Скільки коштує всиновити дитину? Як дізнатися, що чекає українську сироту в прийомній сім’ї в Італії, США, Іспанії? Чому дитячим будинкам часом вигідно не віддавати своїх підопічних, принаймні, усиновителям-українцям? Хоч як би не цинічно звучали такі запитання, уникнути їх складно.
Розмова про усиновлення дiтей-сирiт відбулася в редакції «Дня» незадовго до парламентських слухань, присвячених цьому питанню. Як планується, Верховна Рада обговорить цю тему наступної середи. Підстав же для палких дискусій предосить. Сьогодні, попри пропаганду національного всиновлення, кількість українців, які бажають узяти у свою сім’ю сироту, щороку зменшується. Іноземці ж у 2000 році усиновили 2205 наших дітей, а у 2001-му — 2675. Ставлення до цього факту в Україні неоднозначне. По-перше, лунають думки про те, що міждержавне всиновлення негативно позначається на генофонді нації. У тому сенсі, що країна завдяки цьому втрачає майбутніх мам і тат. По-друге, ще живий у пам’яті скандал, що вибухнув в лютому минулого року. Тоді було порушено кримінальну справу. Причина, як заявляла Генпрокуратура, — порушення законодавства при всиновленні дітей іноземцями. А саме — йшлося про можливий продаж 4 тисяч сиріт до будинків розпусти, підробку документів та відсутність будь-яких даних про подальшу долю дітей.
До речі, про подальшу долю дітей чимало говорили експерти, які зібралися в редакції «Дня». Пролунали аргументовані оцінки можливостей консульських служб і МЗС — мовляв, їхні штати й фінанси не дозволяють здійснювати повноцінний контроль. Щоправда, через відсутність представників МЗС (їх запрошували на «круглий стіл») про їхню позицію почути так і не вдалося.
Експерти вважають, що міждержавне всиновлення має право на існування, якщо всі можливості національного вичерпані. Зробити цю процедуру цивілізованою, на їхню думку, може ратифікація Україною Гаазької конвенції, що регламентує процес міждержавного всиновлення. Щоправда, в цьому разі існують свої «але», серед яких, насамперед, нестиковки міжнародного документа з вітчизняним законодавством. Про них, про торгівлю інформацією про сиріт, про долю українських дітей у прийомних сім’ях і про комерційний аспект усиновлення — в розмові з гостями «Дня».
«ЗА» І «ПРОТИ»
Ігор ОСТАШ, народний депутат України, заступник голови комітету в закордонних справах, віце президент Парламентської Асамблеї ОБСЄ:
— Зараз у Верховній Раді України перебуває на розгляді проект Закону «Про приєднання України до Конвенції про захист дітей та співробітників у галузі міждержавного усиновлення». Наша ідеологія має бути спрямована, в першу чергу, на усиновлення дітей громадянами України, тобто національне усиновлення. І це правильний підхід. Але статистика свідчить, що кількість усиновлених українцями дітей iз кожним роком зменшується. Так, у 2002 році в України нараховувалося майже 24 тисячі сиріт. Міжнародна конвенція ООН iз прав дитини наголошує на тому, що необхідно зробити все можливе, аби дитина потрапила в сім’ю. Що стосується аргументів за приєднання до Гаазької конвенції, то цей документ надасть Україні реальну можливість стати учасником багатостороннього процесу, співпрацювати з усіма 50-ма державами, які підписали Гаазьку конвенцію. Вона передбачає також співпрацю з країнами, які не є її членами, й застосування до цих країн тих же стандартів, що й до членів Конвенції. Думаю, якщо Україна ратифікує документ, в нас буде створений спеціальний орган, який працюватиме в міжнародній системі. Багатосторонній механізм надасть можливість максимально покращити процес усиновлення українських дітей саме іноземними громадянами. Якщо говорити про аргументи проти приєднання до Конвенції, то вони формальні й пов’язані з діючим сьогодні в Україні законодавством. Йдеться про те, що в нас, згідно зі статтею 216-ою Сімейного кодексу, заборонена будь-яка посередницька, комерційна діяльність у галузі усиновлення дітей. Це не узгоджується зі статтею 32 Конвенції, де говориться про розмір винагород за процес усиновлення. У той же час, проаналізувавши матеріали Гаазької конференції 2000 року, я побачив, що проблема гонорарів є актуальною для всіх країн-підписантів. Тоді було прийнято рекомендації, які стосуються прозорості процедур стягнення коштів за усиновлення. Більше того, була навіть зроблена спроба рекомендувати певний перелік фахівців-юристів, що мають дуже високе реноме й могли б співпрацювати з учасниками Конвенції.
Тому можна запропоновувати й інші шляхи: спробувати внести зміни до діючого Сімейного кодексу або зробити заяви щодо нашого трактування деяких статей Конвенції. Як бачимо, юридичний шлях вирішення правової колізії існує.
Євгенія ТКАЧЕНКО, генеральний директор телекомпанії «Магнолія-ТБ»:
— Ми ремствуємо на те, що в Україні дуже слабко йде внутрішнє усиновлення, в основному грішимо на економічну ситуацію в країні. Однак потрібно визнати, що єдиної інформаційної політики в державі з пропаганди усиновлення не існує. Наша телекомпанія намагається зробити щось власними силами, але це схоже на краплю в морі. Дуже б хотілося, щоб більше коштів та зусиль направляли на пропаганду внутрішнього усиновлення.
Світлана ДЯДЧЕНКО, голова наглядової ради Всеукраїнської громадської організації «Суспільство рівних можливостей»:
— Я представляю громадську організацію, яка займається захистом прав дітей та вивченням умов їхнього утримання в будинках дитини та інтернатах. Навіть враховуючи все те, що робить наша держава для покращання становища сиріт, — цього недостатньо для створення нормальних умов для їхнього розвитку. Звертаючись до Конвенції про права дитини, хочу нагадати, що міжнародна спільнота розуміє: кожній дитині необхідно зростати в сімейному оточенні. Але з кожним роком кількість тих, що позбавлені сім’ї, в Україні збільшується. Коли постає питання, як саме ставитись до Конвенції, то, в першу чергу, треба враховувати інтереси дитини. Хочемо ми цього чи ні, але як альтернатива українському усиновленню наші діти будуть виїжджати за кордон, бо сьогодні саме там їм можуть забезпечити гарні умови. Адже діти не повинні бути заручниками нашої неспроможності створити функціонуючу систему контролю та захисту їх прав.
— Чи означатиме приєднання України до Гаазької конвенції й легалізація дітей іноземцями визнанням державою своєї безпорадності щодо сиріт?
Євгенія ЧЕРНИШОВА, директор Центру усиновлення дітей при Міністерстві освіти й науки України:
— Конвенцією ООН 1989 року «Про права дитини» передбачено, що кожна дитина має право на сім’ю. Конвенція Гаазької конференції з міжнародного приватного права «Про захист дітей та співробітництво у сфері міждержавного усиновлення» (1993 рік) закріплює важливий принцип: міжнародне усиновлення відбувається тільки тоді, коли вичерпані всі можливості усиновлення дитини в країні її проживання. В Україні з 1996 року працює Центр усиновлення дітей, який є єдиним центральним органом і виконує всі процедури щодо міжнародного усиновлення. Приєднання до Гаазької конвенції не розпочне міжнародне усиновлення в Україні з нуля, а лише підкреслить, що держава в цьому питанні приєдналась до єдиного міжнародного правового простору. А чи збільшиться кількість усиновлених дітей, чи зменшиться після приєднання до Гаазької конвенції — покаже час. Хочу нагадати, що приєднання до Конвенції було передбачено (до 2005 року) Указом Президента «Про додаткові заходи щодо забезпечення Національної програми «Діти України» на період до 2005 року». Що дасть Україні приєднання до Гаазької конвенції? По-перше, на міждержавному рівні буде зафіксований факт визнання Україною міжнародних принципів та правил щодо захисту прав дітей, які підлягають усиновленню. По-друге, буде створено необхідне підґрунтя для впровадження належного міжурядового та міждержавного контролю за умовами проживання усиновлених дітей, запровадиться система взаємодії iз центральними органами в сфері міждержавного усиновлення, а також буде створена можливість щодо контролю за недержавними організаціями, які надають послуги іноземним усиновителям. При цьому хочу зауважити, що заборона посередницької комерційної діяльності щодо усиновлення, передбачена ст. 216 Сімейного кодексу України, не суперечить ст. 32 Конвенції. Треба розмежувати діяльність посередницьку, комерційну щодо усиновлення та діяльність суть професійну, пов’язану з наданням різноманітних послуг (перекладацьких, юридичних, забезпечення представництва інтересів усиновлювачів перед державними органами тощо), про що і йдеться у ст. 32 Конвенції.
Таким чином, приведення законодавства у відповідність iз вимогами Конвенції означатиме, що будуть детально врегульовані вимоги щодо компетенції державних органів та недержавних організацій, що буде створена нова система співробітництва між державами для недопущення викрадення й торгівлі дітьми. Конвенція також поширюється на всі усиновлення, що здійснюють в договірних країнах. Ми акцентуємо на цьому увагу, оскільки на сьогодні рішення українського суду визнаються не в усіх державах. Тому по приїзді усиновителям необхідно проходити ще одну процедуру, аби підтвердити рішення української Феміди.
Ігор ОСТАШ: — Хочу додати. У мене є статистика за 2002 рік: українські громадяни усиновили 1760 дітей, іноземні — 2341. Різниця досить суттєва, й це означає, що дійсно були використані всі можливі спроби українського усиновлення цих дітей. Я думаю, дуже важливо, що сам процес контролю виходить на міждержавний рівень. До речі, Конвенція не забороняє укладати й окремі двосторонні угоди. Наприклад, ми зараз працюємо над двосторонньою угодою України з Італією. Це означає, що працюватиме не тільки цей багатосторонній механізм Конвенції, а також і двостороння угода між державами. Це, безперечно, великий крок уперед для захисту прав дитини.
ЯК ДІЗНАТИСЯ ПРАВДУ
— Відомо, що навіть доросла людина не завжди може захистити свої права за кордоном. Наскільки надійним є державний механізм захисту дитини після усиновлення?
Євгенія ЧЕРНИШОВА: — На Міністерство закордонних справ покладена відповідальність за здійснення контролю за усиновителями. Урядовими документами передбачено, що якщо людина хоче стати кандидатом у «батьки», вона має взяти серйознi зобов’язання перед державою, з якої хоче взяти дитину. Перші три роки нові батьки щорічно звітують про стан справ (до речі, зараз постановою Кабінету Міністрів від 28 серпня 2003 року «Про затвердження Порядку введення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення, передбачені звіти не тільки від іноземців, а й від українських громадян, що усиновили дитину). Кожна консульська установа контролює ситуацію за своєю власною методикою, а Центр з усиновлення отримує інформацію від Міністерства закордонних справ і узагальнює її.
— У разі порушення прав дитини чи є можливість повернути її в Україну?
Євгенія ЧЕРНИШОВА: — Така можливість у нас є. Більше того, бувають випадки, коли усиновлення скасовується. Це відбувається з різних причин, але хочу підкреслити, що такі випадки в іноземних сім’ях поодинокі. У минулому році в цілому відбулося 57 скасувань рішень щодо усиновлення, зокрема з іноземного усиновлення — лише чотири випадки. Решта стосувалася наших українських громадян.
Валентина СТРІЛЬКО, Міжнародний освітній фонд ім. Ярослава Мудрого:
— На початку 90-х років я працювала заступником голови Київобладміністрації. Закон «Про усиновлення» ще не був прийнятий, і я змогла побачити всю складність ситуації. В Україні дітей всиновлювали мало, (так, як і зараз), проте спостерігався великий інтерес до них з боку іноземців, які у той же час не допускали контроль за дітьми після усиновлення. Я пропонувала потенційним закордонним батькам всиновлювати дитину лише тоді, коли серед українців не знаходилося бажаючих. Також я вимагала згоди оплачувати поїздки українського представника, аби вони могли контролювати стан дитини. У деяких випадках за цієї умові іноземці відмовлялись від своїх намірів. До того ж, до 1997 року, коли в Україні не існувало законодавства щодо міжнародного усиновлення, сиріт вивозили за кордон по довідках, які видавали безпосередньо на місцях. Тому я організувала дуже жорсткий контроль за процедурою усиновлення, в результаті чого дехто з іноземців їхав до Києва або Львова, де взяти дитину було легше. Я детально на цьому зупиняюся, бо хочу провести паралелі з сьогоденням. Сьогодні ми маємо і розвинуте законодавство, і централізоване усиновлення, але залишається невирішеною проблема контролю за долею дитини після усиновлення. Він покладається на консульські служби та МЗС. Але, на мою думку, вся ця звітність — фікція. І не тому, що люди погано працюють. Відсутність потрібних штатів і належного фінансування не дозволяють їм виїхати до прийомних батьків і з’ясувати умови проживання дитини. Окрім того, їх можуть просто не допустити у родини, оскільки Україна не підписала Гаазьку конвенцію, яка надає на це право.
Скажіть мені, чого вартий папірець, який власноруч напише усиновлювач. Навіть якщо він знущається з нашої дитини, то звіт у нього все одно вийде чудовий. Відсутність належного контролю призводить до жахливих фактів. Скажімо, нещодавно українську 14-річну вагітну дівчинку, усиновлену за кордоном, викинули на вулицю, оскільки вона завагітніла від свого прийомного брата. Зараз вона знаходиться в монастирі, а від своєї дитини відмовилась. Тому я вважаю, що сьогодні приєднання до Гаазької конвенції є необхідністю. Нехай деяких депутатів і представників громадських кіл лякає можливість усиновлення через посередницькі організації на платній основі, яку надає Конвенція. Але за умовами Конвенції робити це будуть лише ті установи, які матимуть на це дозвіл. Хочу зачитати вам інформацію про організації, які не ліцензовані, які не мають досвіду роботи в сфері усиновлення, але все ж таки знаходять «щілинку» у нашому законодавстві. На сайтах можна прочитати таке: «Ми маємо ексклюзивні права у нещодавно створеному спонсорському фонді усиновлювачів та свої програми у Росії, Україні, Казахстані... Повний пакет послуг з усиновлення коштує у межах від $15500 до $17500, не включаючи проїзду. Порівняйте з сумою в $25000 — саме стільки сплачують у США за усиновлення — і різниця стане для вас платою за юридичні послуги». Потім вони виходять на партнерів у США, беруть з них доручення, нібито представляючи їхні юридичні інтереси, і — торгують дітьми.
Що ж передбачає Гаазька конвенція? А те, що коли з нашою дитиною трапиться біда, то тоді агентства, які акредитовані в Центрі і мають відповідну ліцензію, включають через своє законодавство механізми захисту наших дітей. До того ж у цих агентств ми можемо і вимагати звіти про становище наших дітей. Не приєднавшись до Гаазької конвенції, щоб встановити дієвий механізм захисту усиновлених за кордоном дітей, потрібно підписувати договори з усіма державами.
Що ж ми сьогодні робимо насправді. Як мені стало відомо, у Верховній Раді вже пройшов перше читання Закон, внесений депутатом Фельдманом, «Про організацію правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування». Цей документ фактично передбачає децентралізацію механізму усиновлення. А значить, якщо в одному районі буде сильний керівник, який контролюватиме ситуацію, то усиновлювати будуть у сусідньому. Також цей документ передбачає ліквідацію шкіл-інтернатів і заміну їх будинками сімейного типу, що сьогодні просто неможливо. Аби українські громадяни усиновляли наших сиріт, необхідно зменшити перелік захворювань, що перешкоджають усиновленню. У свій час я намагалася зрозуміти, чому на території нашої країни так мало усиновлюють. Поїхала в будинок дитини, подивилася. Хочу вам сказати, що, по-перше, деяким з них вигідно не віддавати дітей, аби «відробляти» свою зарплатню і тримати штат. По-друге, їм вигідні й великі переліки захворювань — українців це відлякує, але у той же час на рішення іноземців майже не впливає, бо вони краще бачать, які захворювання буде досить легко вилікувати. Коли саме на ці пункти була спрямована робота адміністративного апарату Київобладмінстрації, то лише за рік в області українцями було усиновлено стільки дітей, скільки не усиновили за попередні сім років.
Ігор ОСТАШ: — Я хотів би доповнити. Дійсно, Гаазька конвенція створює реальний міждержавний механізм усиновлення. Стаття 14 говорить про те, що особи, які постійно проживають в одній державі та бажають усиновити дитину, яка постійно проживає в іншій договірній державі, звертаються до центрального органу держави свого постійного місця проживання. Тобто практично ми маємо дуже серйозний механізм перевірки потенційних батьків, адже включається також і центр тієї держави, де проживають усиновителі. Додатковим «страхуванням» може стати й випробувальний термін, який передбачено статтею 20 Конвенції.
Щойно було порушено питання централізації — децентралізації. Дійсно, є величезна небезпека, що ми скотимося назад, якщо підемо шляхом децентралізації. Конвенція якраз виступає запобіжником у даному випадку, оскільки статтею 22 передбачається створення єдиного державного органу, який би займався усиновленням. Більше того, якщо ми говоримо про небезпеку фінансових махінацій, то повинні розуміти, що в цьому випадку з українського боку діятиме державна структура. І тому говорити про комерціалізацію фактично не доводиться, бо відомо, які вимоги висуваються перед державними службовцями.
Пані Стрілько заявила, що відсутній реальний захист дітей з боку наших представництв за кордоном. Я, в свою чергу, хотів би зазначити, що ця проблема не є окремою, її потрібно розглядати в комплексі усіх проблем наших громадян за кордоном. І тут можна згадати класичний приклад. Українське посольство в Португалії було відкрито лише у 2002 році, на той час там уже працювало близько 100 тисяч наших громадян. На мій погляд, сьогодні для МЗС пріоритетом номер один має бути захист за кордоном усіх наших співвітчизників, серед них і дітей. А такий підхід, коли в більшості держав працює консул з двома чи трьома працівниками, не дозволяє захищати людей. Треба, в першу чергу, переглянути політику МЗС, аби перевірки дотримання прав наших громадян за кордоном були не фікцією, а цілеспрямованою роботою.
ПРАВА ТА ГРОШI
Ірина КУЧЕРЕНА, начальник відділу нагляду за дотриманням прав неповнолітніх Генеральної прокуратури України:
— В Україні майже досконале законодавство з усиновлення, а Гаазька конвенція — це крок до удосконалення всієї системи законодавства. По-перше, вона зобов’яже прийняти необхідні нашій країні документи. У нас, на жаль, донині не затверджений порядок повернення дітей з-за кордону, які через певні обставини перебувають там незаконно. Прийнявши цю Конвенцію, ми не зможемо обійти норму, що регулює повернення дітей чи прийняття альтернативного рішення. Відповідно до цього документу, або приймається рішення про переусиновлення (це також є неврегульованим), або шукають опікунів за кордоном, або дитина повертається назад в Україну. Останній варіант, звичайно, найгірший. Дитині, яка прожила якийсь час за кордоном і звикла до кращих умов, жодний інтернат не замінить родину. Навіть при тому, що в нього вкладуть колосальні державні кошти. Я не можу не погодитися з представником Верхової Ради, що наше законодавство найбільше з усіх країн, які беруть участь у Конвенції, адаптовано до неї. Рік тому я особисто провела аналіз законодавств тих країн, що беруть участь у процесі усиновлення в нашій державі. Найбільш непристосованим і найбільш неадаптованим виявилось законодавство США. Чому? Тому що там неможливо і, напевно, ніколи не буде можливо визначити той центральний орган, що буде займатися процесами усиновлення. У нас це вже визначено, можливо, тільки треба буде переглянути повноваження центру з усиновлення й підсилити його вплив у міжнародній сфері. Друге, що є дуже цінним у конвенції, — це 32 стаття. Чому усіх лякає надання платних послуг? Невже ви думаєте, що Генеральній прокуратурі легше боротися з тими громадянами й асоціаціями, що займаються цією діяльністю нелегально? Я ніколи не буду мати претензії до організації, що має дозвіл державного органу здійснювати ті чи інші дії — оформляти документи, писати перекази, супроводжувати родини, надавати транспортні послуги. Але якщо організація за це бере передбачені конвенцією нормальні гонорари. Кожна праця себе виправдовує. Якщо людина займається певною діяльністю, заробляє за це гроші й сплачує податки — вона є суб’єктом усіх правовідносин, що діють у державі. Водночас у мене виникають великі підозри щодо тих, хто нібито безкоштовно, за велінням серця надає послуги з усиновлення іноземцям. А чому це «веління» не спрацьовує щодо наших громадян — потенційних батьків? Отож, якщо легалізувати діяльність посередників, передати їх під опіку центрального органу, який буде визначати учасників процесу, їхні права та обов’язки, нам буде легше відслідковувати й шахраїв.
До того ж, я хочу вкотре наголосити: в Україні немає торгівлі дітьми. Є торгівля інформацією про дитину. Безпідставно говорити про усиновлення з метою продажу органів, адже є висновок медиків, що дитячі органи не придатні для трансплантації. Я згодна, що іноді усиновляють дитину для подальшого перепродажу у себе в країні. Буває й таке, коли вибирають дорослих дівчаток, щоб отримати безкоштовну хатню робітницю. Все це є, але ці факти не доведені. Мене дуже дратує, коли говорять, що наші діти за кордоном піддаються насильству рідних. Тільки на початку цього року було зафіксовано чотири вбивства дітей нашими громадянами. От де жорстокість у родинах. Злочин — залишати дітей у наших дитячих будинках. Це геноцид нації. А якщо ми простежимо, з якими діагнозами усиновляють дітей (діагнози зараз не підробляють — відпала потреба це робити), то питання втрати генофонду зникає. У згаданому випадку з вагітною дівчинкою не доведено, що вагітність була спричинена внаслідок насильства над нею. Турбує інший факт: вона відмовилася від своєї дитини. Мені здається, це було в неї закладено на генетичному рівні, адже в наших інтернатах і дитячих будинках спостерігається наступність поколінь — випускниця через рік уже залишає своє немовля в іншому дитячому будинку.
Тож прийняття Конвенції і навіть 32-ої статті нікому не загрожує. Ми зараз дуже багато говоримо про легалізацію доходів, отриманих незаконним шляхом. Так ось конвенція і забезпечить легалізацію доходів фірм-посередників, що діють на території нашої держави з 1996 року.
— Усі скандали, пов’язані з усиновленням, створили в масовій свідомості стійке враження, що в Україні це хабаремістка справа. Напевно, єдиний шлях — зробити процедуру усиновлення прозорою й відкритою?
Мері Кей Л. КАРЛСОН, Генеральний консул Посольства Сполучених Штатів Америки:
— Держдепартамент США вважає добробут і захист американських громадян своїм найвищим пріоритетом. Наша країна підписала Гаазьку конвенцію, й хочу підкреслити: в США є центральний урядовий орган щодо усиновлення, що був створений у 1994 році й має назву «Офіс з питань дітей». Дійсно, США — велика країна з федеральним устроєм, тому й система органів з усиновлення достатньо складна. Проте ми робимо все, щоб відповідати тим зобов’язанням, що взяли на себе США щодо механізму всиновлення дітей і сподіваємося, що до 2005 року ми ратифікуємо всі пункти Гаазької конвенції.
Механізм міждержавного усиновлення — це відмінний засіб забезпечення люблячої й безпечної домівки для дитини. Для того, щоб усиновлення між країнами працювало на користь дітям, процедура має бути прозорою. Щодо зауважень, зроблених у бік США, хочу відповісти так. Наскільки я правильно зрозуміла, в минулому році процедура міждержавного усиновлення була скасована лише в чотирьох випадках проти 53 скасувань на території України. І ця статистика невипадкова. В усіх країнах, що всиновлюють українських дітей, діють дуже чіткі й жорсткі закони щодо потенційних батьків: детально досліджується домівка, аби з’ясувати, в якому середовищі проживатиме дитина, перевіряється, чи стоять потенційні батьки на обліку в поліції або у федеральній службі розслідувань. Немає заперечень, що бувають окремі випадки зловживань і жорстокого поводження з дитиною. Це нам дуже неприємно. Але у той же час тільки в минулому році американцями було усиновлено 700 українських дітей, у 2002-ому — 1200. Навіть в тих випадках, коли скасовується усиновлення, це не означає, що дитина залишається на вулиці. У той момент, коли вона вступає на територію США з візою на усиновлення, дитина отримує ті самі права на захист, як, скажімо, я — народжена тут людина, вона стає громадянином США. Якщо, за українським законодавством, дитину вважають громадянином України, то у 18 років вона має визначитися, в якому громадянстві залишитись — США або України.
Що стосується двосторонніх і багатосторонніх угод, то це — вже зовнішня політика нашої країни. На мою думку, якщо укладається багатостороння угода, немає сенсу витрачати гроші ще й на укладання двосторонньої.
Габриеле ДЕБОТТІНІ, перший секретар Посольства Італії:
— Хотів би висловити надію, що Україна найближчим часом ратифікує Гаазьку конвенцію. Найголовніший позитивний момент — це контроль під час усиновлення й після нього. Ми б хотіли, щоб в Україні був центральний орган, який би контролював усиновлення й співробітничав з італійською комісією з усиновлення. Це гарантувало б якісніший контроль, а також дозволило б двом центральним органам спілкуватися не тільки між собою, але й із іншими установами, що перебувають у підпорядкуванні цих структур. Італія до Гаазької конвенції приєдналась, але в нас працюють ще й внутрішні закони. Конвенція не передбачає того, що закони країни мають бути під неї підігнані — вони повинні відповідати інтересам і законам як держави, так і Конвенції. Італія дуже зацікавлена в тому, щоб Україна прийняла Гаазьку конвенцію, та все одно хотілось би укласти двосторонню угоду з Україною, яка би стосувалася в основному саме усиновлення дітей.
ДОВІДКА «Дня»
Гаазька конвенція «Про захист дітей та співробітництво у сфері міждержавного усиновлення» була прийнята в 1993 році. На сьогоднішній день її учасниками є 50 країн (38 підписали та ратифікували, 12 приєдналися та 10 приєдналися, але не ратифікували). Конвенція була прийнята з метою створення гарантій дотримання основних прав дитини при здійсненні усиновлення, створення системи співробітництва між державами для недопущення викрадання, торгівлі дітьми. Конвенцією визначається, що міждержавне усиновлення є альтернативою, якщо відповідна сім’я не була знайдена в країні походження, таким чином влаштування дитини в прийомну сім’ю, встановлення опіки визнається вторинним щодо можливості надати дитині повноцінну родину. Документ регламентує широке коло питань, зокрема детально врегульовує вимоги до компетенції державних органів та недержавних організацій, що беруть участь в усиновленні, встановлює вимоги до кандидатів в усиновителі та порядку визначення дитини такою, що підлягає усиновленню. Конвенція також регулює послуги (юридичні, транспортні тощо), які можуть надаватись при усиновленні.
