Iз сім’єю Олени та Петра Бабіїв із села Димер Вишгородського району Київської області мені довелося познайомитися чотири роки тому. У сім’ї підростали дві дівчинки — старша Оля та маленька Яна, працював тільки батько, і сім’я справді перебувала за межею бідності: жили на 96 гривень на місяць (24 грн. на людину). Влітку Олені запропонували підробити кухарем у дитячому таборі під Черніговом. Зраділа, що зможе взяти із собою доньок, і погодилася.
До табору в пошуках їжі приходили місцеві діти, серед яких була дівчинка років восьми. Вона часто ночувала біля табору, потім зникала і знову поверталася. Настав час виїжджати, — згадує Олена, — дитя ридма ридає і благає: «Тітонько, заберіть мене, вивезіть звідси, можете викинути десь дорогою, — але завезіть подалі від тата. Я туди не повернуся… він мене б’є, я більше не витримаю». Худеньке тіло дитини було жахливого синього кольору, одна рука майже не рухалася.
Зателефонувала чоловіку, розповіла про дівчинку: «Треба забирати, Петре, інакше загине». Обидва розуміли, що в нинішньому становищі сім’ї — це практично неможливо, але вирішили «де двоє, там і троє». Трохи пізніше Олена дізналася, що діти, які відпочивали в таборі, молилися, щоб Бог послав Надійці добрих батьків…
Крім матеріальних проблем, були й набагато складніші. Дитину довелося відновлювати буквально по крупинках: у вісім років дівчинка рахувала тільки до п’яти, не вміла читати та писати, ніколи не тримала в руці виделку... Найважчим і найдовшим виявився процес психологічної реабілітації дівчинки. Зацькована, змучена знущаннями батька, вона не розуміла, як це чоловік може взагалі не пити, не лихословити, а тим паче — не бити дітей і тварин.
Дуже допомогла в той критичний період соціальний психолог Наталія Рипик, дізнавшись про проблеми сім’ї Бабіїв, добилася її зарахування до діючого проекту підтримки сім’ї і як фахівець здійснювала її соціальний супровід. Зі сльозами на очах Олена розповідала, як на Великдень із їжі в оселі був тільки хліб, і раптом — стукіт у двері, а на порозі Наталія з гостинцями для дітей й одягом із «гуманітарної допомоги». Незабаром для Надійки привезли невелике ліжко, а сільрада видала дозвіл на опікунство.
Через чотири роки ми зустрілися знову.
Той самий старий будиночок без опалювання, так само тісно, але затишно, подорослішалі дівчатка дружно метушилися на кухні — готували обід. Тато на роботі, а мати щойно повернулася з чергування в лікарні, де доглядає за ВІЛ-інфікованими дітьми. Про успіхи доньок розповідала з радістю: старша Олечка у випускному класі, йде на «золоту медаль», закінчила музичну школу. Надійка у восьмому вчиться без трійок, вивчає сольфеджіо, співає — має гарний голос, Оля вчить її малювати і дуже успішно — Надійці дуже подобається, а найменше Яна не відстає від старших сестер.
Радість випарувалася, коли заговорили про те, що сталося за ті роки, які не бачилися. Два роки, поки «відроджували» Надю, часу оформляти документи на опікунство не було. Але коли все ж зайнялася цим питанням, почався, за словами Олени, справжнісінький жах: документів знадобилася неймовірна кількість, кожен готують по місяцю, або й більше, грошей на поїздку до Прилук, де треба було обійти всі інстанції, не було, ледве пережила візит до села Ладан до Надійчиного батька, якого застала в п’яному чаді. Нарешті дочекалися закінчення суду, але документи не могли отримати ще три місяці, поки не додзвонилася прокурору. Після цього на Надюшу почали виплачувати пенсію — 74 грн., а з початку цього року — 318 грн.
Дівчатка ростуть — годувати, одягати, вчити треба… Молодша Яна іноді просить купити хоч щось нове — вона завжди все доношує за старшими. Ось і закуплених дров до кінця зими не вистачить.
А як же допомога від сільради чи районної адміністрації?
Коли був проект, була й допомога. Минув рік — і все закінчилося. Відтоді ніхто жодного разу не подзвонив і не згадав. Сама ж Олена нікуди не ходить і нічого не просить. Каже, що після всіх поневірянь із опікунством, втомилася від кабінетів і паперів, та взагалі не знає, до кого звертатися.
І все ж таки районна адміністрація не забула про сім’ю Бабіїв… — їм оформили передплату районної газети «Слово»!
«А як же «діло»? — питаю в районній соціальній службі. Невже в цьому селі багато таких сімей, невже у сільраді не знайдеться оберемка дров, жмені насіння та доброго слова? Просто якось забули, якось випустили з уваги… Розумію — район великий, екологічно проблемний, неблагополучних сімей — 293, у них виховуються 583 дитини, дітей-сиріт — 221. Тут і найвищий показник у Київській області зі створення прийомних сімей, що саме по собі непросто. Адже з цими батьками треба працювати, готувати до відповідальності за виховання прийомної дитини.
А ось сім’ю Бабіїв ніхто не готував, вони просто готові. Як сказала Олена, якби хоч трохи було легше матеріально, взяла б на виховання хлопчика-сироту, за яким зараз доглядає в лікарні та якого вже дуже полюбила.
КОМЕНТАР
Що останнім часом влада зробила для дітей-сиріт і що планує зробити? Із цим запитанням «День» звернувся до міністра у справах сім’ї, молоді та спорту Юрія ПАВЛЕНКА:
— Пріоритети нашої політики абсолютно очевидні й чітко визначені Указом Президента «Про першочергові заходи щодо захисту прав дитини в Україні». Ця проблема сьогодні стоїть дуже гостро й за своїми масштабами, й за своїми наслідками. Донедавна величезний пласт накопичених проблем взагалі мав «приховану» форму. Його просто було дуже зручно не помічати.
Унаслідок порушень прав дітей, їньої соціальної незахищеності десятки тисячі дітей опинилися поза суспільством — відкинутими ним, не потрібними ні суспільству, ні державі. І це при тому, що Україна була однією з перших країн, які ратифікували 1991 року Конвенцію ООН про права дитини. Потім закріпила ці права Конституцією країни й ухвалювала щороку багато законів із метою забезпечення захисту цих прав. Тим часом, соціальне сирітство та безпритульність катастрофічними темпами зростали — за 10 років на 60%.
Державний механізм захисту прав дітей, системи опіки й опікування, не спрацьовував. Але якщо дитина не захищена своєю державою, про що можна ще говорити? Адже це — індикатор стану суспільства та його потенціалу як нації. Для дитини, позбавленої сім’ї, держава — й батько, й мати. І, відповідно, як вона розвинена, які в неї перспективи в житті, така й держава.
Тому наші першочергові дії спрямовані на захист прав найбільш вразливої категорії дітей — дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Цю роботу ми почали зі збирання повної об’єктивної інформації. Таким чином, тепер є можливість визначити весь обсяг проблем. Була здійснена величезна робота з вивчення й аналізу причин, що породжують весь спектр негативних явищ. І лише після цього почалася розробка й визначення механізмів розв’язання наявних проблем. Паралельно із цим ми ретельно вивчали досвід закордонних країн, де цей процес уже успішно пройшли, переосмислили його з урахуванням української специфіки. Ми дуже добре усвідомлюємо ступінь своєї відповідальності, так само як і те, наскільки діти залежні від суспільства дорослих людей. Адже вони не мають контролю навіть над власним життям.
Сьогодні наші зусилля передусім спрямовані на гуманізацію виховання дітей-сиріт. Пріоритет сімейних форм їх виховання визначено Міністерством як непорушний. У цьому сенсі майбутня реформа системи опіки й опікування стала вже назрілою і вкрай необхідною. Крім того, належить провести реформу системи інтернатів, яка не має права на існування в сьогоднішньому вигляді. Держава також готова всіляко підтримувати й розвивати всі форми сімейного виховання: прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, національне усиновлення. Робота з кризовими сім’ями також проводитиметься безперервно — це шанс зберегти для дитини рідну сім’ю.
Наступний наш крок буде спрямований на роботу з багатодітними сім’ями, потім на питання стосунків усередині сім’ї. Адже існують такі негативні явища як насильство в сім’ї, приниження дітей. Є питання й щодо врегулювання стосунків між дитиною й державою, що дозволить розв’язати проблеми дитячих садків, шкіл, гуртків позашкільної роботи та спортивних секцій, тобто тих установ, що забезпечують повноцінний розвиток дітей. Отже, крок за кроком… згідно з 54 статтями Конвенції з прав дитини.
