У вівторок Верховна Рада відхилила пропозицію Президента про встановлення 7 листопада Днем пам'яті і примирення. Головуючий на сесії Олександр Ткаченко поставив на голосування не сам законопроект Президента, а пропозицію про його неприйнятність. Таким чином, для його провалення вистачило й 189 голосів.
Узагалі, це була не перша спроба скасувати свято Жовтня. Торік парламент розглядав аналогічне питання, але скасувати свято Жовтневої революції не вдалося.
Чому саме тепер ця тема була поновлена? Зрозуміло, що напередодні виборів ні на яке примирення ніхто в парламенті не погодиться. Дехто з депутатів висловив думку, що Президент влучно кинув у Верховну Раду яблуко розбрату, щоб паралізувати роботу законодавчого органу, унеможливити дедалі частіші подолання президентського вето.
Однак "комуно-рухівських розбирань", як висловився Олександр Лавринович, не було. І ті, й ті виступили проти ініціативи Президента. Ліві поділили свої аргументи на юридичні та "суто людські". По-перше, замінити два святкових дні 7 і 8 листопада лише одним Днем примирення - це "порушення прав трудящих". По-друге, як сказав комуніст Юрій Донченко, "без радянської влади селянський хлопчик Льоня Кучма й досі прибирав би за скотиною".
А праві пропонують для Дня примирення інші варіанти. Зокрема, Олександр Лавринович в інтерв'ю кореспондентові "Дня" висловив думку, що для цього краще обрати день 22 січня (День злуки) та 1 грудня (День референдуму). А ще краще прийняти стару пропозицію Кабінету Міністрів про оголошення 7 листопада просто робочим днем. У будь-якому разі, як зауважив "Дню" комуніст Володимир Моїсеєнко, навіть для націонал-демократів погоджуватись із якими-небудь пропозиціями Президента за умов падіння його рейтингу, не далекоглядно.
КОМЕНТАР
Безславний крах президентських ініціатив щодо заміни свята Жовтня Днем примирення було нескладно передбачити, позаяк абсолютна більшість політичних сил з різних причин вельми критично поставилася до цієї ідеї.
Значно цікавіше спробувати зрозуміти причини, які спонукали Леоніда Кучму на цю провокацію. Останнім часом практично всі публічні виступи Президента зводилися до жорсткої критики Верховної Ради. Кидаючи в парламент ідею про День національного примирення, президентська команда могла розраховувати на те, що дискусія затягнеться надовго й парламентарії різних політичних й ідеологічних напрямів ображатимуть і принижуватимуть одне одного на потіху народу України. У такому контексті Президент міг мати вигляд масштабного політичного діяча, котрий піднявся над дрібними чварами й склоками політичних баталій.
Цікаво, що ця ідея не спрацювала. І Президент, котрий так переймається благотворністю законодавчої роботи, потрапив у становище невправного провокатора. Парламентарії, можливо, розуміючи розрахунки адміністрації, дуже швидко й дружно за кілька хвилин виклали своє ставлення до цього питання й відхилили пропозицію Президента, посилаючись, зокрема на її неконституційність. Не виключено, що дальший розвиток виборчої кампанії 1998 - 1999 років підноситиме нові сюрпризи з явним відтінком більшої чи меншої провокації.
Валерій ЗАЙЦЕВ, "День"
