Німецький публіцист Вольфганг Темплін був одним із найактивніших опозиціонерів у колишній НДР, який зазнавав найжорстокіших гонінь. І тому читачам буде цікаво почути від нього враження про цю подію і те, чи здобули з неї уроки провідні політики Європи, особливо у світлі стіни, яка будується між Південною Осетією та Грузією?
— Які ваші особисті спогади про падіння Стіни, що ви відчували в момент цієї події?
— За чотири роки до падіння Берлінської стіни ми восени 1985 року створили в Східному Берліні опозиційну правозахисну групу «Ініціатива «Світ і права людини». Нас надихали на це опозиційні рухи і дисиденти в інших країнах Східного блоку та в тогочасному Радянському Союзі. Ми почували себе зобов’язаними їм, хоча в порівнянні, скажімо, з сильною опозицією в Польщі ми були дуже ізольовані й усвідомлювали, що ми перебуваємо в абсолютно інших умовах у розділеній Німеччині. Назва нашого «самвидавського» часопису «Grenzfall» («Граничний випадок»), який видавався протягом декількох років, символізувала наше прагнення до падіння всіх кордонів («Grenzfall» означає також «Падіння кордонів»), тобто Залізної завіси, яка відокремлювала Східний блок від вільної частини Європи й вільного світу, а також країни Східного блоку одну від одної. Найбільш болючим та найбільш обтяжливим із цих кордонів була для нас Берлінська стіна, падіння якої ми наближали своєю діяльністю, не знаючи тоді, в другій половині 80-х років, наскільки ми були близькі до своєї мети.
Після нашого арешту й висилки до Федеративної Республіки в лютому 1988 року я продовжив свою політичну діяльність як емігрант на Заході, проте й надалі вважав себе частиною опозиції в НДР. Таким чином, падіння Стіни, так само, як і хвиля масових демонстрацій, які передували йому, застало мене в Федеративній Республіці, де я розділив разом із іншими почуття величезного звільнення.
Я жив із паспортом НДР і, таким чином, був громадянином НДР у Федеративній Республіці, проте з лютого 1988 року мені було заборонено в’їзд на територію НДР. Після падіння Стіни, можновладці НДР більше не могли зберігати цей режим «примусового заслання», так що я зі своєю родиною вже в листопаді 1989 року повернувся до Східного Берліна й безпосередньо після цього брав участь як один із представників ініціативи «Світ і права людини» в роботі Великого круглого столу.
— Чи здобули, на вашу думку, сьогоднішні політики правильні уроки з цих подій?
— Вважаю, що з великою повільністю й на сьогодні лише в незначній мірі. Поняття «1989 рік» включає в себе набагато більше аніж просто падіння Стіни, возз’єднання Німеччини та визволення інших країн. Це кінець «скороченого» XX століття (1914—1989 рр.), сторіччя таборів, диктатур і тоталітаризму на європейській землі і, в той же час, кінець комунізму як міжнародної системи. Мирні визвольні революції 1989 року мають всеєвропейське, якщо не всесвітнє значення і за своїм рангом перебувають на одному рівні з французькою революцією 1789 року.
Могутність і міжнародний вимір цих подій були величезним викликом для суспільств, еліт у різних країнах на Сході і на Заході. 1989 рік вивільнив шлях для цінностей демократії, правової держави та соціальної ринкової економіки в усіх країнах нашого континенту. Щоб успішно рухатися цим шляхом, країнам Східного блоку, які десятиріччями були ізольовані від свободи та демократії, потрібна була допомога Заходу. Звичайно, вони самі повинні були знайти та сформулювати свої власні шляхи реформ, але вони несли на собі при цьому тягар свого минулого. Для частини вільних і незалежних із 1989 року держав Східного блоку цей шлях реформ удався, і сьогодні вони — члени Європейського Союзу. Однак після 1989 року йшлося про загальноєвропейський вимір перетворень і тим самим також про суспільства, нації і держави на території колишнього Радянського Союзу, у яких був особливо важкий шлях визволення. Тут успішному прикладові балтійських країн протистоїть невирішена ситуація в Україні, складна ситуація в Білорусі, Молдові та інших східноєвропейських країнах. Оскільки навіть інтеграція сьогоднішніх нових членів насилу приймалася частиною західноєвропейських політиків, то зрозуміло, що щодо інших країн і держав, які, до речі, ще сильніше потребують допомоги, мають місце дуже сильні тенденції гаяння часу, стриманості, аж до відкритого відштовхування. Особисто для мене були б важливими далекоглядність і спроможність політики розпізнати культурний, цивілізаційний та економічний потенціал східної частини Європи, сприймати його як майбутнє збагачення, а не як навантаження чи, навіть, загрозу.
Ще одним упущенням і дефіцитом політики я вважаю поводження зі спадщиною 1989 року. Якщо тут можна говорити про свого роду «спадщину», то маються на увазі такі цінності, як воля до свободи, громадянська мужність, підняття проти антигуманної системи. Ці цінності забороняють загравання перед новими диктаторами та авторитарними керівниками, неважливо, як вони тепер називаються: Лукашенко, Путін чи Медведєв. Звичайно, ніхто не уникатиме діалогу з ними, однак не можна титулувати їх як партнерів. Особливо проблематичний приклад демонстрував і демонструє тут наш колишній Федеральний канцлер Гергард Шредер, його політичний стиль і стиль спілкування з сильними світу цього в Росії.
— Що ви думаєте з приводу нових стін у Абхазії, Південній Осетії та Грузії загалом?
— Я б бажав, щоб листу, який із цього питання написали у вересні європейські політики та інтелігенти, в тому числі Вацлав Гавел і Вітаутас Ландсбергіс, німецька громадськість приділила б більш сильну увагу й надала б більшу підтримку. Я поділяю сформульовані в листі позиції та бачу в нинішньому становищі загрозу територіальній цілісності Грузії та відкрите заохочення Росії до продовження її експансіоністської політики. При всіх помилках і співвинності Саакашвілі та його прихильників встановлено, що окупація грузинської території планувалася в Москві ще навесні 2008 року, що підтримка сепаратистів ставала все інтенсивнішою і що це мало стати пробною кулею для продовження та розширення «політики близької зони впливу». Ще однією пробною кулею є Крим. Загалом і в цілому від Заходу потрібна підтримка демократичних сил у Грузії, заняття такої позиції щодо Росії, яка б окреслювала чіткі межі та закликала до цивілізованого, партнерського поводження з її сусідами. Росії слід би розпрощатися з великодержавними амбіціями й гегемоністськими фантазіями, визнати європейський шлях Грузії, України та інших сусідніх держав і розглядати його як свій власний шанс, як це було сформульовано Збігнєвим Бжезінським у Києві.
— Звучать голоси про те, що політика ЄС, яка відмовляє Україні в перспективі вступу в нього, спроможна викликати появу на сході нашого континенту нової Стіни?
— Я також бачу цю небезпеку, оскільки, наприклад, шенгенські регулювання утруднюють регіональні відносини сусідства й співпраці вздовж довгого кордону між Польщею та Україною, Україною та Угорщиною й перешкоджають їм. У відповідь на запровадження українською стороною повного безвізового режиму, яким ми можемо скористатися для всіх поїздок і контактів, аж до сьогоднішнього дня не було ніякої більш або менш позитивної реакції з боку країн ЄС.
У питанні перспективи вступу до ЄС повинно йтися не про гарантії та короткострокові прориви, а про довгострокове зближення та підтримку з чіткою метою повноправного членства і надалі. Звичайно, Україна та українці повинні самі вирішувати свої завдання зі здійснення реформ та інтенсифікувати свої зусилля з демократизації, але при цьому їм потрібно дати відчуття солідарності та підтримки з боку європейських партнерів.
— Яку допомогу міг би надати Європейський Союз, щоб Україна прискорила вкрай необхідні реформи та почала наступні?
— За п’ять років після кульмінаційних моментів київського Майдану, після подій, які за правом увійшли в пам’ять міжнародної громадськості як Помаранчева революція, Україні знову загрожує доля сприйматися як «хвора людина на Дніпрі». Силам громадянського суспільства та реформ, голос яких не замовкає після 2004 року, які можуть висловлюватися у вільних засобах масової інформації та розуміють демократичні вибори як шанс для змін, протистоїть велика частина еліт і політичного класу, які й далі розглядають свою країну як крамницю самообслуговування й відповідно поводяться з нею. Навіть друзям України навряд чи зрозумілі маневри багатьох політиків, розмір корупції, слабкість юстиції та інших інституцій.
Українські письменники, діячі мистецтв та інтелігенти діють за кордоном як добрі амбасадори своєї країни та займають чітку позицію з усіх цих питань. Однак їм також загрожує небезпека капітуляції перед блокадою реформ всередині країни.
Спрощення візового режиму для всіх форм обміну, програми з посилення громадянського сектора та діяльності неурядових організацій в Україні, збільшення трансферту досвіду в сфері побудови демократичних установ, незалежної юстиції та боротьби з корупцією могли б зміцнити реформаторські сили в Україні. Розвиток громадської культури, яка приділяє увагу питанням соціальної відповідальності, допускає самокритику при поводженні з власною історією й розуміє комуністичну систему, яка розпалася, не лише як чужу окупацію, культуру, що ідентифікує злочинців і винних, аж до тих, хто віддавав накази про вбивство Гонгадзе та інших, є тут неймовірно важливим і потребує підтримки.
Але, передусім, ЄС слід би навчитися спочатку показувати добрі приклади. Вразливість для корупції та зарозумілість великих частин еліт, їх презирство до «тих там унизу» — це явища, які не обмежуються Україною та іншими посткомуністичними державами, а в тій чи іншій мірі є нашою спільною проблемою.
У питанні підтримки Європою майбутнього руху України та інших держав на шляху зближення багато що залежатиме від наявності довгострокової партнерської політики ЄС щодо Східної Європи. До такої політики слід би включити також і відносини з Росією, не оформлюючи при цьому особливих зв’язків і не створюючи ніяких привілеїв для «Великого». Центральну роль у формулюванні й модулюванні такої політики повинні відігравати Польща й балтійські держави як безпосередні сусіди, однак ця політика потребувала б і Німеччини, як ще одного мотора. Хтозна, можливо, нинішня криза, нові тенденції політичного розвитку в нашій країні навіть створюють шанс для цього.
