виводила на парад ветеранів, хоча багато хто з них вже не має того здоров’я, щоб провести стільки часу на ногах. Тому якщо дійсно робити свято для ветеранів, а не для влади, яка любить себе, то, оскільки ветеранів залишилося мало, і всі вони похилого віку та зі слабким здоров’ям, краще віддати ці гроші їм як допомогу — на лікування, на медикаменти, на продукти, на обновки зрештою.
Головна проблема в тому, що комуністи такі ювілеї використали, щоб рекламувати свої уявні заслуги, провести чергові піар-акції своєї партії, а самопочуття ветеранів у такі дні було для них другорядним питанням. Така традиція вже відійшла. Тому краще дійсно поставити на Хрещатику столи, за якими ветерани могли б посидіти й поговорити відверто. Що стосується Криму, то ця пропозиція зустріне тут неоднозначну оцінку. Частина прогресивно мислячих кримчан підтримають цю ідею. Але ліві політичні сили, звичайно, знову прагнутимуть навіть 60-річний ювілей Перемоги використати для своєї реклами, для того, щоб ще раз підкреслити «керівну і спрямовуючу» роль своєї партії, їм буде важко відмовитися від бажання вийти на трибуну. Я гадаю, що нарешті настав час дійсного гуманізму і час віддавати ветеранам дійсно заслужені ними почесті, а не присвячувати їм блеф, пов’язаний із бряжчанням зброєю. Виділити кошти їм на допомогу буде куди гуманніше, ніж примушувати їх у цей день марширувати…
Олег КОСТРОМІТІНОВ, ветеран війни, учасник оборони Севастополя в 1941 році, боїв на Малій Землі, Житомир:
— Цю визначну подію слід відзначити на найвищому рівні. Навіть у найважчі дні, коли німецькі літаки бомбили нас під Севастополем, ми вірили, що перемога буде за нами, і намагались уявити собі, яким буде це свято. Перемога над фашистською Німеччиною заклала основи незалежної України, і Україну не можна відірвати від тієї перемоги. Думаю, що в цей день треба більше розповідати дітям, молоді правду про цю війну, про велич перемоги, про героїзм народу. Це необхідно, щоб виховувати почуття патріотизму, любові до рідної землі. Я до цього часу в День Перемоги у Житомирі йду маршем разом із іншими ветеранами — з центру міста до Монумента Слави. А день 60-річчя Перемоги, гадаю, слід відзначити не тільки як свято для ветеранів, а як загальне свято для всього народу. Хай у цей день проходять масові гуляння в парках, хай працюють атракціони, але треба також, щоб звучала правда про роль народу в перемозі над фашизмом.
Олександр СЕРГІЄНКО, голова Донецької обласної ради ветеранів:
— Паради в нашій країні були завжди. Це традиція. Тому я вважаю, що такий великий день, як 60- річчя Перемоги, обов’язково треба святкувати згідно з цією традицією. Ухвала керівництва нашої країни про скасування парадів нас щонайменше спантеличує. Нам це незрозуміло. Замість парадів нам пообіцяли влаштувати фронтовий обід. Але й це не вихід, нам здається, що це буде не урочистий обід, а поминальний. До того ж, усі ветерани до Києва з регіонів не поїдуть, вони там просто не помістяться, — у нас у одному лише Донбасі ветеранів війни і праці понад 900 тис., понад 50 тис. інвалідів і учасників бойових дій, а в усій країні таких людей понад мільйон. Усіх туди не запросять, і тим, хто поїхати не зможе, буде дуже боляче, адже й вони зробили величезний внесок до загальної перемоги. Образливо, чому хтось думає, що нам потрібно лишень пообідати? Нам же потрібні паради передусім тому, що вони нас мобілізують, примушують пригадати колишні часи, якось підбадьоритися. Не обов’язково бути задіяними в цих подіях, важливо навіть просто це побачити, пригадати…
Нам сьогодні телефонують ветерани з усієї області, питають, чому було прийнято таку ухвалу. Можливо, якби перед нами виступив хтось із керівництва країни і пояснив, було б усе зрозуміло. А так нам просто боляче, — ми пройшли фронт, пам’ятаємо славні паради, а тепер раптом забувається ця традиція. Не можна це ламати. Виходить, що країна забуває про те, що багато хто з учасників бойових дій ще живий, що вони також потребують поваги і уваги, що їм просто потрібні ці паради. До того ж, для багатьох людей нашого покоління святкування 60-річчя Перемоги може бути останнім торжеством. Зараз уже навіть наймолодшим учасникам бойових дій 80 років. Нас стає все менше. Невже так складно, поки ми є, приділити нам хоч часточку уваги? Адже нашого Президента запросив на святкування президент Росії, і він не відмовився. Чому ж він не хоче зробити свято для своїх співвітчизників?
Володимир ГЛАЗОВ, голова ради ветеранів м. Вінниці, ветеран ВВВ, генерал-майор, почесний громадянин Вінниці:
— Напередодні святкування 60 річчя Перемоги доречно нагадати такі слова: «Не має права померти наша пам’ять, коли вмирає пам’ять, вмирає народ». Наша організація докладає максимум зусиль, щоб зберегти пам’ять про ті події, щоб ця пам’ять залишилась у народі на віки. Ми розробили цілий план заходів і подали його на розгляд і затвердження до міськвиконкому. Повинен бути обов’язково парад у Києві й у всіх обласних центрах, де є військові частини, спільно з ветеранами війни. У Росії, я чув, запрошуються представники всіх республік — це правильно, бо це була наша спільна перемога. Паради повинні пройти з символікою Великої Вітчизняної війни, тобто з червоними прапорами. По всіх містах, райцентрах і селах треба організувати урочисті збори. На підприємствах провести зустрічі з ветеранами, на них запросити ветеранів праці і тих, хто колись працював на цих підприємствах, організувати концерти, святковий стіл із обов’язковими фронтовими 100 грамами. І якщо хтось казатиме, що на це піде багато грошей, то таким треба відповідати: а скільки грошей пішло на вибори? Мені всі кажуть, і я сам бачу, що не відчувається патріотичного підйому в підготовці до святкування Дня Перемоги. Ми, ветерани, пов’язуємо це із незакінченою кадровою політикою. Багато хто думає лише про портфелі... Нам не пощастило, що 60-річчя Перемоги припало на такий період, коли точиться жорстка боротьба між партіями та політиками.
Іван КОНДРАТЕНКО, ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник бойових дій, голова Ради народного хору ветеранів війни і праці Чернігова:
— Я не прихильник якоїсь помпезності у відзначенні ювілею Великої Перемоги, але у нас, ветеранів, є свої традиції, скасувати які ніхто не вправі. Щороку 9 травня ми збираємося разом, аби покласти вінки до могил військових командирів та невідомого солдата. Колоною йдемо на пагорб Слави, а вздовж дороги стоять школярі й вітають нас квітами. Після цього нас запрошують до однієї з військових частин, дислокованих у Чернігові, до полку зв’язку чи до залізничників, де для нас вариться солдатська каша. Там ми пригощаємося бойовими 100 грамами і спілкуємося. Пізніше йдемо до театру на урочисті збори та концерт. Разом із нашим хором ветеранів співаємо «Фронтові побратими» Пашкевича, «Їхав я з Берліна», інші пісні воєнних років. Щорічні зустрічі з бойовими побратимами нас надихають і продовжують нам життя, тому без них просто не можна. 60-річчя Перемоги, я вважаю, не обов’язково відзначати якось особливо, але оці традиційні заходи повинні бути.
Олександра ДЕМ’ЯНОВА заступник голови Спілки організацій ветеранів Одеської області:
— Сьогодні тим, хто пережив Велику Вітчизняну, воював на фронті, працював у тилу, вже за 80. Минулого року в Одеській області нараховувалася 51 тисяча ветеранів ВВВ — учасників бойових дій. За рік їх поменшало на 11 тисяч. Загальна кількість учасників війни в області на початку 2004 року становила 710 тисяч. Сьогодні їх залишилося 692 тисячі. У масштабах країни це нікчемна цифра. І забрати в цих людей свято, тим більше ювілей, було б не по-людськи. І до того ж — недалекоглядно. Як можна виховувати патріотизм, любов до Батьківщини в молодого покоління, якщо на їхніх очах перекреслюють подвиги дідів і прадідів? Уже сьогодні учні старших класів (не кажучи вже про молодших) не знають правди про Велику Вітчизняну. А на запитання «Що б ви робили, якби Україна вступила у війну з Німеччиною?» відповідають: сиділи б у Берліні та пили пиво. Давайте скасуємо свята, забудемо про ветеранів. Але яку націю ми отримаємо через двадцять років?
Учора прес-служба Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) поширила заяву лідера партії Віктора МЕДВЕДЧУКА : «З глибокою стурбованістю сприйняв інформацію стосовно спроб нинішньої влади не допустити широкого й повноцінного святкування в Україні 60 річчя перемоги у Другійсвітовий війні, — говориться у заяві. — Зокрема йдеться про існування планів відмовитись від проведення 9 Травня у Києві параду Збройних сил України та інших державних урочистостей.
У цьому зв’язку маю особливо підкреслити, що будь-які дії, спрямовані на знецінення Дня Перемоги, завдають великої образи мільйонам наших співвітчизників. Вони сприймаються як приниження ролі українського народу у подоланні нацистської загрози, як прояв квіслінгівського цинізму й блюзнірства, знущання над пам’яттю загиблих, неповаги до ветеранів і всіх тих, хто пережив ув’язнення й тортури у концтаборах за часів окупації, або був висланий на примусові роботи до Німеччини.
Незважаючи на будь-які політичні зміни, свято 9 Травня назавжди увійшло у життя нашого народу. У протистоянні з нацизмом він продемонстрував рідкісну стійкість, витривалість і жертовність, які потребують шанобливого ставлення до себе.
Переконаний, 9 Травня 2005 року має відзначатись в Україні з найвищими почестями й обов’язковим проведенням повномасштабного військового параду. Українська держава має віддати символічну данину тим, хто забезпечив велику Перемогу».
Лесь ТАНЮК, народний депутат України, голова комітету Верховної Ради з питань культури та духовності:
— На мій погляд, це має бути свято примирення. Щоб ветерани Червоної армії разом із ветеранами УПА в одних лавах, так би мовити, відзначали перемогу над Гітлером, а не кожен сам по собі. Для цього потрібно все ж таки, щоб Верховна Рада нарешті розглянула підготовлений мною три роки тому законопроект щодо реабілітації воїнів УПА. Періодично робляться спроби внести його до порядку денного, але щоразу комуністи голосують проти, і цей проект не виноситься на розгляд. Гадаю, до свята Перемоги цей закон може бути прийнятий у екстреному порядку, тоді буде ліквідовано юридичні підстави для конфлікту на цьому ґрунті. Тому що в нас виходить химерно: до колишнього Сталінграда приїздять німці, і їх там приймають, а ми не можемо між собою порозумітися. Ніби ми не за одну справу воювали, і ніби ця справа не називається Незалежна Україна... У сьогоднішній новій модерній державі, державі європейського типу таке примирення, вважаю, абсолютно можливе.
А помпезні святкування, на мою думку, не потрібні. Позицію Президента, який хотів би влаштувати «круглий стіл» замість парадів і брязкання металом, я особисто поділяю. Від мілітарних святкувань сьогодні намагаються відійти у всьому світі.
Дмитро ОСТРОВЕРХ, ветеран війни, полковник медичної служби, Харків:
— Святкувати можна і треба, але без помпезності та пишних парадів, — ми не настільки багаті, щоб дозволяти собі викидати на вітер стільки грошей. Краще кошти спрямувати на допомогу інвалідам війни, малозабезпеченим, учасникам воєнних дій. А відзначати треба з допомогою урочистих зборів для тих, хто пройшов війну, адже це насамперед їхнє свято. Людям дуже хочеться уваги і не лише з наближенням святкових і ювілейних дат. Було б добре, якби в урочистій обстановці ветеранам вручили ювілейні медалі, букети квітів, святкові буклети та невеликі корисні подарунки. Хтось може сказати, що це все відбувається щороку. Але мало хто знає, що зазвичай вручення медалей передоручають місцевій владі. Викликають по телефону до районної або міської ради, де секретарка за списком упхає вам медаль. Неприємно... А треба, щоб був запрошений оркестр, і під звуки маршу й оплески ветерану в святковій обстановці вручили б цю медаль, адже це робиться від імені Президента. Отже, обстановка повинна відповідати, тому при цьому повинні бути присутні посадові особи найвищого рангу в районі або місті. А потім можна й організувати скромне, невелике гуляння, де за чашкою чаю можна в приємній обстановці поговорити з фронтовими товаришами.
Володимир ДЕНИСЕНКО, Ірина ЄГОРОВА, Валерій КОСТЮКЕВИЧ, Ганна ХРИПУНКОВА, Олена АСТРАХОВИЧ, Мирослава СОКОЛОВА, Володимир СОНЮК, «День»; Валерій КАЛНИШ, Запоріжжя; Микита КАСЬЯНЕНКО, Сімферополь; Наталія ПОТАПЧУК, Чернігів; Марина ГОЛІНА, Харків
