Кількість же українських громадян, які бажають взяти в свою сім’ю сироту, з кожним роком зменшується. За минулий рік нових батьків в Україні знайшли 1760 дітей-сиріт, а ще три роки тому ця кiлькiсть перевищувала дві тисячі. Охоче наших дітей усиновляють іноземці, тільки за перше півріччя поточного року до Центру з усиновлення подали пакети документів 938 іноземних громадян, із яких 860 було поставлено на облік як кандидатів на усиновлення дiтей. Особливо привабливі наші діти-сироти для громадян Іспанії, Італії, Сполучених Штатів, Франції, останнім часом — й Ізраїлю.
Щомісяця до банку даних Центру надходить близько 700 нових анкет, більшість із яких представляють дітей, яким бiльше нiж десять років. А ось половина з тих, кому менше чотирьох рокiв, страждають на важкі захворювання, такі як синдром Дауна, дитячий церебральний параліч, важкі вади розвитку, хронічні гепатити, СНІД тощо. Наскільки великий шанс цих дітей реалізувати своє право на життя в сім’ї? І які гарантії того, що у разі отримання батьків вони знову не втратять їх через відмову дорослих від непосильної для них ноші? Адже не секрет, що випадки відмови від усиновлених дітей не такі вже й рідкісні. Стати рідним чужій дитині — завдання надзвичайно складне, і добрих намірів тут явно недостатньо. Потрібне особливе батьківське почуття і безмежне терпіння, не кажучи вже про любов до чада, яке здатне приносити масу прикрощів і вносити постійний дискомфорт у роками налагоджений побут. Дитину неможливо вирощувати, як рослину, надаючи їй тієї чи іншої бажаної форми та властивості.
Як забезпечити сиріт якісними батьками, коли не в усіх дітей і з їхніми рідними татами й мамами далеко не все складається благополучно? Сьогодні для вирішення цієї проблеми шукаються нові підходи. З’явилися будинки сімейного типу і прийомні сім’ї. Для тимчасового перебування дітей, які опинилися без опіки дорослих, виникли державні та недержавні реабілітаційні центри. Однак ці нові структури пропонують дітям не повноцінне членство в повноцінній сім’ї, а модель, яка імітує життя в сімейному оточенні. Відомо, що чоловіки часто залишають будинки сімейного типу і весь тягар турбот про десяток дітей лягає тiльки на жіночі плечі, а діти позбавляються можливості спостерігати за взаємовідносинами подружжя і вбирати в себе, крім жіночого, ще й чоловічий погляд на речі. А ще мама в дитячому будинку сімейного типу не ходить на роботу (зрозуміло, що турбот у неї і так вистачає), вона отримує зарплату як вихователь. Адже працююча мама — це для дитини віконце у дорослий світ, можливість більше побачити і більше зрозуміти його. Часто такі сім’ї змушені зациклюватися лише на вирішеннi проблем виживання. Їх, як правило, люди жаліють — роблять подарунки, здійснюють благодійницькі акції (інколи виключно з метою реклами), відправляють на відпочинок, зокрема й за кордон. Буває, що це викликає заздрість у сусідів по вулиці, тих, хто не досить спроможний, щоб подібним чином обдаровувати власних дітей. Звичка приймати жалість як належне, усвідомлення права на «привілеї» через свою складну долю — розбещує і губить особистість. Взагалі-то в житті не буває нічого ні поганого, ні гарного, є тільки наше ставлення до нього. Враховуючи це, можливо, варто не стільки переконувати суспільство, що права дітей-сиріт треба захищати з особливим старанням, скільки задуматися про створення умов для нормального розвитку кожної дитини, для можливості прикладати власні зусилля для вирішення проблеми, яка заважає їй відчувати себе повноцінним членом суспільства.
В Англії дитячі будинки та інтернати для дітей-сиріт, в тому числі й соціальних, замінили фостерні сім’ї. У них діти, якi опинилися без належного нагляду старших, підтримку і захист отримують від професіоналів із сімейного виховання дітей як власних, так і чужих.
Прийомні сім’ї в Україні дуже віддалено нагадують фостерні в Англії. Це спроба використати закордонний досвід, коли на утримання дитини, яка проживає в чужій сім’ї, гроші виділяє держава і коли дитина в будь-який момент може сама відмовитися від послуг прийомних батьків, а батьки — від прийомної дитини. З бесід із людьми, які брали участь у цьому експерименті, з’ясовувалося, що багато дітей опинилися в нерідних сім’ях задовго до оформлення їх як прийомних. Як правило, це відбувалося просто випадково, коли допомагаючи дитині, яка опинилася без допомоги близьких, виникала взаємна прихильність. Здебільшого, за моїми спостереженнями, це виявлялися люди глибоко віруючі, з дуже розвиненим почуттям обов’язку. Про них писали в газетах, а потім абсолютно випадково я почула про те, що одним із прийомних батьків дитинка заявила: «Я вас прославила, без мене ви сьогодні були б нiким». Не на користь і самим батькам «звеличення» їхнього благородства і самовідданості. Мабуть, до них потрібно ставитися не як до героїв, а як до представників особливо складної професії, висококласних фахівців із сімейних питань. Принаймні відповідати цьому вимагає той рівень відповідальності, яку вони на себе взяли. Виховання дитини збагачує світ дорослих новим баченням власної значущості, безпосереднім дитячим сприйняттям дійсності, розвиває толерантність і сповільнює старіння мислення. Мабуть, таке взаємозбагачення варте тієї величезної праці та самообмежень, нагородою за які будуть такі прості й незвичайно почесні слова як «наші батьки» та «наші діти».
