Смажиться Київ, і ми смажимося разом із ним. Працювати, їсти чи ходити до спортзалу — то вже надзусилля.
Спиться так само важко: найкращий сон — у прохолоді, Герман Мелвілл у «Мобі Діку» недарма завважив, що тепла спальня — це та розкішна незручність, яку терплять багачі. Можна повідчиняти всі вікна й ганяти протяги, тим і рятуватися. А втім, протяги таким, як я, чия бетонна квартира на сонячному боці, мало чим допоможуть: за день мої 30 брежнєвських квадратів перетворюються на мікрохвильову піч. Смажуся разом із усіма.
Точніше, смажився. Спасибі мудрим друзям, при ремонті було передбачливо встановлено кондиціонер. Отак просто: замикаємо ввечері всі вікна, вмикаємо чарівний прилад і лягаємо спати.
Прохолодно, кондиціонер рівномірно шумить, навіюючи солодкі сни...
Аж раптом до мого дому підлітає легкий одномоторний літак і починає розстрілювати всіх через вікна з крупнокаліберного кулемета. Дзвенять шиби, дзижчать кулі, справжня бійня.
Хтось десантує на дорогу кількасот маленьких черепах, і вони, випустивши гострі хижі ікла, з сичанням атакують все живе.
Похмурий водяник топить корабель, дістає звідти пасажирів і змушує вбиратися в якусь цілком безглузду одіж, а потім хороводити на дні морському.
Вродливий, вусатий, у блискучому костюмі Фредді Меркюрі, повставши з мертвих, спеціально для мене виконує свій знаменитий хіт 1970-х «Мустафа-Ібрагім», однак протяжне «А-а-а!» у приспіві горлає не по-людськи гучно, і стає зрозуміло, що так можуть співати тільки на тому світі, і я прокидаюсь у холодному поту.
І мертві з косами стоять.
Одна й та сама історія: варто мені заснути з увімкненим кондиціонером, як починають снитися найстрашніші і найогидніші кошмари, які тільки можна собі уявити.
Скажете, вам би мої проблеми? Однак у спеку це справді проблема. Ні, радше, дилема: спати у микрохвилівці чи дивитися безкоштовний фільм жахів прямо в своїй голові.
Чому так? Можливо, до кондиціонера вселився злий дух. Або низькі частоти від мотора провокують підсвідомість... Цікаво, чи трапляються ще з кимсь такі халепи. Але на це можна подивитися з другого боку.
Розумію, що звучить недоречно, однак спека мені таки миліша за холод. Від холоду в затінок не сховаєшся. Взимку не відчиниш двері й не підеш купатися на річку. Стаєш в’язнем сумнівно утепленого житла й товстого важкого одягу. Але так треба: щоби в Австралії люди зустрічали Різдво на пляжі, у бікіні, в той самий час тут треба ходити в шапках. Десь убуде, десь прибуде.
Тож, думаю я, кондиціонер мій з’єднаний з другою машиною, яка жене разом із прохолодою найгарніші, найсвітліші видіння, переконливі й романтичні, про вічне кохання, про справджені обіцянки, про віднайдений рай. А потім хтось прокидається й усвідомлює, що він це втратив, і стає йому гірко-прегірко...
То, може й кращим є той Фредді, що у кондиціонері сидить.
