Все коли-небудь припиняється. Переможна хода донецького «Шахтаря» вітчизняними і зарубіжними футбольними майданчиками, розпочата у липні, зупинена. Зупинена аж занадто різко. Можливо, винен жереб, що звів донеччан у першій же грі Ліги чемпіонів з чемпіоном Італії, а, може, так і треба, аби опустити з небес на землю не стільки тренерів і гравців донецької команди, які чудово знають свій рівень, скільки занадто запеклих уболівальників і спонсорів, яким видалося, що європейські футбольні вершини вже майже поруч.
Схоже на город, з якого щойно зібрали картоплю, поле донецького стадіону не завадило зіркам італійського чемпіона показати, чого варті не вони, це теж відомо всьому світові, а їхні суперники, які на дві голови переважають решту українських команд за виключенням одної. За відносно недовгий час тренер Прокопенко зумів зліпити в Донецьку боєздатний футбольний колектив, рішуче позбавившись від рвачів, які торік «з’їли» романтика Бишовця. Гра «Шахтаря» почала виглядати збалансованою, уболівальники почали впізнавати не тільки почерк геніального руйнівника Попова і «мотали» Зубова, а й універсала Тимощука, диспетчера Бахарєва, інсайда Абрамова, форварда Вороб’я. Замість споконвічних «бий-біжи» та «нагружай-поборемось» донецька команда почала сповідувати принципи сучасної гри в атаці і обороні. Все це приносило результат як у чемпіонаті України, так і в єврокубках. Приносило доти, доки «Шахтар» не зустрівся із справжнім суперклубом. Любителі футболу, безперечно, дивилися телерепортаж із Донецька, поступово впізнаючи одночасно із телекоментатором відомих всьому світові зірок футболу, які прибули до Донецька за турнірними очками та шістьма сотнями тисяч швейцарських франків, належних переможцю як премія від УЄФА. Тому докладно переповідати перебіг подій на полі навряд чи має сенс.
Краще спробуємо об’єктивно оцінити силу нашого віце-чемпіона у порівнянні із найсуворішим екзаменатором в особі чемпіона Італії. Ні початок гри, коли гості, не ризикуючи, відійшли назад, даючи «шахтарям» можливість водити м’яч і бити його уперед, ні другий тайм, в якому римляни гралися з господарями, як з дітьми, не дають реальної картини. Як би не настроював тренер, як би не накачували спонсори, як би не заспокоювали психологи, побачити проти себе чи не кращого півзахисника світу Верона — це шок. Треба щонайменше годину поштовхатися з тим Вероном, аби забути, хто він такий, і почати грати так, як вмієш сам. Коли гравці «Шахтаря» більш-менш заспокоїлись, гра вже закінчилася. Дивитись же як зовсім не новачки, а досвідчені футболісти губилися після кожного свого вдалого фінта, передачі чи єдиноборства було нестерпно.
Закінчення на стор. "Тайм-аут"
