Перспектива приїзду білоруського президента Олександра Лукашенка до столиці Чехії на саміт ЄС 7 — 8 травня, присвяченого реалізації програми «Східного партнерства», як і сама участь Білорусі в цій програмі поки під сумнівом. Правда, більшість білоруських політологів висловлюють думку, що питання про участь Білорусі в цій програмі і приїзді Лукашенка до Праги — вже вирішене.
Ось що сказав «Дню» політолог Сергій Ніколюк: «Тут виникла парадоксальна і, мабуть, унікальна ситуація за весь час існування Європейського Союзу. Всі без виключення країни, що існують на території європейського континенту, за винятком, можливо, Росії свого часу хотіли і хочуть вступити до ЄС. Той, у свою чергу, виставляє умовою вступу або інтеграції у свої структури виконання відповідних базових вимог своєї організації — дотримання прав людини, свобода ЗМІ та зборів, відкрита економіка тощо. Білоруська влада з самого початку не виявила особливого бажання прилучитися до цінностей, що стосуються реформування політичної системи. ЄС опинився в певній прострації, але потім, перед загрозою остаточного і беззастережного потрапляння Білорусі до зони російських інтересів фактично капітулював. Запалив зелене світло повномасштабному інтегруванню Білорусі в провідні європейські структури».
Виходить, уже і не важливо, чи приїде Олександр Лукашенко особисто до Праги, чи пришле міністра закордонних справ Сергія Мартинова. Але інтрига, і досить гостра, на даний момент залишається. Частина білоруської опозиції переконана, що у разі приїзду білоруського президента до чеської столиці Євросоюз де-факто зрадить своїм же базовим принципам.
Білоруські правозахисники Ігор Лєднік і Олег Волчек закликали президента Чехії Вацлава Клауса взагалі не визнавати підпис Олександра Лукашенка під програмою «Східне партнерство». Лєднік вважає, що ще 1996 року спеціальна комісія Верховної Ради 13 скликання за правовою оцінкою порушень президентом Білорусі конституції і законів країни визнала, що той втратив повноваження представляти Білорусь на міжнародному рівні.
Щоправда, ці доводи здаються вельми і вельми спірними, тому що всі минулі роки навіть Захід практично жодного разу не мав сумніву в легітимності Олександра Лукашенка, а рейтинги самої опозиції не перевищували рівень статистичної похибки.
Інший аргумент, що наводиться деякими опозиціонерами напередодні саміту ЄС 7 — 8 травня, куди більш серйозний — «за політичними мотивами у в’язниці перебувають лідери підприємницького руху Микола Автухович, Юрій Леонов і Володимир Осипенко». 16 квітня Автуховичем оголошена чергова, безстрокова голодовка.
Дуже серйозні питання є і щодо дотримання свободи слова, і розроблення правил гри для відомих правозахисних організацій.
Проте все це не заважає білоруському лідеру здійснювати справжні дипломатичні прориви ще до саміту в Празі. Нещодавно він уперше за останні 14 років прибув з офіційним візитом до однієї з європейських столиць. Останнього разу Олександр Лукашенко був у Парижі 1995 року, після чого його включили на Заході до своєрідного «чорного списку».
Вже можна сказати в минулому невиїзний до Європи політик не тільки домігся зустрічі з главою Римської католицької церкви Бенедиктом XVI, але й провів переговори з прем’єр-міністром Італії Сильвіо Берлусконі. Причому, якщо перша зустріч тривала 25 хвилин, то бесіда з Берлусконі — понад трьох годин, набагато більше запланованого часу, і продовжувалася до півночі. Італійський прем’єр не виключає свій візит у відповідь до Мінську вже найближчим часом.
Правда, не все так привітно відбувалося з візитом білоруського лідера до Рима. Наприклад, видання La Repubblica опублікувало статтю під заголовком «Лукашенко: диктатор у Римі».
А газета La Stampa пише, що «у палаці Киджі Лукашенко шукав допомоги, щоб ширше розкрити двері до Європи напередодні празького саміту, який проголосить «Східне партнерство».
Польське видання «Жечпосполита», як і окремі впливові європейські політики, висловлює наступне побоювання: «Існує небезпека, що Олександр Лукашенко дійде висновку, що в Білорусі нічого не треба більше міняти, якщо його почнуть знову приймати в європейських столицях».
Та й верховний представник Євросоюзу Хав’єр Солана висловив надію, що білоруський правитель на саміт Євросоюзу не приїде. Він вважає, що Олександр Лукашенко та Володимир Воронін не візьмуть участі у засновницькому саміті політики «Східне партнерство» 7 травня в Празі.
А єврокомісар у зовнішніх зв’язках і європейській політиці сусідства Беніта Ферреро-Вальднер заявила, що глава МЗС Чехії Карел Шварценберг запросив на саміт ЄС не особисто Олександра Лукашенка, а Білорусь.
Щоправда, глава МЗС Білорусі Сергій Мартинов на зустрічі в Ризі зі своїм колегою — міністром закордонних справ Латвії Марісом Рієкстіньшем — заявив, що Олександр Лукашенко особисто візьме участь у саміті «Східного партнерства».
Знаючи харизматичність і рішучість білоруського президента в таких непростих ситуаціях, з великою часткою ймовірності можна передбачити, що Прага все-таки побачить лідера країни, якого об’єднана Європа не хотіла бачити всі останні 14 років.
А втім, найцікавіше полягає все ж не в особистій участі останнього в «Східному партнерстві», а в тому, з якими настроями та намірами туди збирається потрапити Білорусь.
Сергій Ніколюк переконаний, що сам по собі факт участі Білорусі у «Східному партнерстві» має позитивний характер, але при цьому розраховувати на деякі революційні прориви явно не доводиться: «15 років тому більшість наших експортерів, напевно, і не знала, як до пуття підписати міжнародний контракт з якою-небудь великою європейською фірмою. Інтеграція в європейські структури сама по собі — рух у правильному напрямі. Таким чином білоруси залучаються до цінностей Європейського Союзу. Але він має чітко розуміти, до яких меж поширюватиметься це залучення. У цьому плані вельми показове послання білоруського лідера білоруському народу та Національним зборам РБ, озвучене в приміщенні парламенту 23 квітня. У ньому недвозначно говориться, що, мовляв, ми мінятися не маємо наміру. Що рухалися в правильному напрямі і будемо продовжувати в ньому рухатися. І що після кризи Білорусь, найімовірніше, буде на коні. Ні для кого не є секретом, що в інтеграції у Європу Аляксандра Лукашенка цікавить виключно економічна складова».
Дійсно, в цьому посланні є дуже чіткі сигнали в бік всіх зацікавлених сторін як всередині Білорусі, так і за її межами: «Після того як я заявив про лібералізацію, багато хто зрозумів це як вседозволеність. Ми говоримо про економічну лібералізацію, про те, щоб не заважали працювати тим, хто хоче працювати. Деякі шарлатани, відступники й відморозки це зрозуміли так: що хочу, те й роблю. Хочу — ходжу вулицями, перекидаю машини. Засоби масової інформації зрозуміли, як повернення до того, з чого ми починали в середині 1990-х: жовтизна — і більше нічого. І навіть деякі приїжджі дипломати почали докоряти: ви ж оголосили лібералізацію. Я змушений був їм говорити: читайте те, що було сказано не тільки мною, але й керівництвом країни. Це не вседозволеність, не шлях до хаосу, безладдя і дестабілізації економіки. Ми говорили про лібералізацію економічного життя країни. Політичної лібералізації у нас предостатньо...»
Що називається, без коментарів.
Більше того, були зроблені й чіткі попередження деяким ініціаторам більш щільної інтеграції в європейські структури: «Дехто думає, що, залучаючи Білорусь у ті чи інші процеси в Європі, лібералізуючи цей процес, ми потихеньку створюватимемо умови для заміни нині існуючого ладу, власне, прямо для повалення Лукашенка.
Тому повзуча революція, говорячи старою мовою, у Білорусі не пройде! Ви ж у цьому пересвідчилися. Ви ж пам’ятаєте, як по пиці надавали тут різного роду кольоровим революціям. Навіть писнути не змогли. Не тому, що ми такі диктатори та варвари, а тому, що проводимо політику в інтересах нашого народу».
Проте заради справедливості потрібно нагадати, що окремі кроки саме в плані лібералізації дещо раніше було все-таки зроблено. Вони стосувалися звільнення політичних в’язнів, в тому числі колишнього кандидата в президенти Олександра Козуліна, допуску кількох газет до державної системи реалізації та розповсюдження, організації Суспільно-консультаційної Ради при президентській адміністрації, до якої ввійшли окремі знакові фігури білоруської інтелігенції та опозиції. Набагато більше було зроблено у сфері реформування економічної системи Білорусі.
Проте чи вистачить всього цього для того, щоб повноцінно інтегруватися в програму «Східне партнерство»? Більше питань, ніж відповідей.
Ясно інше — ця інтеграція, у будь-якому разі, буде дуже непроста. А коли ми шукали простих шляхів?
