Причому вже давно — з 1991 року, хоча знає про нього, судячи з усього, небагато хто. Річ у тім, що займається відбором і направленням «альтернативників» на «службу» зовсім не Міністерство оборони України, а Міністерство праці і соціальної політики. Як повідомила «День» секретар Комісії у справах альтернативної (невійськової) служби України Людмила ЩЕРБАК, регіональні Комісії існують в кожній області. Очолюють їх, як правило, заступники глав обладміністрацій, а секретарями є працівники управління з питань праці і соціальної політики. Подібний порядок визначено Законом про альтернативну (невійськову) службу, ухваленим в Україні, до речі, ще 1991 року, і відповідними підзаконними актами, що регламентують порядок проходження і прийому на альтернативну (невійськову) службу.
Нагадаємо, що подібна практика не є новою. Так, наприклад, у Франції особи, що заявили про відмову від військової служби, відбувають повинність у нестройових формуваннях або цивільному секторі. Як правило, вони залучаються до виконання важкої непрестижної роботи (санітари в лікарнях, шпиталях, психіатричних клініках). Що стосується більш близьких нам країн СНД, то крім України, альтернативна служба існує ще у Вірменії, Латвії, Литві, Молдові, Узбекистані і в Киргизстані.
Механізм вступання на альтернативну службу в Україні загалом досить простий. Як повідомив «День» глава парламентського Комітету з питань національної безпеки і оборони Борис АНДРЕСЮК, призовники мають звернутися з письмовою заявою до комісії у справах альтернативної служби при регіональних відділеннях Мінпраці і соціальної політики. До цих комісій входять представники різних структур — Комітету у справах сім’ї і молодіжної політики, військкомату, служби зайнятості, Держкомітету у справах релігії. Участь останніх зумовлена тим, що право на проходження невійськової служби мають лише особи, котрi належать до конфесій, що діють згідно з законодавством України. У відповідному положенні Кабінету Міністрів, зазначив депутат, до таких належать адвентисти, баптисти, свідки Ієгови, харизматична християнська церква.
За словами Л. Щербак, для того, щоб підтвердити щирість своєї належності до конфесії і, відповідно, наявність переконань, що суперечать службі в армії, треба надати документ за підписом духовного наставника і печаткою організації (всі вони зареєстровані і, відповідно, мають реквізити).
Комісія, у свою чергу, має вирішити, чи підлягає «прохач» призову на альтернативну службу і у разі позитивного розгляду питання направляє рішення до військкомату. І, каже Л.Щербак, дуже важливо, щоб, перебуваючи у військкоматі «за призовом», людина вже мала висновок комісії. Військкомат, у свою чергу, виносить вердикт щодо придатності призовника до служби як такої і направляє майбутнього «альтернативника» назад до комісії, яка визначає йому майбутнє місце проходження служби. Така громіздка процедура пов’язана з тим, що комісії у справах альтернативної служби працюють лише з тими, хто придатний для військової служби. «Альтернативна служба — це не працевлаштування, а також вид служби, просто проходить вона в іншій формі», зазначила Л. Щербак. Крім того, за її словами, служба ця зовсім не проста. По-перше, триває вона не півтора року, як у військових формуваннях, а 27 місяців (18 — для осіб з вищою освітою). І орієнтована в основному на соціальну сферу — допомога людям, які насамперед в ній мають потребу. «Альтернативників» — до речі, їх зараз служить близько двох тисяч — в більшості своїй, каже секретар Комісії, направляють на ті місця, що у нас недостатньо престижні, а крім того, не дуже добре оплачуються. Таким чином, вважає Л.Щербак, альтернативна служба будується на принципі доведеності особистих переконань, за якими людина відмовляється брати в руки зброю. «А оскільки провести експертизу істинності вірувань і переконань можливості немає, то людині, по суті, створюються умови, у яких якраз і перевірялася б її віра». Подібний вид служби — не найлегша заміна військової, а в деяких випадках і набагато важча. «Наприклад, — продовжила Л. Щербак, — бувають випадки, коли до хворих старих не приходять навіть сусіди. У таких умовах працювати дуже складно, і у нас були випадки, коли люди просили перевести їх на інші роботи через те, що вони просто не витримували психологічно».
А ось з переведенням на інші види альтернативної служби часом виникають проблеми. Ні, природно, є ще і соціальні служби, Червоний хрест і цілий ряд установ, визначених у законі. Проте, за словами Л. Щербак, в той час, як з’являються нові можливості працевлаштування, а перелік можливостей для застосування праці службовців з альтернативної служби, установ, затверджений Кабінетом Міністрів ще три роки тому, не міняється (єдиний раз — торік — до нього додали установи Червоного хреста. — Авт. ), не дає можливості направляти їх на всі вільні місця.
Іншою проблемою є, за словами Л. Щербак, те, що деякі призовники надто легковажно ставляться до існування альтернативної служби, вважаючи її свого роду послугою держави, що дозволяє уникнути труднощів армійського побуту. «Адже це зовсім не так», — каже вона. Крім вищезгаданих доволі чималих навантажень, положенням Кабміну визначені ще і контрольні заходи, що вживають до службовців невійськової служби. Так, секретар комісії і її члени повинні і мають можливість контролювати проходження служби. Іноді вони здійснюють «ревізійні» рейди, ведуть бесіди з роботодавцем, цікавляться виконанням службовцем режиму. У разі, якщо виявляються охочі ухилитися і тут, Комісія приймає рішення у кожній справі. У разі ж, якщо людина є банальним прогульником, вона зобов’язана повернутися у військкомат і стати на облік. У такому разі термін уже пройденої альтернативної служби їй не зараховують.
І ось тут найголовніщою проблемою, за словами Л.Щербак, є те, що зараз посади секретарів регіональних комісій обіймають люди, у яких, крім цих обов’язків, є основна робота, і вони не отримують за «секретарство» ніякої надбавки. «Уже порушувалося питання про те, що треба закріпити за людиною статус секретаря комісії, для якої це було б основною роботою, — говорить Л. Щербак, — адже вона повинна виконуватися дуже ретельно». Зараз же, за її словами, не передбачено навіть коштів на оргтехніку і діловодство. «Якби були створені всі умови для роботи, всі порушення відстежувалися б пильніше», — підсумувала Л. Щербак.
ДО РЕЧІ
Першою країною в світі, що затвердила в своєму законодавстві охорону прав «відмовників» за переконанням, стала Австралія. Перший австралійський закон про оборону 1903 року допустив повне звільнення від військової служби осіб, що заявили про відмову носити зброю за переконанням. З 1911 року в Австралії було введено обов’язкову військову повинність із звільненням осіб, «яким релігія, що сповідується ними, забороняє носити зброю», але із залученням їх до невійськової служби. 1939 року поняття відмови за переконанням розширилося. Якщо 1910 року йшлося про «релігійні переконання», то 1939 року закон про оборону згадує про «переконання, що мають як релігійний, так і нерелігійний характер».
