Одного доволі поважного й не позбавленого жадоби життя чоловіка, прагнучи поставити в незручне становище, запитали: а як ви ставитеся до власної смерті? Відповідь була достойною: «Навіть дуже позитивно, якщо вона наступить у глибокій старості та природним шляхом, не обтяжуючи мене муками».
Десь подібні за змістом висновки напрошуються, коли запитують про повноцінне функціонування ринку земель сільськогосподарського призначення з визнанням операцій купівлі/продажу. Для початку ознайомимося з результатами невеличкого вибіркового опитування на звичайному районному ринку Західної України, на стику Волині й Галичини...
Йосип Семенович, заслужений агроном України, в минулому — успішний керівник сільськогосподарського підприємства:
— Земля — це наш останній бастіон, остання надія та багатство нації. Тому не можна продавати останню надію та стратегічний запас не лише сучасної, але й майбутньої України. Що б там не було, але земля має належати українцям, можливо — всім громадянам України. Якщо вона потрапить у руки «вибраних» — ми матимемо глибокий соціальний конфлікт. Ефективність сільськогосподарського виробництва — це важливе питання, але незалежність, збереження національного багатства — це на порядок важливіше питання. І ще, усі твердили, що земля має належати тим, хто на ній працює. Якщо ж селянин піде у найми — це буде великим кроком у минуле.
Лариса, домогосподарка, регулярно торгує власною сільськогосподарською продукцією:
— Видається, що землю треба дозволити продавати, але в межах жителів села. Щоб не прийшов «інвестор» і не закупив нашу землю разом із нашою долею та нашим майбутнім. Хоча сама ще відносно молода, але дивлюся на нову молодь, кому зараз по 20—25 років: їхній інтерес не лише до землі, але просто до праці — майже нульовий. Навіть зараз в селі важко найти працівника для косовиці чи заготівлі дров, і це при тому, що багато хлопців без роботи. Пиво смачніше від землі та роботи. Земля справді пустує, хоча щораз такої менше. Село помалу видряпується з важкого становища. Гірше з людьми — земля наших сільських людей не цікавить.
Леонід, фермер із великим досвідом:
— Будь моя воля, я б дозволив купівлю/продаж землі. Хоча сам нічого не куплю, бо немає вільних коштів. Видається, що ніхто з колег-фермерів землі теж не купить — все впирається в гроші й перспективу. Але люди з цією землею, як собака на сіні — й собі користі не мають, і земелька деградує. Шкідники, бур’яни, самовільні дороги й висипи сміття — це лише перші ластівки безгосподарності. Великі виробники — це, звичайно, серйозна конкуренція для нас, фермерів. Але до справжньої конкуренції ще так далеко — країна не нагодована вдосталь, тваринництво в занепаді. Напевно, має бути поєднання всіх форм господарювання на селі, а земля має бути приватна або державна.
Богдан, учень профтехучилища, регулярно торгує на базарі вирощеною продукцією:
— Якщо чесно, над цим я не задумувався. Власного паю не маю — так склалося, тому я для закону селянин без землі. Але люди охоче мені вділили свого наділу. В сім’ї сутужно з грошами, тому я не лише вчуся на будівельника, але й торгую — такий собі агробізнес. Продаю своє й сусідчине — нам так вигідно. А в асортименті в мене все, що на полях і в коморі, все вирощене власними руками. На себе й братів заробляю. Але чи зміг би серйозно зайнятися виробництвом? — напевне, це не для мене, та й ресурсів небагато у нас. Щоб господарювати по-сучасному, то таких ресурсів я ніколи не зберу.
Григорій Петрович, тракторист із тривалим стажем:
— Видається, нашому брату-трактористу все однаково, чию землю орати. Але вже зараз бачу якісь дивні речі. Для прикладу — у полі біля ліску копанка (ставочок). Не раз там після роботи або в обід відпочивали. Худоба до водопою йшла, хлопчаки рибку ловили. А тепер огорожа, ротвейлери та подібна за настроєм охорона — приватна власність. Вже й у лісах з’явились такі «секретні об’єкти», що не потикайся. Та такого обмеження селян за самих лютих чужоземних панів не було! А свої зі свого вміють знущатися. Це, каже, моє, приватне! Де ж ти взяв оце приватне, як купив, чи викопав, посадив? Мимрить про якусь угоду. Як викуплять усю землю, то де ж тоді село буде, на чиїй землі? Як селу без землі, лісу, водойми чи левади? Але до них вже тягнуться руки, наповнені грішми. Це явно не селяни, не хлібороби. Ось якщо так буде, то не на трактор треба сідати, а, мабуть, на танк.
Северин, молодий підприємець-поляк, що закуповує на ринку горіхи та квасолю:
— Не треба думати, що приватна власність краща за комуністичну чи іншу владу, і все вона владнає. У нашій країні приватна власність і ринок землі були навіть у часи Гомулки. І що це дало селянам? Той ринок так цікаво попрацював із землею, що мій батько мав 12 гектарів землі в 16 ділянках! То не господарство, а суцільна мука. Наші села й місцева влада, та навіть держава, дуже обмежені в землеволодінні, і якщо ми щось будуємо громадське чи державне — багато втрачаємо на те, щоб викупити ділянку. Дорогу збудувати — суцільний кошмар. Мені важко дати рецепти вашій державі та економіці. У вас все по-іншому. Менше прав, більше домовленостей, гроші мають більшу владу. Єдине скажу — треба бути обережним. А якщо хтось хоче купувати землю — то це вже можна зробити в Польщі. Запрошуємо. Мені як підприємцю, що має справи з сільськогосподарською продукцією, здається, що краще б ви думали про торгівлю врожаєм, а не землею.
Вілен Борисович, доцент університету, колишній керівник обласного управління сільського господарства:
— Можливо, вирішення — в довготривалій оренді та державному земельному фонді. Можливо, вдасться організувати цивілізований ринок — але тут сумнівів і небезпек більше. Зараз, з огляду на суцільну бідність села, питання не на часі. Але для тих, хто хоче погріти руки на землі — саме час, і пропозиція є, й покупців малувато, й продавці деморалізовані. Хто відважиться на продаж землі в таких умовах, та ще за відсутності правової держави та справедливого судочинства, а ще на фоні чи не суцільної корупції — той буде реальним зрадником інтересів не лише народу, але й держави. На жаль, немає серйозної наукової дискусії з цього питання. Але наслідки непродуманого рішення будуть важкими, це нескладно передбачити.
Василь Володимирович, інвестор, підприємець:
— Щоб там не казали, землю ми викупимо, та й зрештою вона вже практично розподілена. В деяких регіонах мені показували навіть карти, де чітко розмежовано бізнес-інтереси дуже високопоставлених чиновників, впливових бізнесменів... Найгірші та найжорстокіші конкуренти — це підставні особи великого капіталу та великих керівників-політиків. Це акули бізнесу, які доб’ються свого.
Андрій, аспірант, досліджує проблеми земельного ринку:
— Вже зараз на ринку землі можна спостерігати своєрідну роздвоєність — офіційно все чин-чином, відповідно до букви та духу закону, звіти, моніторинг, державні акти, земельна інспекція. Але є й інший бік, який видно по пишноті кабінетів та їхніх господарів, по зовнішньому антуражу. Навіть змагання за посаду керівника земельного управління на рівні боротьби за посаду керівника податкової чи митної служби. Відчувається — є там своє задзеркалля. А держава, на жаль, не робить із цього висновку. Сучасне земельне законодавство має декілька дірок, через які держава й суспільство втрачають контроль над особливим національним багатством. Однак йде підготовка до основної битви — запровадження купівлі/продажу земель сільськогосподарського призначення. Європа, маючи гіркі уроки в своїй історії, чітко регламентувала цей ринок. Наші ж доморощені пропонують чергову імпровізацію. Відомо для чого. А як же тоді з лозунгами «Землю — селянам», «Землю тим — хто на ній працює»? Невже така велика спокуса спробувати «по-своєму»? Здається, розум та відчуття перспективи мають перемогти, але ж при владі зовсім інші люди, з іншими інтересами.
Раїса, домогосподарка, торгує на ринку молокопродуктами:
— Напевно, вже пора тую землю дозволити продавати. Земля лежить без обробітку, в її використанні стільки всього незрозумілого і нечесного. Багато старших людей просто обтяжені тією землею, бережуть її як останню надію, але й вони вже не бачать іншого шляху, як продавати пустуючі наділи... Без землі селу не жити, але й безглуздя у невикористаній землі теж не можна зрозуміти.
Володимир Васильович, пенсіонер, агроном із великим стажем:
— Питання, для чого продавати? Кому? Хто буде покупцем? Що ми чекаємо від нового власника? В навколишніх селах працюють так звані нові інвестори, навіть із зарубіжним капіталом. Сучасні технології, техніка, організація праці — від них у мене справжнє захоплення. От якби колись нам таку техніку! Але щось тривожить мозок. Не відчувається, що вони всерйоз і надовго прийшли. Хоча договори оренди й укладають на тривалі терміни, але не видно коріння, яке б вони пускали в землю, в розвиток села. Якщо б ми могли зробити цей земельний ринок так, як у Чехії чи Німеччині, але видається, що поспіх недаремний — зроблять так, як приватизацію у промисловості. Знову обдурять.
Ярослав Олексійович, авторитетний садівник і городник, у минулому — агроном радгоспу:
— Із землею треба щось робити, особливо тією, що в особливому статусі дослідних господарств і учгоспів. Бур’яни й запустіння — це не по-сучасному. Але продаж землі слід організувати так, щоб дотриматися певних правил, які, до речі, відомі в Європі. А ще краще — довгострокова оренда. Але на все треба чіткі й неоднозначні привила і закони, не такі, як наш сумнозвісний Земельний кодекс. І чітка система управління, а особливо — судова система. Дайте тепер уже відомому судді Зваричу земельні спори вирішувати — без землі й грошей залишитеся. От якби німці чи голландці нашу землю продавали — вони б, можливо, толково зробили.
Наталія, заробітчанка в Італії:
— Я спробувала цивілізованого життя, не все зрозуміла, але, маючи вищу освіту, усвідомила — ми живемо на різних планетах. В Україні всі у круговій поруці, багаті й можновладці окремо — народ окремо, а між ними — прірва. Схочуть землю продавати — будуть. А захочуть людей продавати — теж будуть. Рівний податок на бідних і багатих, відсутність податку на нерухомість — це що, випадково? Їм аби нічого не робити, але жити як європейські політики. Але ж європейські верхи живуть скромніше, дбають за людей і мають елементарну совість. Якби італійці мали таку землю за таких обставин — вони б на цьому збагатили націю. Італія не ідеал для Європи, але відчуваєш, що навіть в статусі нелегала живеш повноцінним життям. Ті, хто лишився в Україні, — теж нелегали у рідній країні. Поки Україна на роздоріжжі, я б радила зосередити увагу на оренді землі та посиленні порядку.
