Ці вибори назвали найдемократичнішими в історії незалежної України. Мовляв, було мінімум адмінресурсу, мінімум тиску на ЗМІ й максимум всілякої (але часто абсолютно некорисної, «пустої») інформації про політичні сили, що прагнуть потрапити в парламент. Також багато політиків, у тому числі й провідні обличчя держави — Президент, прем'єр, спікер — охарактеризували кампанію-2006 як нудну, нецікаву й нединамічну: багато авантюр, примітивізму, чорного піару — мало конструктивних ідей. Можна додати також, що ці вибори були досить спокійними з погляду публічного протистояння (наприклад, дебати між лідерами провідних політичних партій український глядач так і не зміг побачити), але дуже напруженими за внутрішнім конфліктом у суспільстві, який після президентських виборів не було подолано.
Проте цим характеристики минулих виборів не вичерпуються. Виборча кампанія-2006 стала ще і найдорожчою в історії незалежної України. І, схоже, не лише України. Так, наступного дня після голосування європейський експерт в ефірі одного з телеканалів, щиро дивуючись, заявив, що не бачив іще у своєму житті кампанії, на проведення якої партіями та блоками було б витрачено СТІЛЬКИ грошей. Звичайно, він мав на увазі не офіційно оприлюднені цифри, хоча й вони вражають. Так, тільки по сумі, виділеній із бюджету країни на проведення кампанії (близько 1 млрд. грн.), ці вибори заткнули за пояс і попередні парламентські 2002-го, які обійшлися країні в 60 млн. гривень, і триетапне обрання президента в 2004 році, яке витягло з держказни 900 млн. грн.
Партіям і блокам вибори-2006 обійшлися ще дорожче. З розрахунку на одного виборця політсили тільки офіційно витратили близько 60 гривень. Таким чином, українські вибори стали одними з найдорожчих у Європі. А за низкою експертних оцінок, із урахуванням усіх коштів, витрачених партіями й блоками на свою кампанію, вибори обійшлися до 10 мільярдів доларів.
За підрахунками Коаліції громадських організацій України «Свобода вибору», рейтинг витрат на утримання передвиборних структур (агітатори, штаби, зв'язок, члени комісій) виглядає так: Партія регіонів Віктора Януковича — 89 млн. 153 тис. доларів, блок «Наша Україна» — 79 млн. 882 тис. дол., Блок Юлії Тимошенко — 62 млн. 999 тис. дол., блок Володимира Литвина — 54 млн. 677 тис. дол., Соцпартія Олександра Мороза — 28 млн. 238 тис. дол. Рейтинг вартості політичної реклами партій наступний: на першому місці також Партія регіонів (34 млн. 391 тис. гривень), на другому — блок Литвина (30 млн. 460 тис. гривень), на третьому — «Наша Україна» (24 млн. 758 тис. гривень).
Варто зазначити, що така неймовірна (і що не виправдала себе для багатьох політсил) розтрата стала можлива на цих виборах насамперед тому, що в чинному виборчому законі, на відміну від попередніх, не були встановлені ліміти й обмеження на розмір виборчого фонду. В результаті, партії та блоки просто кровно були зацікавлені зібрати під своїми знаменами якомога більше заможних людей, які за прохідне місце в списку вливали б грошові соки в перемогу свого політичного «даху». Ще одна фінансова фішка чинного законодавства про вибори: партія (блок) для участі в кампанії зобов'язані були внести заставу в розмірі 500 тисяч гривень. Переможцям сума повертається, тим, хто програв — ні. 500 тисяч — сума, звичайно, порівняно із загальними витратами, невелика, але ці, можливо, вирощені «в тіні» гроші, партіям, які долали 3%-ий бар'єр, із держбюджету повернуться «чистими». Що теж важливо.
Вразили спостерігачів із інших країн українські вибори й безпрецедентно великою кількістю учасників — 45 партій і блоків боролися за наші голоси. Ось таке «багатство по-українськи». Дорогі вибори в бідній країні. І величезний вибір при практично цілковитій його відсутності. Чому так? Великими грошима, кинутими на піар-кампанії, партії намагалися компенсувати відсутність реальної роботи, яку можна було дати на суд виборців, і конкретних, а не декларативних програм? Тоді це багатство від бідності. Або, завдяки системі закритих списків, їм вдалося зібрати за спинами партійних лідерів стільки «грошових мішків», що викинута на вітер кількість грошей не мала значення? Або тому, що вибори ці дійсно були дуже важливими — як для партій, так і для країни — і тому на вівтар перемоги кидали все, у тому числі й гроші?.. У чому все-таки полягає феномен «українського багатства»? Про це «День» запитав у експертів.
Валерій ТЕМНЕНКО, доцент Таврійського національного університету ім. В. I. Вернадського:
— Це не великі гроші бідної країни, це великі гроші досить багатих людей. Багато хто з них сприймає ці витрати як питання життя й смерті — принаймні, в економічному та бізнесовому плані, але нерідко й у плані фізичного виживання. Ці суми показують, скільки коштує життя та безпека еліти з погляду самої еліти. I з цього погляду, ці гроші не є дуже великими. Непрямо вони відображають, у якій мірі еліта вважає Україну правовою державою: чим більші ці суми, тим менше еліта вірить у законність. Одночасно ці суми слугують непрямим індикатором самооцінки в очах еліти міри легітимність багатств, придбаних нею за роки незалежності. Чим менше еліта у власному колi вважає легітимними ці багатства, тим більші суми вона витрачає на створення захисних бар’єрів — передусім, бар’єра індивідуальної недоторканності. Ці витрати, згідно з законом, повинні компенсуватися в межах, передбачених законом. Закон повинен встановлювати верхню межу легітимних витрат на виборчу кампанію. Будь-який закон повинен виконуватися, цей — також.
Оксана КИСЕЛЬОВА, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Iнституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України:
— У країні основна маса населення — бідна. За деякими даними дуже багатими є близько п’яти відсотків людей. У країні, як відомо, існує тіньовий бізнес і тіньовий капітал, який не працює на суспільство. Тому вже саме існування тіньового капіталу й пояснює те, що на виборчу кампанію були витрачені шалені кошти. Адже боротьба йшла саме між олігархами, які прагнуть влади, щоб захистити цей капітал. Однак це тільки один бік проблеми. Iнший — більш глибокий, глобальний і філософський. Він полягає в тому, що в нашій каїні, як і в усіх пострадянських країнах, відсутньою є філософія грошей або філософія капіталу. Капітал не сприймається в нашій країні як соціальний. Тобто люди, які ним володіють, вважають, що це їхні власні гроші й вони можуть їх витрачати, як заманеться. Вони не відчувають відповідальності за майбутнє своєї країни та її громадян. Це ще раз довели всі PR-кампанії під час виборів. Бо велика кількість грошей була витрачена на листівки, пакетики, знамена, ручки, квіточки... Те, від чого взагалі нічого не залишилося. Капітал начебто просочився крізь пісок. I це в той час, коли дитячі будинки в країні знаходяться в стані занепаду, лікарні потребують ліків та медичного обладнання тощо. А якби в нас існувала філософія капіталу, то в рамках PR-кампаній величезні гроші можна було б пустити на користь суспільству. Чи треба повертати ці гроші з бюджету? Звісно, можна вирахувати, скільки в середньому коштували PR-кампанії, й повернути якусь суму. А оскільки після виборів залишилося багато сміття, то й пустити цю суму на очищення всіх регіонів країни. Але якщо партії чи блоки витратили зовсім не виправдані суми грошей, то й повертати їх немає жодного сенсу. Я не вважаю, що державний бюджет має відповідати за нерозумну витрату грошей тих людей, які прагнуть влади.
Павло ФРОЛОВ, віце-президент Асоціації політичних психологів України та Спілки іміджмейкерів України:
— Стосовно дорогих виборів у «бідній» країні. Не думаю, що Україна є бідною країною. Швидше, ми маємо надзвичайно сильне майнове розшарування, за якого домінуючою часткою національних багатств країни володіє купка успішних «прихватизаторів». Вибудовану ними систему клієнтських стосунків (Такі стосунки стійко тримаються в організаціях типу мафії. Мабуть, саме тому вперше вони були описані на матеріалі середземноморських країн, де мафія — вкорінене явище) досить успішно було адаптовано й до нової виборчої системи, згідно з якою виборці голосували не за окремих кандидатів, а за політичні партії. Великі кошти, витрачені партіями, а вірніше тими, хто їх фактично утримує, на нинішню виборчу кампанію, дійсно інколи можна вважати викинутими на вітер через їхню неспроможність запропонувати виборцям нові ідеї, цінності, реальні й зрозумілі шляхи вирішення існуючих проблем, нездатність «донести» свої ідеї до виборців через фактичне незнання психології виборця, сподівання на всемогутність рекламного впливу тощо. Неабияку роль у деяких випадках відігравали й особисті амбіції певних політичних гравців, для яких сам факт утримання певної партії та її участь у виборах давала відчуття приналежності до політичної еліти. До компенсацій витрат на рекламну кампанію з бюджету тим партіям, що потрапили до парламенту, ставлюся негативно із зазначених вище причин. Такі компенсації були б, на мій погляд, виправданими лише в тому випадку, якби партії існували та проводили свої рекламні кампанії за рахунок, наприклад, членських внесків.
Віталій БАЛА, директор Агентства моделювання ситуацій:
— Основна частина цих коштів була витрачена на телепіар. Політики намагалися донести своє бачення ситуації та її розвитку за допомогою телебачення. Але проблема в тому, що в багатьох ніякого бачення не було. На мій погляд, найбільш бездарніше витратив гроші (судячи з усього, чималі) Литвин. Я не знаю, хто йому радив. Сидіти збоку й усміхатися — це була неправильна тактика. Суспільство сьогодні політизоване й воно чекало якихось рішучих, радикальних заходів. Тому ті політики, які намагалися грати миротворців, мовляв, моя хата з краю (як «Віче», «Литвин»), опинилися за дверима парламенту. Я також негативно ставлюся до того, що переможцям передвиборної гонки будуть компенсувати гроші з бюджету. Якщо вже так стоїть питання, тоді треба підняти планку первинного внеску, тобто нехай це буде не 500 тисяч гривень, а 5—10 млн. гривень. Нехай ці партії вносять, а потім витрачають. Тоді вони будуть серйозніше відноситься до того, брати участь їм у цій кампанії чи ні.
Сергій ПОЯРКОВ, художник:
— Гроші працюють у руках тих, у кого є голова. По моєму, Айзек Азімов написав, що проти дурості боги боротися безсилі. Ніякі гроші не допомагають ідіотам. Скільки завгодно росіяни можуть підтримувати свого кандидата. Але їм не дано зрозуміти, що будь-яка іноземна держава, підтримуюча свого агента на Україні, приречена на програш. Патріотизм властивий усім народам. I якщо російські політики не розуміють, що українці — патріоти своєї країни, значить дурні російські політики. Ми не будемо тикати пальцем, хто їздив постійно до Москви, виступав на всіх московських каналах. Кому передавалися гроші. Але ця кандидатка зараз розказує, як на єдиних демократичних виборах у неї нібито забрали голоси. Я вважаю, що по-розумному, як це не дивно, розпорядився своїми грішми Черновецький. Він свої особисті гроші витрачав. Це абсолютно непередбачувана, абсолютно не прорахована, але заслужена перемога. Люди витрачали гроші з розумом, тому вони отримали Результат. I неважливо, яке моє особисте відношення до Черновецького. А людина, яка витрачає гроші по-ідіотськи, отримує той результат, якого заслуговує. Зокрема, Литвин. Мені не жаль Литвина, мені жаль кількох людей із його блоку. Той же Iгор Єремеєв — він, як на мене, грамотний бізнесмен. Але Литвин отримав, те що заслужив. Його не цікавила якість роботи на місцях. Він виявив себе самонадійною, відірваною від життя людиною. А ми, виборці, цього ніколи не прощаємо. Найбезглуздішим фіаско на цих виборах, на мій погляд, було фіаско партії «Віче». Богословська дуже розумна, освічена жінка. Жінка з характером. Але я вважаю, що колосальний політичний потенціал Богословської через гроші було зарито в землю. Я маю на увазі фальшивий «майдан» біля Нікопольського феросплавного заводу. Вони дорого заплатили, щоб я змінив до них своє відношення з категорично позитивного на надто негативне.
P.S. «День» пропонує висловитися на тему феномена «українського багатства» на цих виборах усім охочим. Свої думки можете присилати за адресою [email protected] або звичайною поштою на адресу редакції, вказану на останній сторінці.
