У Святогорську, над виткою річкою Донець, на вершку білої крейдяної гори стоїть гігантський бетонний пам’ятник видатному революціонеру Артему (Федору Сергієву). Робота Івана Кавалерідзе у стилі кубізму. Пам’ятник аж ніяк не вписується у чарівний пейзаж, різко, майже брутально контрастує із сусіднім монастирем, має, втім, одну принаду. Це напис — виразна цитата із виступів полум’яного Артема: «Зрелище неорганизованных масс для меня невыносимо!»
Радянська влада нас невтомно організовувала, прямуючи до ідеалу — всеохоплюючого табору. Чи не всі прояви так званого громадського життя були обов’язковими. На святкову демонстрацію — кроком руш із піснями та червоними бантами. Передплата на партійні видання — обов’язкова; а лице і статус працівника не в останню чергу визначала кількість часописів, які він передплачував. Те, що кипи друкованої продукції із поштової скриньки йшли транзитом у відро зі сміттям, мало кого цікавило.
Ось об’ява: «Відбудуться партзбори. Явка безпартійних обов’язкова» (Про партійних і мови не могло бути.) У тебе інші плани і зобов’язання на той вечір, та треба йти «обов’язково» — а то гірше буде. Між тим не пам’ятаю зборів, на які згаяла суттєву частку свого життя, що мали б якийсь практичний сенс або принаймні були б чимось цікавими. В останнє десятиліття режиму, однак, вже можна було сидіти десь у кутку і, не криючись, читати книжку.
На колектив молилися, колектив був гарантією проти можливої крамоли. Прогулянки Берліном чи Прагою (коли їх, зрештою, дозволили) — «п’ятірками», в закордонні магазини, туалети — тільки разом. Кімнати у радянських готелях, санаторіях, гуртожитках — у кращому разі, на трьох-чотирьох осіб, а то й казарменого типу. Такого буржуазного слова як «приватність» навіть у вжитку не було. Може, й магазинні черги були тільки одним із способів «організації мас» — всі на виду під дверима магазинів, всі в колективі, в спілкування. А хто зробить хоч півкроку не в ногу ...
Один мій партійний колега, який був головою «профячейки», загубив свою кар’єру нехитрим жартом. Якось він оголосив: «Прошу всіх прийти на ленінський суботник. А хто не явиться, тих не підпишу на державну позику — хоч не просіть!». І — «злетів» з усіх посад. Сучасна молодь, мабуть, і не знає, що позики були одним із способів, якими радянська держава забирала останні копійки у своїх громадян. У післявоєнні десятиліття кожен працюючий мав обов’язково-примусово купляти облігації Держпозики, що суттєво зменшувало й без того мізерну зарплатню. Адекватного повернення боргу люди так і не діждалися. Операція «Держпозика» мало відрізнялася від сучасних банківських афер, особливо зважаючи на страшенну післявоєнну бідність людей.
Яким чином «небезпечні антирадянські» слова нашого профорга дійшли до відповідних органів? А дуже просто — у кожному трудовому колективі існувала обов’язкова негласна посада «осведомителя», якого, як правило, не так важко було вирахувати. Якось я наважилася заговорити на цю тему з нашим стукачем. Була дещо збентежена — він і не подумав відмовлятися і помітно пишався тою довірою, яку виказали йому компетентні органи. «Влада має повне право знати настрої у суспільстві — аби враховувати думки громадян!» — солідно сказав він. На мої згадки про ЗМІ, про нескінченні відкриті та закриті збори тих самих громадян він тільки здвигнув плечима. І дійсно — все трималося виключно на них, на стукачах!
Згадую ще одного колегу, науковця, дуже здібну, енергійну людину, кар’єра якої постраждала через невдале одруження. Кожного разу, коли йому хотіли надати вищу керівну посаду, у процесі довгих узгоджень, раптом виявлявся «жахливий» факт — його жінка була єврейкою. Кандидата на підвищення викликали в Обком партії і там, зверху, хтось, не без співчуття і «відкритим кодом», говорив необачному: «Як це ти (у верхах зверталися до нижчих тільки на «ти» — по пролетарськи) так влип із цією жидівкою? Тобі що, росіянок не дісталося?» І все — пропоновану посаду займав хтось інший, може, не такий талановитий і роботящий, однак із чистокровною дружиною.
А ось історія в іншому жанрі. Прийшов до нас на роботу молодий спеціаліст і почав, що називається, гризти науку — комп’ютери (тоді ЕОМ), математична логіка, теорія інформації тощо. А воно — не «гризеться», хоч плач. Помикався він, помикався і зробив висновок, яким довірливо поділився із деякими колегами: «Я помилився, це не моя дорога. Треба міняти курс. Вступаю до лав КПРС і переходжу на партійну роботу». Так і зробив. А через певний час він вже керував як партійний ідеолог роботою професури, визначав напрями наукових розробок.
Десь о шостій ранку із вікон моєї квартири можна було щодня, із року в рік, влітку і взимку, спостерігати одну й ту саму картину — навколо магазину «Молоко» збирався величезний натовп. О восьмій годині, коли магазин відкривали, розпочиналися запеклі суперечки та лайки за вхід та за чергу. Товару, як правило, на всіх не вистачало, і перед кінцем розпродажу часто доходило до істерик, скандалів, навіть до бійок. Задні вимагали від продавців «відпускати за нормою, по одній пляшці», щасливі передні бажали взяти все, що їм необхідно. Продавці втрачали голови, лунала лайка, бабусі хапалися за серце, хтось розбивав дорогоцінні пляшки. Саме так покоління радянських людей купляли звичайні молочні продукти — кефір, сметану, сир. Не де-небудь у Сахарі чи за полярним колом, а в Україні з її «молочними берегами».
Але ж людина потребує не тільки молочних продуктів, — такі самі черги стояли за пральними порошками, содою, сірниками, панчохами та шкарпетками, носовичками, білизною, книжками, посудом та ін., та ін. Не згадуючи вже про таку розкіш, як меблі чи сантехніка — за цим добром «стояли» роками, у чергах старіли. Це в містах (трохи краще було у Києві). А що було у селах? Соціалістичний тотальний і хронічний дефіцит виховував із людей таких завзятих споживачів, про яких капіталізму — «суспільству споживання» — й не снилося. Психіка кожної людини протягом всього життя, кожного дня, була просякнута невирішеними матеріальними проблемами повсякденного життя, травмувалася домінантою; «Де дістати?» А яка суспільна мораль розквітла на цьому ґрунті! Як відомо, Фауст продав свою душу дияволу в обмін на молодість і мудрість; радянські люди робили це заради шматка московської ковбаси або перемороженої куриці.
Одним із найтяжчих хрестів старого часу була самонеповага, яку відчувала тоді чи не кожна нормальна людина. Через те, наприклад, що не вистачило розуму вчасно розгледіти оборотну сторону сяючої комуністичної медалі; що не завжди говорила те, що думаєш. Образливо — по відношенню до себе і до колег — було підозрювати, боятися їх, слідкувати за кожним своїм словом, а після найневиннішої розмови аналізувати, згадувати: «Чи не сказано чогось зайвого?» Принизливо було мовчати, з усміхненою (кривою) маскою на обличчі, вислухуючи зауваження партійних товаришів. Із приводу, скажімо, того, що ти недостатньо провадиш ідеологічну лінію партії, викладаючи студентам чисто технічні науки. Та всього не перелічити. Пережили щось огидне — на зразок «кабали святош», за визначенням Мольєра.
Сьогодні наше життя, держава, суспільство ще дуже далекі від нормального сучасного облаштування. Іноді падаєш духом, думаєш, що його й не буде ніколи. Але нехай які завгодно труднощі — тільки не повернення до комуністичного «раю».
