«Патріарх Кирило, підтримуючи дії російської влади на теренах СНД, виступив з ініціативою створення на території колишньої російської імперії спільної цивілізації — «Русского Мира». Ключове значення для успішного втілення цієї концепції має Україна. За словами патріарха, Київ «перший зумів об’єднати руські землі, об’єднати роз’єднані племена, впровадити християнство на Русі». «Україна повинна продовжувати ці традиції», — вважає патріарх Кирило. «Російська Церква вже дуже довго намагається підпорядкувати собі всі православні церкви в Україні...», — говориться в матеріалі Бартломея Ченшчика на польському неурядовому Порталі Закордонних Справ (PSZ.PL).
До речі, український Президент Віктор Янукович нещодавно отримав нагороду від Патріарха Московського і всієї Русі Кирила і став першим українцем — лауреатом премії імені Патріарха Олексія II «За видатну діяльність щодо зміцнення єдності православних народів. За затвердження і просування християнських цінностей у житті суспільства». У грошовому еквіваленті — це 50 тисяч доларів.
Про проблеми взаємодії влади і церкви, вплив РПЦ на українські церкви, а також про стан православ’я в цілому говоримо з доктором філософських наук, професором Олександром САГАНОМ.
«ЦЕРКВА ВІД ТИСКУ СТАЄ ЛИШЕ СИЛЬНІШОЮ»
— Олександре Назаровичу, знаючи про роз’єднане українське православ’я і постійні скарги від УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ на утиск з боку влади і УПЦ МП, — що означає нагорода за «єдність православних народів»?
— Це треба спитати у представників Московського патріархату. Думаю, таким чином РПЦ позитивно оцінила внесок Януковича та його команди в об’єднання двох православних народів — російського й українського. Щодо грошей, здається, Президент направив їх у дитячі будинки.
— А як же бути з мільйонами українців, які ходять в церкви УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ?
— Саме поняття «православний народ» дуже вразливе. Якщо 52% від загальної кількості релігійних організацій в Україні — це православні організації, то чи можна говорити про «православний народ»? Або якщо премія дається за єдність, то в чому суть об’єднання? Які його якісні показники? Ці питання залишаються відкритими.
— Єпископ Євстратій (Зоря) УПЦ КП вважає, що премію правильніше було б назвати «за зміцнення єдності православних народів з Московським патріархатом». Як ви вважаєте?
— Можливо, і так, тому що нагороду дав Московський патріархат. А це означає, що оцінюється внесок, зроблений саме для РПЦ.
— До речі, з ініціативою вручити цю премію виступила член КПУ Катерина Самойлик.
— Самойлик уже давно намагається займатися проблемами православ’я. Років п’ять-шість тому я навіть виступав із критикою її підходів до трактування цієї проблематики. Ми знаємо, що Компартія зробила акт символічного покаяння перед церквою за свої злочини перед віруючими (наче цей акт якимись чином може виправдати комуністів за тисячі розстріляних священиків, знищених церков, осиротілих дітей!). Тому сьогодні вислів «православний комуніст», який у радянські часи сприймався як анекдот, став реальністю.
Але як тоді нам розуміти комуністичне вчення, що мало атеїстичні підвалини? Отже, все, що було написано класиками марксизму, піддано ревізії? Адже всі знають, що комуністична доктрина базувалася на антирелігійних засадах. Сьогодні ж ми маємо поєднання двох ідеологій, які несумісні за визначенням. Це називається політична кон’юнктура. Тім більше, що московське православ’я дуже часто постає як ідеологічне підѓрунтя для політичної діяльності, у тому числі й комуністів.
— Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет заявив, що кінцева ціль Москви — це знищення Київського патріархату, зведення його до рівня маргінальної, невпливової структури. Що ви думаєте з цього приводу?
— Я не бачив московських документів, які б про це свідчили, але існують загальновідомі факти, які підтверджують заяви патріарха Філарета. Це рейдерські захоплення храмів — у східній, центральній Україні, виклики священиків на «ідеологічні» бесіди у владні кабінети тощо. Організатори тиску на УПЦ КП не знають історії. Усі ми пам’ятаємо, що за часи Кучми теж були спроби через тиск якимсь чином зупинити розвій УПЦ КП. Зрештою це призвело до протилежного результату. Тому що, як правило, з церкви, яка знаходиться під тиском, йдуть авантюристи, «заробітчани», а залишаються духовні проповідники, лідери, які значно збільшують кількість прихожан. Церква від тиску стає лише сильнішою. Вирішення питань силовими методами викликає зворотній ефект. Адже в релігії не завжди спрацьовують політичні закони, тому що релігія — це набагато складніше явище, ніж про це думають окремі політики. Через підвищення податків підприємці виходять на Майдан, а віруючі за свої релігійні переконання у всі часи віддавали своє життя.
«МОСКОВСЬКІ КЛІРИКИ УПЦ МП ПОСИЛЮЮТЬ СВІЙ ВПЛИВ В УКРАЇНІ»
— Віктор Янукович, звичайно, як вірянин має право ходити в будь-яку церкву, але як Президент повинен однаково і з повагою ставитись до всіх церков. Проте ми бачимо, що у влади є привілейована церква — це УПЦ МП. Чому?
— Оточення Президента свого часу пояснило, що він є прихожанином однієї церкви, тому буде підтримувати стосунки саме з УПЦ МП. Проте слід нагадати, що в Україні традиційно склалася інша ситуація відносин між першими особами держави і церквами. Усі три попередні президенти, незважаючи на те, що вони теж були прихожанами якоїсь однієї церкви, зустрічалися з лідерами інших церков. Крім цього, зустрічалися із Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), яка об’єднує біля 95% релігійних організацій України. Є також й інші міжцерковні об’єднання. За рік президентства Віктора Януковича якоїсь взаємодії керівництва держави з церквами, окрім УПЦ МП, не було. Виникає думка, що це осмислена позиція: якась церква перебуває у фаворі, претендує на окремішній статус, а всі інші ризикують стати другорядними. Проте Конституція і закони говорять про інше...
Така релігійна політика нічого доброго владі не принесе. Але найголовніше — на цю ситуацію мала б зреагувати сама УПЦ МП, яка повинна зрозуміти, що така близькість до влади може покласти відповідальність за помилки останньої і на церкву. Тому що передбачити об’єктивні й суб’єктивні умови розвитку країни дуже важко. Наприклад, сьогодні ми бачимо, як піднімаються тарифи на комунальні послуги, ростуть ціни, збільшуються інфляційні процеси, а зарплати й пенсії за всім цим не встигають. Тому цілком можливо, що частину відповідальності віруючі покладатимуть і на УПЦ МП.
— Як не дивно, але в роки президентства Віктора Ющенка, якого в Москві, м’яко кажучи, не дуже любили, ставлення Московської патріархії до УПЦ було іншим. Сьогодні ж, коли україно-російські стосунки стали більш ніж дружніми, тиск на УПЦ, навпаки, збільшився. Як ви думаєте, чому?
— З 1990-го до 2008 року Московський патріарх взагалі не приїжджав в Україну. Це був один із чинників формування т. зв. широкої автономії, яка почала реалізовуватися на практиці. Але у 2009 році УПЦ МП отримала нового патріарха і його чотири візити в Україну. Візити ніби пастирські, але вони є певною формою контролю над тим, що відбувається в Україні. Це накладає відбиток на становище української церкви. Усі ми чули напівжартівливу заяву про перенесення осідку Московського патріархату в Київ. Вона теж змушує задуматися, адже в кожному жарті є доля жарту. Це прояв певних процесів, які бачаться з Москви. Наступними складовими тиску є зміни, внесені 4 лютого 2011 р. Архиєрейським Собором РПЦ у Статут церкви — вони теж готують ѓрунт для подальшого «канонічного» звуження прав широкої автономії УПЦ МП.
Нині в Україні посилюється вплив тих людей, які відкрито виступали і виступають проти широкої автономії УПЦ, які проводили і проводять антиукраїнську, шовіністичну політику щодо української історії, культури, мови. Вони починають визначати політику УПЦ МП в Україні. Ми знаємо їхні на лаштування — і це надзвичайно турбує. Більш того, ці люди заявляють, що вони є кліриками саме Московської патріархії. До речі, був час, коли вони дорікали, навіть журналістам, за те, що їх називали УПЦ МП. Тому що УПЦ — це юридична назва, а приставка МП є неправильною. Вони говорили, що її не треба вживати. Сьогодні ж на це вже ніхто не ображається, більше того, навіть спеціально підкреслюють — МП. Робиться це для того, щоб чітко прив’язувати українську церкву до Московської патріархії.
— Яка їхня мета?
— Я думаю, обмеження широкої автономії і автономії взагалі. Хоча, ви ж розумієте, що це умовний статус. Канонічно він ніде не закріплений — УПЦ МП не має томосу, де б зазначалося, що ця церква автономна, вона не внесена у диптих автономних церков і світовим православ’ям сприймається лише як частина Московської патріархії. Але все одно є намагання зліквідувати навіть цей стан і звести його до екзархату Московської патріархії в Україні. Ці бажання, наскільки я бачу і відслідковую ситуацію, не приховується багатьма з тих діячів та кліриків, які на своїх сайтах дозволяють ображати українську мову, культуру. Вони взагалі вважають незалежність України помилкою.
— Як протистояти цьому?
— Якщо би кожен із нас, я вже не кажу про чиновників, на своєму місці виконував свою роботу, знаючи, що він є патріотом, громадянином і відповідальним за майбутнє своєї країни, — думаю, цього б було достатньо. Нині спрацьовує вічна проблема української мімікрії. Дуже багато людей починають пристосовуватися під ситуацію, у кращому випадку мовчати.
«ІНІЦІАТИВА ОБ’ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЦЕРКОВ ПОВИННА БУТИ ЗНИЗУ»
— Як ви бачите вирішення проблеми єдності українського православ’я?
— Поки не буде загальнонародного розуміння життєвої необхідності об’єднання (без цього незалежність держави Україна залишається під загрозою), жодна політична сила чи церква цього не зробить. Ми знаємо, що попередній президент намагався говорити про помісну церкву, але жодних зрушень на цьому шляху не відбулося, бо поштовх був у своїй основі хибний — об’єднання бачилося як ініціатива зверху. Відтак «засіяли» десятки орденів та медалей клірикам (в т.ч. і відвертим українофобам), запросили закордонних патріархів, вимагали від когось якихось зобов’язань, обіцянок і т. п. Вклали в то немалі кошти. Але віруючі — москвофіли й українофіли — так і не зрозуміли, чого вони мали об’єднуватися із своїми ідеологічними супротивниками (а саме так нині в більшості випадків йде розділ між УПЦ МП та УПЦ КП). Ініціатива повинна бути знизу. А для цього потрібні художні та документальні фільми, статті, дискусії фахівців (а не політиканів) на телебаченні тощо. Українці повинні зрозуміти й перепустити через своє серце ідею, що без Помісної церкви сильна Українська держава неможлива.
— Здається, проблем достатньо і «наверху», і «внизу»...
— За понад 300 років присутності в Україні Московської патріархії вона виховала достатньо багато українців, які не бачать себе поза РПЦ. Крім того, в Україні живуть майже 8 млн. етнічних росіян, які часто не знають і не сприймають української мови, особливо у богослужіннях. Тому проблема розділення православ’я в Україні — це насправді не проблема «канонічності» УПЦ КП чи УАПЦ. Це — протистояння ідеологій. Якщо людина не хоче жити в незалежній українській державі, вона ніколи не буде ходити в УПЦ КП чи УАПЦ. Інша справа, що десь 60—70% людей, які ходять до УПЦ МП — це україноментальні та, у більшості, україномовні люди, які, як показують соціологічні дослідження, симпатизують ідеї Помісної церкви. У західних та центральних областях України вони навіть ставлять питання провадити богослужіння українською. А тому дуже важливо, щоб українці знали правдиву історію (а не брехливі московсько-радянські варіації) православ’я в Україні. Вони повинні позбутися нав’язаного стереотипу меншовартості чи неконкурентності.
Зрозуміло, що Московська патріархія має власні плани щодо України, намагається максимально збільшити свою присутність в Україні на всіх рівнях, нав’язати москвофільські переконання, російську мову, культуру тощо (свій «Русский мир»). І вона має для цього значні можливості хоча б тому, що церква за визначенням є потужною виховною інституцією. Відтак в Україні нині відбувається паралельний виховний вплив на школярів і студентів (за допомогою міністерства освіти, яке взяло курс на русифікацію, закриття україномовних шкіл і «написання спільних з росіянами підручників») та на віруючих (за допомогою недільних шкіл та проповідей, де найчастіше розповідаються російські страхи та міфи на тему української історії — адже історія України та українського православ’я дуже тісно переплітаються). Якщо це не спинити — через покоління-два України як держави не буде. А спинити такий стан речей може лише Помісна Українська православна церква...
«ДОЗВІЛ РПЦ БАЛОТУВАТИСЯ НА ВИБОРАХ СВЯЩЕНИКАМ ЗАВДАСТЬ БІЛЬШЕ ШКОДИ, НІЖ КОРИСТІ»
— Зараз Російська православна церква обговорює можливість дозволу ієрархам та священнослужителям висувати кандидатури на виборах у будь-які органи представницької влади. Як ви думаєте, навіщо це потрібно Російський ПЦ? Як в Україні вирішуються ці питання?
— Не може бути прямої заборони брати участь у виборах, бо це антиконституційно. У Росії, як і в Україні, є рекомендації патріархії утриматися від цього. Але, згідно з чинним законодавством, кожен громадянин має право обирати і бути обраним. А режим стримування кліриків від участі у виборах виник, думаю, від негативного для церкви досвіду участі «у владі». Наприкінці минулого століття клірики засідали у радах, брали участь в політиці, але все це авторитету церкві не додало. Участь у політичних процесах покладала значну відповідальність за їхні наслідки, втягувала кліриків у політичні скандали тощо. Якщо російська церква все-таки вирішить рекомендувати своїм священикам масово балотуватися у виборах, думаю, що це їй завдасть більше шкоди, ніж користі.
В Україні теж є рекомендації очільників УГКЦ, УПЦ МП, УПЦ КП та інших церков своїм клірикам утримуватися від участі в політиці. Проте навіть в останніх виборах десятки священиків балотувалися у ради різних рівнів. Причому і православні, і протестанти, і греко-католики. Це об’єктивний процес, і кожна людина сама вирішує — втручатися їй у політику чи не втручатися. Приваблюють кліриків у політиці перш за все позірні «нові можливості». Наприклад, лобіювання виділення землі під будівництво церкви або ж блокування аналогічних заявок конкурентів (є регіони, де громади 10—15 років не можуть отримати землю для будівництва храму). Важливим є також вплив на розподіл бюджетних коштів, переформатування культурологічних процесів, зав’язування владних контактів тощо. Відтак за три-чотири роки священик (душпастир) стає «крутим попом» на джипі, далеким від проблем своєї громади та церкви в цілому. Чи виграє в остаточному підсумку від таких «нових можливостей» церква — адже вона часто втрачає не лише кадрового клірика, але й прихід?
— З точки зору релігійної моралі та церковної етики, чи можлива взагалі участь священиків, духовенства в політиці?
— Скажемо так: це не заборонено. У Візантії церковні й державні закони мали однакову силу. А в чому тут може бути небезпека для релігійної моралі? У тому, що людина буде брати участь у роботі депутатського корпусу?
— Сама по собі політика багато в чому аморальна.
— Тоді, за цією логікою, всі, хто бере участь у політиці, аморальні, втрачені для церкви?
— Ні, церква каже, що всі, хто грішить, може прийти до Бога і покаятися. Політики в тому числі.
— Це типова позиція більшості українців, які вважають своїх політиків аморальними. Можливо, це також один із факторів появи рекомендацій очільників церков про неучасть кліру у виборах.
— Не всі люди так вважають, до того ж не всі політики аморальні. Звичайно, хочеться, щоб у політиці було більше людяності, але сучасна українська дійсність не дає підстав для оптимізму.
— Ніде не було так, щоб сформувалася країна й одразу з’явилися високоморальні політики. Кожна держава мала свої проблеми росту. І взірцева для багатьох американська політика мала різні, не завжди привабливі, етапи розвитку. Так, гроші завжди псують людей. Але з розвитком і вихованням політики поступово розуміють, що гроші не можуть замінити здоров’я, дружніх стосунків, кохання, сім’ї тощо. Церква тут може зробити неоціненну послугу суспільству, впливаючи на мораль і процес виховання наших політиків. Але зробити це можна лише через особистий приклад, а не в системі владної вертикалі. Прийнявши правила гри політиків, єпископи самі стають політиками — «мистецтво можливого» вбиває душпастиря і породжує постійні компроміси із совістю.
Колись я спілкувався з одним із громадських діячів з Донецька, який збирав гроші для лікування хворих на туберкульоз. На моє здивування, що багаті люди дають на це гроші, він відповів: «Дуже просто. Я їм кажу, що можна купити все, крім здоров’я. Уже завтра ця хвора людина пройде поряд з вами на вулиці — і ви витратите на своє лікування значно більше, аніж я прошу. Тому краще дати цим людям можливість лікуватися і цим убезпечити себе, своїх дітей, рідних від хвороби». Розуміння тісної взаємозалежності людей, економічної вигідності бути чесним і високоморальним приходить з часом. А тому я вірю, що й українська політика з часом стане більш людяною, патріотичною. Або ж вона зникне як українська.
— В український Конституції написано, що церква відділена від держави. Чому ж клірики йдуть у владу?
— Тут дуже тонка грань. Церква як інституція відділена від держави, але не віруючі. Кожен клірик чи віруючий є громадянином України, а тому повинні забезпечуватися їхні громадянські права обирати й бути обраним. Інша справа, що єпископи чи священики часто активно спекулюють своїм соціальним статусом, образно кажучи — забувають скидати рясу, йдучи на вибори...
«ВІРУЮЧІ ОЧІКУЮТЬ ВІД СВЯЩЕНИКІВ ЖИВОЇ РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЄВІ СИТУАЦІЇ...»
— Усі ми пам’ятаємо, коли під час одного з приїздів в Україну патріарха Кирила в об’єктив фотографа потрапив годинник «Вreguet» керівника РПЦ за 30 тис. євро. До речі, в Києві вже почалося будівництво Свято-Воскресенського кафедрального собору УПЦ МП. Він стане найвищим православним храмом в Європі — висотою 120 м. Це величезний комплекс на 22 тисячі кв. м., в якому, окрім собору на 5 тисяч парафіян, проектувальники заявили резиденцію митрополита, численні офіси, гімназію, духовно-просвітницький центр, готель для паломників, телестудію, конференц-зал на тисячу осіб, спорткомплекс та підземний паркінг на 126 місць. Що це — криза православ’я?
— Треба поставити собі питання: а чи заповнені в Києві ті храми, які вже побудовані? На жаль, у нас будівництво церков перетворилося на прибутковий бізнес. З іншого боку, дуже часто православні ображаються, що протестанти «захопили» радіо, телебачення. А хто заважає православним робити те ж? Як на мене, збудувати можна і звичайний, а не найвищий у Європі храм, а вивільнені кошти спрямувати на місіонерську діяльність, підготовку передач на радіо, телебаченні, якісне покращення каналу «Глас», який нині є більше культурологічним, аніж релігійним. Віруючі очікують від священиків не менторських повчань, а живої розмови про життєві ситуації, самоосвіту, перші кроки у церкві тощо.
Відсутність такої праці наших священиків призвела до того, що Україна нині стала найбільшим «полігоном» для діяльності місіонерів зі всього світу. Ми маємо вже понад 100 релігійних напрямків, і їхня кількість буде тільки збільшуватися. Наприклад, Сандей Аделаджа приїхав із Африки, де християнство з’явилося на сотні років пізніше, ніж в Україні. А він розказує українцям про християнство. Цей абсурд говорить про те, що українські церкви не мають сильної богословської й місіонерської школи. Люди приходять до таких, як Аделаджа, бо їм немає де почути подібне. Православні церкви мають 22 — 40 недільних шкіл на 100 парафій. А от, наприклад, кожна харизматична громада має одну чи дві недільні групи. Тому чого дивуватися, що за останні 10 років кількість харизматичних церков зросла вдвічі?
У царські часи всіх чиновників силою заставляли бути православними, а у дітей священиків був фактично один шлях — у семінарію. Це призвело до збільшення кількості атеїстів та, зрештою, до більшовицького перевороту 1917 року. Нині православ’я знову наступає на ті ж самі граблі, намагаючись отримати преференції від держави, йдучи у владу. Для церкви це — вчергове — може мати катастрофічні наслідки.
— Завдання церкви вивільняти душі, а вона хоче правити, бути, умовно кажучи, «начальником».
— Треба виходити з того, які тенденції росту кількості віруючих. А для цього треба в суботу чи неділю зайти в різні церкви й подивитися, скільки там молоді, наскільки взагалі заповнені зали. Тоді ви зрозумієте, яка тенденція розвитку релігійної ситуації в Україні. У нас сьогодні є області, де пишаються тим, що вони православні, хоча насправді вони вже давно протестантські. Наприклад — Донецька. Тому що у середовищі зросійщених українців, відірваних від своєї національної традиції, дуже добре сприймаються місіонерські протестантські потуги. З іншого боку, це свідчить і про те, що люди не отримують відповіді на свої питання у православних храмах.
— Чим це загрожує православ’ю?
— Об’єктивний процес показує, що якщо тенденція не зменшиться, то буквально через одне покоління (15—20 років) православна церква буде далеко не найбільшою в Україні.
— У Росії така ж загрозлива ситуація?
— У Росії ці тенденції існують давно. Відома московська дослідниця релігійних процесів Катерина Елбакян пише, що сьогодні в Росії православна церква є однією з найбільш розпіарених інституцій у державі. Вона максимально інтегрується у владу. Патріарх має державну охорону, їздить на державних автомобілях. Патріархія вже висуває свої вимоги щодо того, як у повсякденному житті повинні одягатися віруючі. Церква — правдами чи неправдами — присутня у світському освітньому процесі. Але що в результаті? За останні 5—6 років кількість віруючих, які приходять на Різдво до храмів, зменшилася вдвічі...
У Києві зараз дещо краща ситуація. Але чи надовго? Вплив російської церкви на українське суспільство посилює байдужість до православ’я. Один лише красномовний факт — на зустрічі з Папою Римським у «православному» Києві було в десятки разів більше людей, аніж зустрічаючих Патріарха Московського. А минулорічний конфуз із кількома тисячами зустрічаючих патріарха у «суперправославній» мільйонній Одесі? Це так зване голосування ногами дуже красномовно дає відповідь і на питання про віддалені перспективи російського православ’я в цілому та в Україні зокрема.
ЦИТАТИ «Дня»
Святійший ФІЛАРЕТ (в миру — Михайло ДЕНИСЕНКО), Патріарх Київський і всієї Руси-України:
«Незважаючи на звернення, із Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій Президент протягом 2010 року так і не зустрівся. Тому можна сказати, що, крім Московського Патріархату, повноцінного діалогу влади з конфесіями немає. Переконаний, що так неправильно, і держава рано чи пізно це зрозуміє, бо в Україні Московський Патріархат є великою, але не домінуючою конфесією, більшість суспільства і віруючих у сукупності до нього не належить. І влада не зможе це ігнорувати, тому діалог все ж почнеться... Так, влада поки що мовчить. Але ми бачимо реакцію суспільства — є заяви на наш захист і від політичних партій, і від міських рад, і від інших. І в цілому видно з реакції у ЗМІ, що суспільство переважно на нашому боці. А якщо суспільство за нас — влада не може це ігнорувати. Завдяки інтернету про наші проблеми знають і за кордоном. Нам телефонують вірні з діаспори і висловлюють своє занепокоєння, кажуть, що вони теж діють, щоб нам допомогти», — з інтерв’ю газеті «Експрес».
Блаженнійший Любомир ГУЗАР, Верховний архієпископ Києво-Галицький, кардинал, голова Української греко-католицької церкви:
«Ми мали й маємо при владі людей, які дивилися й дивляться досить вузько. Недавно Ліна Костенко написала книжку «Записки українського самашедшого», і поїхала презентувати її містами України. Знаєте, дуже шкода, що вона не робила цього двадцять років тому. Ось таких людей, як Ліна Костенко, нам потрібно, таких, що мають візію. Не вузьколобих політиків, бо вони мають лише інтереси. Нам потрібні державні мужі великого формату... З кінця XVIII століття — від знищення Січі, від знищення Київської лаври — ми є поневоленими. Усі, хто нас окупував, нищили мозок нашої нації, тому я кажу, що наше повернення сьогодні не треба вважати дуже повільним, ні-ні. Бо ми ж не маємо еліти, її знищили, починаючи від так званих куркулів... Знову повернуся до Ліни Костенко. Ось приклад еліти, справжньої духовної еліти», — повідомляє УНІАН.
Блаженнійший ВОЛОДИМИР (у миру — Віктор САБОДАН), Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української православної церкви московського патріархату:
«Головним болем нашого серця та не вилікуваною раною на Тілі всієї Христової церкви продовжує залишатися розкол в українському Православ’ї. Збережена єдність Російської православної церкви в роки політичної нестабільності. За роки служіння на кафедрі Київських митрополитів нами зберігається внутрішня єдність Української православної церкви й істотно примножена кількість її парафій і монастирів. Але, на жаль, нам поки не вдалося досягти скільки-небудь помітних успіхів у справі подолання церковних розділень, що виникли в бурхливі 90-ті роки ХХ століття. На жаль, і сьогодні близько п’яти тисяч парафій (а це сотні тисяч, якщо не мільйони, наших братів і сестер) перебувають поза рятівним лоном канонічного православ’я в складі неканонічних структур: так званої Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) та Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). 2010 року намітилася відрадна тенденція до повернення в лоно Української православної церкви окремих парафій і служителів, але це не може розв’язати проблему розколів у цілому», — повідомляє прес-служба УПЦ МП.
Святійший КИРИЛО (у миру — Володимир ГУНДЯЄВ), Патріарх Московський і всієї Русі:
«Особливо плідною взаємодія церкви з Українською державою стала після приходу на найвищу державну посаду Президента В. Ф. Януковича. Із ним і в мене, і у Блаженнійшого Митрополита Київського та всієї України Володимира склалися добрі стосунки. Такі ж взаємини склалися з керівництвом державних обласних адміністрацій у більшості єпархій Української православної церкви. З більшістю міністерств і відомств України Блаженнійшим митрополитом Володимиром підписані меморандуми про співпрацю, в рамках цих домовленостей ведеться відповідна робота», — повідомляє прес-служба УПЦ МП.
