Будучи продуктом суспільства, у якому фемінізм увійшов у моду три десятиріччя тому, я постійно бачу нагадування, що Україна далеко відстає від більш просунутих країн у жіночому питанні. Звичайно, фемінізм у чистому вигляді ніколи не міг оволодіти умами більшості жінок у будь-якому суспільстві, проте, коли доходить до практичних питань, як, наприклад, рівна оплата за однакову роботу, рівні можливості й рівна повага, кожен розсудливий індивідуум повинен певною мірою ставати феміністом.
У деяких життєвих аспектах жінки завжди будуть представлені недостатньо, хоч би тому, що тільки на них лежать тяготи і привілеї народження дітей. Майбутнім матерям просто доводиться на час відмовитися від кар’єри, і деякі жінки завжди віддаватимуть перевагу радощам домашнього вогнища перед принадами, які несе кар’єра і світова слава. У своєму інтерв’ю «Дню» (№ 61 від 4 квітня) Валентина Довженко, голова Державного комітету у справах сім’ї і молоді, назвала цифру в 30% як мінімальний рівень представництва жінок в органах влади, додавши, що це розумний мінімум, до якого Україні ще йти і йти. Коротко кажучи, вона настирливо й абсолютно справедливо стверджує, що якщо Україна хоче стати частиною цивілізованого світу, то жіноче питання — одна зі сфер, у яких вона повинна докладати значно більше зусиль.
В Україні жіноче питання зводиться, швидше, не до питання про працюючих жінок, а про те, які пости їм дозволено займати. Як правило, наприклад, у школі чи медичному закладі більшість працівників — жінки, а більшість начальників — чоловіки. В Америці це явище називають «скляна стеля» — невидимий бар’єр, який більшість жінок не можуть подолати. Оскільки немає жодних доказів тому, що чоловіки в цих областях чимось кращі за жінок, то справа не тільки в справедливості, але й у тому, що суспільство нехтує талантами, які могло б повніше використати на благо всіх.
Ще більш потворна сторона проблеми — побиття жінок і жахливий стан їхнього здоров’я — також залишається збоку від суспільної свідомості. У 1996 роцi ініціатива «Здоров’я України» при ООН замовила опитування про стан здоров’я жінок і дітей в Україні, яке виявило, що багато хто через бідність не може нормально харчуватися і дозволити собі мати стільки дітей, скільки хоче.
Говорити про такі речі — це одне, а робити щось на практиці — зовсім інше. Багато що з того, що слід би зробити, не робиться, тому що не входить до інтересів тих, хто має повноваження зробити необхідні дії. Грубо кажучи, статус жінок підвищиться не тому, що держава вирішить щось зробити, а тому, що впливова група підтримки примусить державу діяти. На жаль, навіть лицарю не під силу врятувати всіх жінок в Україні. Для цього потрібен рух, здатний мобілізувати на підмогу всіх жінок, звернувшись до їхніх реальних потреб: рівні можливості, рівна оплата праці, захист дітей, захист від сексуального переслідування і фізичного насильства. Також необхідно продемонструвати свою здатність справді здійснити щось, щоб підняти рівень свідомості українського суспільства загалом по відношенню до питання, яке стосується не просто більшості, а всіх громадян обох статей.
