Більшу частину часу, що лишився до виборів, схоже, буде витрачено на боротьбу персоналій, іміджів, технологій, ресурсів тощо, значно меншу — на, так би мовити, конкурс виборчих програм. (Хоча мусить бути навпаки). Поки що програми кандидатів — предмет вивчення переважно для експертів, політологів та ЗМІ.
Тим часом, порівняно з минулою президентською кампанією, фактор «хорошої передвиборної програми» при формуванні остаточного вибору, «за кого голосувати» все більше набуває електоральної ваги. За даними дослідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» та центром «Соціс», 32% опитаних громадян вважають, що сприяти перемозі того чи іншого кандидата буде гарна передвиборна програма. На думку соціологів, рівень політичної освіти виборців поступово зростає, рядові українці починають цікавитись політикою майбутнього президента, його першими кроками на новій посаді. У той же час більшість громадян не довіряють передвиборним обіцянкам, вважаючи їх наперед нездійсненними. Яку роль відіграватимуть передвиборні програми кандидатів у президенти та що від них очікувати виборцям? Із таким запитанням «День» звернувся до експертів.
ВИКОНАННЯ — ТРИДЦЯТЬ ВIДСОТКIВ
Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог:
— Передвиборна програма — це необхідна технологічна складова будь-якої кампанії. Чи не кожен кандидат обіцяє нам більше сонця, більше тепла й поменше дощу. Зараз порівнювати ті чи інші програми щодо того, яка з них краща, а яка гірша, означає стати на сторону того чи іншого кандидата в президенти. Програми дійсно сильно відрізняються: в одних — це не що інше, як програма регіонального лідерства того кандидата, який розуміє лише потреби регіону, в іншого — це взагалі набір суто популістських лозунгів... Тобто, за великим рахунком, програма зараз вкрай рідко стає серйозним механізмом для завоювання прихильності виборців. Але насправді, якби програма була розроблена за результатами комплексного аналізу інтересів суспільства й відповідних цінностей, то, будучи інтегрованою в агітаційно-пропагандистський комплекс виборчої кампанії та представлена у вигляді конкретних матеріалів, вона могла б добре прислужитися агітаторам та допомогти виборцям. Iз положень передвиборних програм п’яти найбільш рейтингових кандидатів навряд чи що-небудь використовуватиметься в цьогорічній кампанії. Тому паралельно програмним документам штаби кандидатів будуть шукати інші мотивації для виборця.
Є ще одна надважлива політична особливість: окрім публічних програм, існують ще висловлювання оточення кандидата, за якими можна точніше уявити собі майбутні кроки президента.
Наприклад, кандидат може не писати, що він, прийшовши до влади, займатиметься реприватизацією, а хтось із оточення може сказати: «Перше, що ми зробимо, це відберемо такі-то заводи й наведемо від імені народу там порядок». За цими вторинними ознаками можна робити висновки щодо того, яким буде план дій майбутнього президента. Наразі говорити про вирішальну роль виборчої програми та її постулатів не доводиться. Так, в 1991 році це діяло так само, як і в 1994-му й навіть 1999 році, коли програми майбутнього шляху розвитку країни Симоненка та Кучми дійсно були альтернативними одна одній. А зараз ми маємо двох нелівих кандидатів, які обіцяють приблизно одне й те саме. Скажімо, для спеціалістів одразу видно, хто і як робив програму, її інтелектуальне навантаження й політологічний зміст. Проте для громадської думки при формуванні остаточного вибору, на мій погляд, це нічого не означає.
Варто зазначити ще один момент: будь-який лідер іноді сам може помилятися у своїх можливостях і обіцянках виборцям. Одна справа — це способи завоювання влади, а інша — це безпосередня участь у керівництві державою. Наприклад, кандидат може сказати, що ми не будемо брати західні кредити, а спиратимемося лише на власні сили. Погодьтеся, це звучить гарно, але буквально через декілька місяців доведеться повертати борг, взятий попереднім президентом і т.д. Тобто багатьох важкопрогнозованих речей кандидат не знає, навіть якщо він займає високу державну посаду. Це «принцип супермаркету»: кандидати намагаються заручитися якнайширшою підтримкою електорату, обіцяючи, що буде добре всім — від одного кінця України до другого, від пенсіонерів до молоді, від правих до лівих. А зрештою положення програми реалізуються залежно від ситуації й відведеного часу максимум на 30%.
До речі, про час. Це ще один дуже важливий політологічний аспект передвиборних програм. Нинішні програми розраховані на такий термін, що жоден політик не зможе їх виконати. Як правило, для побудови так званого «світлого майбутнього» необхідно принаймні два президентські терміни, а більшість обіцяє все змінити за рік-два. На жаль, ми вже пройшли той період, коли заклики, пов’язані з цінностями демократії, реформ, позитивно сприймалися населенням. Років із десять тому будь-яке нове слово чи заклик робили людину відомою й цікавою, а якщо обіцяне реалізовувалось, то це сприймалося виборцями на ура.
У нинішніх реаліях ми переживаємо своєрідний застій, коли населення просто втомилося від обіцянок, воно малорухоме в політичному плані й не довіряє пустим словам. Це теж показник певного рівня політичної культури: принаймні виборці навчилися розпізнавати, де їх обманюють, а де ні. Проте в цілому загальна тенденція зберігається: на всі більш-менш «багатообіцяючі» лозунги реакція електорату, як правило, пасивна.
ЗАСИЛЛЯ ТЕХНОЛОГIЙ
Уляна КИРІЄНКО, завідувач департаменту політичної соціології Інституту глобальних стратегій (ІГЛС):
— Відмінна риса нинішніх президентських виборів — відсутність дискусії щодо програм кандидатів. Зміст програм становить слабкий інтерес для журналістів і політологів. З одного боку, це можна пояснити більшою технологічністю цих виборів порівняно, наприклад, із виборами 1999 року. Якщо на порядку денному кампанії-99 стояла тема ідейного протистояння — реформізм проти лівого консерватизму, то в 2004 році експертну спільноту більше цікавлять такі події, як поява О. Зінченка в штабі Ющенка та С. Тігіпка в штабі Януковича, чи підтримує Путін Януковича-кандидата, чи ж інтрига з висуненням/невисуненням Л. Кучми. Це завдяки експертам і стає медійними подіями. З іншого боку, навіть засилля технологічності в кампанії не повинне суперечити розкручуванню передвиборних програм як частини стратегії кампанії загалом. Проте відсутні поки що й суто технічні рішення, наприклад, презентацій програм кандидатами або їхніми штабами.
Чим можна пояснити виниклу ситуацію? Надідеологічність виборчої кампанії в Україні в 2004 році можна розглядати як індикатор завершення пострадянського періоду, коли електоральна конкуренція будувалася на боротьбі проти лівих партій-наступниць і лівих кандидатів. Нинішня кампанія перевищила пострадянські рамки конкурентної боротьби, оскільки зараз головна боротьба зосереджена в середовищі еліт — між провладною елітою та контрелітою, які втілюють два кандидати-лідери Янукович і Ющенко. Звідси власне зміщення фокуса кампанії з ідейного базису на іміджевий. Тактика штабів зосереджена в основному на роботі над конструюванням або, точніше, корекцією іміджів кандидатів.
Зниження рейтингу виборчих програм у президентській кампанії-2004 порівняно з попередніми можна пояснити певною особливою закостенілістю стилю програм. Починаючи з 90-х років минулого століття всі передвиборні програми зазвичай були витримані в жанрі апеляції до соціально «хворих» електоральних верств. І попри минулий десятирічний період, жодних змін в адресних групах кандидатів не відбувається. Узяти, наприклад, програми кандидатів-фаворитів цієї кампанії — Януковича та Ющенка. Крім того, що їхні програми звернені до соціально неуспішних на сьогодні електоральних груп, розбиття цих груп відображає те місце, яке людина отримала в соціальній сітці держави — безробітні, військовослужбовці, пенсіонери, вкладники без вкладів тощо. У Януковича можна нарахувати понад 20 таких груп, у Ющенка трохи менше. Іншими словами, робота на прем’єрській посаді наклала серйозний відбиток на програми кандидатів.
Звідси можна говорити ще про одну проблему передвиборних програм кандидатів — відсутність чітких електоральних ніш, низька політична культура виборця та не виявленість політико-виборної самоідентифікації. Ця проблема обоюдогостра. З одного боку, відсутня приваблива політична пропозиція, і виборець знаходиться в стані розгубленості, а з іншого — невідомий попит: чого, власне, хоче виборець, щоб йому можна було щось запропонувати. Цікавими з цього погляду мають бути програми тих кандидатів, які не вперше балотуються в президенти і тому можуть відчувати зміни, що відбуваються з виборцем. Зараз серед кандидатів таких двоє лівих: Симоненко та Мороз. Еволюційні нотки в програмі Мороза присутні — його звернення до виборців стало більш витриманим і лаконічним, менш різким і пафосним. У програмі відсутні гасла і заклики, а є саме позиція кандидата. Водночас такий стиль спілкування з виборцем залишає враження, що з вами нібито розмовляє мандруючий філософ, а не політик. Так і згадується вердикт Сковороди — «світ ловив мене, та не спіймав». Програма Симоненка навпаки — якщо і зміниться змістовно (під час минулих виборчих кампаній ворогами були «капіталісти», а тепер «олігархічна мафія»), то стилістика залишається колишньою. Багато пафосу, гасел і закликів із песимістичним та нагнітаючим початок — «Україна у прірві». Тут згадується інший літературний герой — франківський вічний революціонер, життєвий принцип і доля якого полягали в словах «він живий, він ще не вмер».
Одночасно позитивний момент програм лівих кандидатів можна побачити в певній спадкоємності програми кандидата та партії. На виборах це завжди міцна зв’язка, що дає переконливий ідейний підмурок. Навпаки, програми нелівих кандидатів (і не лише програми) — Януковича та Ющенка — не мають сполучної нитки між партійною базою та кандидатом. Якщо Януковича висунула Партія регіонів, то в програмі Януковича не знайшла відображення доктрина регіональності. З Ющенком ситуація інакша — якщо його програма перегукується з програмою блоку, то його самовисунення відриває його від партійної основи. Адже зв’язаність усіх ланок робить з програми не просто декларацію, а стратегічний документ дій політичної сили.
Президентська кампанія 2004, попри відрив від ідейності та програмності, не зможе уникнути боротьби за публічну політику. Поки що кандидати ще роблять неспішні кроки в цьому напрямі, але перемогти зможе саме той, хто не лише скоректує свій імідж у регіональному розрізі — захід/схід, але чий публічний імідж виросте до політика загальнонаціонального масштабу.
«День» запрошує читачів і експертів до дискусії про суть передвиборчих програм кандидатів в президенти.
