Мовні баталії у Верховній Раді так чи інакше сприятимуть мобілізації україномовної частини населення. Адже приклад офіційно двомовної Білорусі в усіх перед очима. Нещодавно у львівській газеті «Високий замок» Ірина Фаріон висловила свої побоювання: «Після ухвалення цього скандального закону використання державної мови неминуче звузиться. А російська пропишеться ще й на виборчих бюлетенях, вивісках, штампах і печатках, в оголошеннях. Українську витіснять із телебачення, радіо, друкованих ЗМІ, візуальної реклами...» Не приховаю: раніше я вважав Ірину Фаріон надто запальною і радикальною у мовному питанні. Щиро вболіваючи за державну мову, вона часом була надмірно категоричною. Не завжди враховувала реалії Півдня та Сходу. Але якщо говорити про цю останню публікацію, то я повністю погоджуюся з точкою зору найрадикальнішої «свободівки»: «Усупереч Конституції фактично буде знівельовано державність української мови, значною мірою її витіснить російська. Це загрожує країні розколом, значними соціальними конфліктами...»
Якби українською мовою в містах розмовляло стільки ж носіїв, як і російською, то хай би вже й були двомовними вивіски та оголошення. Але ж співвідношення україномовних і російськомовних громадян у Харкові, Донецьку, Луганську, Одесі (та навіть і в Києві, Полтаві, Черкасах, Кіровограді), м’яко кажучи, далеко не на користь перших. І тому перевага української в ЗМІ, у сфері освіти, в мові реклами, вивісок та оголошень є річчю просто необхідною. Без тимчасової «позитивної» дискримінації (хоча б протягом кількох десятиліть) обійтися буде неможливо. Інакше зрушень не досягти...
До речі, наші опоненти саме на дискримінації російської мови і наголошують постійно. Але чи була вона? Хіба що паралельно і рівною мірою з дискримінацією української. Садки стали українськими? Бачили ми ті садки, вони по суті є двомовними. У вишах викладати почали державною? Так, певні позитивні зміни тут встигли відбутися, але студентська аудиторія досі залишається двомовною, викладачі поза лекціями також. Вивіски українізували? Уважне вивчення питання показує, що і на цій ниві не було ущемлень російської мови. Толерантна українська душа, на жаль, легко погоджується з порушенням закону, тільки б усім в Україні було зручно... Навіть приїжджим і некорінним.
Щоправда, різні соціологічні дослідження показують, що орієнтовно 25% мешканців України традиційно стоять на антиукраїнських позиціях. Відповідно і голосують. Що їм проблеми білоруської мови, коли вони й українську зневажають? Однак у таборі опонентів є певний відсоток людей, які дійсно хотіли б консенсусу і справедливого вирішення мовного питання. Вони поки що в протилежному таборі, бо їхньою свідомістю успішно маніпулюють. Бачив таких на своєму віку багато. Коли таким «борцям за справедливість» починаєш говорити, що у Львові російськомовні не асимілюються і не дискримінуються, то для багатьох із них це стає справжнім відкриттям! Гасло «Нехай у Севастополі буде стільки ж української, скільки є російської на вулицях Львова!» досі є незвичним, а між іншим це своєрідне ноу-хау. Воно було б доречним при кожному контакті галичан і східняків, оскільки найкраще, у доступній формі, показує реальний стан речей в Україні. Зокрема, рівень толерантності східняків і західняків.
Людей, не схильних до крайнощів (хай навіть вони поки що належать до різних таборів), такий підхід з часом може об’єднати. Ми не порівнюємо Україну з Францією і Польщею, російська у нас прописалася надовго і всерйоз, але повторити долю білорусів ми також не захочемо. Україна ще скаже своє вагоме слово на захист мови Кобзаря. Інша справа, що на це піде багато народної енергії. А хіба життя наше не вимагає зусиль у інших напрямках? Скажімо, у сфері економіки. Думаєте, цієї істини не розуміють російськомовні інтелігенти у Харкові й Донецьку? Багато хто розуміє... Тому й прикро, що цього оригінального львівського гасла досі ніхто не підхопив — націонал-патріоти не навчилися «піарити» себе не лише за кордоном, але і в межах України.
Тож нехай своєрідним «лікнепом» для толерантних російськомовних громадян стануть ці фотознімки, які красномовно свідчать про масові порушення мовного законодавства... в ім’я національної єдності, злагоди і гармонії. Масових протестів проти такої двомовності, зауважте, досі не було. Українці починають хвилюватися лише тоді, коли відчувають: навіть такій двомовності може прийти кінець...
Почнемо із Запоріжжя — символу козаччини і героїчного українського минулого. В цьому місті українськість, за логікою речей, не повинна бути «урізаною». Але що маємо в дійсності? Російські вивіски явно переважають, українська як мова спілкування також майже відсутня. З вивісками виходить наочніше, тому на них і зупинюся. Біля вокзалу зробив знімок, який непогано відтворює загальну картину. Напис «Продовольча крамниця» урівноважується аж двома великими написами «Продукты». Поряд привертає увагу кіоск «Запоріжсортнасіннєовоч», але й там два рази продубльовано російською: «Семена», «Удобрения». Години роботи і напис «Открыто» також російською. Який тут відсоток державної мови — самі підрахуєте?
Про рівень двомовності в Криму тамтешні українці знають непогано. Знімки даю для «материкової» частини нашого читацького загалу. Якщо і є десь помітно представлена українська в Сімферополі, то лише поблизу залізничного вокзалу. На околицях міста державної значно менше, а в кримській глибинці і поготів. Але й тут, у центрі Сімферополя, говорити про дискримінацію треба виважено і об’єктивно. Скажімо, на привокзальному кафе написи «Первые блюда», «Вторые блюда» знаходяться над українськими відповідниками, а не під ними — як мало би бути по закону. Такі порушення ніколи не допускалися навіть у підрадянській Латвії. Про нинішню, незалежну, я навіть не кажу. У Криму ж вивчення української розтягнулося, схоже, на довгі десятиліття... Про рівень та інтенсивність «насильницької українізації» в Кримській автономії красномовно говорить подвійний напис на кіоску «Крымсоюзпечать». Є там і українською: «Кримсоюздрук», але таким дрібним шрифтом, що ледь помітно... Якщо в Криму знайдете садок із назвою «Катруся», то цей напис, найімовірніше, буде внизу. Угорі буде те, що душі миліше, — «Катюша». Це порушення закону, але традиційне для Криму. Скажи, читачу, новий закон про мови, якщо його буде прийнято, українську мову захищатиме краще, ніж попередній?
Ми поки говоримо про Крим, але і в «помаранчевих» областях досі фактично існувала двомовність, російську не ображали.
Звичайно, напис «No parking — Не парковаться — Не паркуватися» певною мірою може свідчити про дискримінацію російської (бо напис англійською знаходиться вище), але ж у даному випадку українську ігнорують ще відвертіше, бо вона сиротливо притулилася вже й під англійською, і під російською. Зауважте, сфотографовано у спальному районі української столиці! Подивишся на таке — і думаєш: загроза українського фашизму, про яку так багато говорили діячі типу прогресивної соціалістки Вітренко, виглядає явно перебільшеною...
Ви повірите, що слово «Торти» у Києві можуть не зрозуміти? Але хтось і тут вирішив підстрахуватися значно більшим написом «Торты», і це у кількох кроках від автостанції «Полісся»! Щоб поліщуки, повертаючись до рідного села, не мали сумніву, про яку смачнятину йдеться. У тому ж Києві, на проспекті Героїв Сталінграда, 35, якийсь практикуючий нотаріус (видно, теж не зовсім ладнає з законом) зробив дві великі вивіски російською і... лише одну державною мовою. Ще й закону нового немає, а він уже старається! Та хіба з такою масовою любов’ю українців до російської мови їй щось може загрожувати? Таке ж бачимо і в Чернігові, і в Черкасах, і в Чернівцях — тобто в адміністративних центрах тих областей, які вважаються проєвропейськими, «помаранчевими», україномовними. У Чернігові, бачте, також хтось мудрий і милосердний подбав про людей, які можуть не зрозуміти напис «Килимові вироби», і тому зверху рішуче причепив рятівне слово — «Ковры».
Скажіть, після прийняття нового закону російськомовні мешканці Донецька, Макіївки, Горлівки, Одеси, Керчі, Севастополя готові виявляти такий же рівень турботи про українську? Якщо це так, то хотілося б побільше доказів.
КОМЕНТАР
Мирослав МАРИНОВИЧ, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української гельсінської групи, організатор амністерського руху в Україні, віце-ректор Українського Католицького Університету у Львові, очільник Українського відділення міжнародного ПЕН-клубу:
— Партія регіонів не сьогодні і не вчора проголосила, що буде вводити другу державну мову. Вона на цьому і вибори виграла. Чи ми протиставили цьому наміру якусь системну роботу з масами? На жаль, ні. Виробили якусь концепцію? Теж ні. Якби російськомовна спільнота відчувала себе легітимною частиною України, то витворилися б інші стосунки. Пригадую славні часи на Майдані, коли людям було все одно, хто якою мовою розмовляє. Бо був консенсус! Він і зараз потрібен. Ми повинні усвідомити, що є певні закономірності, які нескоро будуть подолані. Таки існує певна різниця між «Гетьманщиною» і «Диким полем»... Землі Південного Сходу в інший спосіб заселялися, там інший етнічний склад населення. Можливо, колись у Харкові, Одесі чи в Луганську можна буде почути на вулицях до 20% української мови, і далі цей процес вже не піде, більшість залишиться російськомовною. Галичани з цим повинні змиритися, хоча колись мріялося про інше. Але ж поки що і цих 20% немає! Є люди, які хочуть говорити українською, але остерігаються прогнозованої негативної реакції. Аналогічна або, точніше, дзеркальна ситуація у Львові. Місто залишається україномовним, але відсоток російськомовних досить великий. І ніхто у нас не накидається на людину, яка розмовляє російською. Не так давно в Інтернеті бачив відеозапис, зроблений російськомовними журналістами. Люди ходили по Львову і щось розпитували у місцевих російською. Прихованою камерою знімали реакцію городян. І все було нормально: хтось відповідав українською, хтось переходив на російську... Але не було жодної негативної реакції! А от зняти подібний відеосюжет на Сході досі ніхто не ризикнув, бо там більше негативу до української мови. Дуже добре, що було проведено певну роботу тими російськомовними журналістами. Але роз’яснення повинно тривати й надалі. Ось це гасло про Севастополь і Львів таки варто взяти на озброєння! І треба детальніше інформувати українців про дійсний стан справ у мовній сфері. Бо на Сході й досі живуть міфами.
