Після запровадження Чехією та Словаччиною візового режиму для громадян України далеко не всі українці, що поверталися з тих країв на батьківщину, були в деталях обізнані з новими правилами, особливо щодо необхідності мати транзитну словацьку візу. В результаті в перші дні «життя по-новому» поїздом Прага—Київ до України доїздило не більше десяти чоловік.
Олександру, як і багатьох інших, висадила з київського поїзда словацька прикордонна поліція. Як і багато хто з її супутників, вона мала чеську візу на в’їзд-виїзд, але не мала візи на транзит Словаччиною (вона непотрібна при подорожуванні тільки літаком). Як і в її супутників, у неї відібрали паспорти, щоб змусити вийти з поїзда, потім ще з годину протримали на прикордонній станції і заявили, що до Словаччини без візи не впустять. Це трапилося вночі з 3 на 4 липня, приблизно о пів на третю. Поліція, стверджує Олександра, поводила себе досить брутально й хамила. Ніхто не звертав уваги на те, що люди з клунками та малими дітьми дійсно повертаються додому й ніде по дорозі тікати до Словаччини не збираються. Багато хто мав телеграми та довідки, що їм потрібно терміново дістатися до України. Один попутник Олександри спізнився на похорон до Львова. Правила є правила. До українського консульства ніхто навіть не подумав звертатися: «люди забиті й не знають своїх прав». Люди також не знали, що їхні квитки пропали не зовсім — у Празі за них можна було б виручити половину вартості. Але тільки в Празі.
Олександрі, як і її супутникам, хотілося повернутися до України, потрібно було ставати до роботи. Шляхів було два: або повертатися до Праги, йти до словацького консульства й купувати там транзитну візу, aбо добиратися додому через Польщу, яка ще зберігає безвізовий режим з Україною. Про цей шлях, до речі, українцям розповіла чеська прикордонна варта. Чехи, вважає Олександра, взагалі поставилися до українців з більшим співчуттям, бажали удачі без усякого злорадства. Та й маршрут не просто розповіли, але й показали на картах. Зi співчуттям ставилися до горе-путівників і поляки на маршруті Чеський Тєшин-Цєшин(Польща)- Катовіце-Перемишль-український кордон. Маршрут iз багатьма пересадками (бо на поїзд Вроцлав—Київ елементарно не встигли). Поляки розповідали, що тут щодня проходить чимало таких невдах, висаджених з поїзда на в’їзді до Словаччини. Олександра здогадалася відправити свої речі з провідником празького поїзда, трохи приплативши. Речі таки зустріли, вагон був абсолютно порожній.
Український кордон перетинали в Мостиськах. Жах, каже Олександра. Людина тут почуває себе абсолютно безправною. Боронь боже сваритися з митником чи прикордонником — просто нікуди не випустить, і за паспортом попобігаєш. Камера схову працює лише до сьомої вечора. Касирка в касі мало не відкритим текстом вимагає хабаря, щоб продати квиток на найближчий поїзд, який уже відходить. Тож хiба дивно, що від такої країни захищаються візами?
За словами одного з представників МЗС Словаччини, насправді в інциденті на кордоні все було в рамках законодавства. Словацька сторона абсолютно аргументовано вимагала наявності віз в українців — оскільки інші моменти не були врегульовані двосторонніми домовленостями. Взагалі ж насправді більше 80 відсотків подібних випадків було врегульовано. Крім того, люди, очевидно, помилково вважали, що оскільки ваучери залишаються дійсними до 28 липня, вони ще зможуть їздити вільно. Те ж, що вони посилаються на неінформованість — не є словацькою проблемою. Оскільки Словаччина зробила все, що могла в плані надання інформації громадянам України.
Так, відомо про такий випадок, сказав «Дню» керівник консульського управління посольства України в Словаччині Олександр Цупренко. «Очевидно, люди розраховували, що їх пропустять через кордон — а так не сталося. Крім того, тоді не було технічної можливості налагодити видачу транзитних віз на пункті перетину кордону. Хто тут правий, хто ні — це питання. Бо насправді, якби словацькі прикордонники пропустили пасажирів на свою територію — я вважаю, нічого страшного б не сталося». У всякому разі, за словами пана Цупренка, більше таких випадків не повторювалося. І українській та словацькій стороні вдавалося знаходити спільну мову.
