Я не знаю, наскільки важлива ця інформація — просто це міркування, думки, що виникли після прочитання статті С. Грабовського в № 45 «Уроки війни».
Тема поведінки радянських солдатів у Німеччині навесні 1945 року давно обговорюється — де завгодно, в будь-яких джерелах, окрім російських. Я пригадала вірші Костянтина Симонова — лауреата всіх і всіляких премій, — написані напередодні вступу до Пруссії. У них солдатам нагадується про те, що вони залишили за спиною розорені міста, дітей-сиріт, повішаних і замучених, і прямо протиставляється цьому розбрату впорядковане життя німецького тилу — як мішені.
Ось цитата заключних рядків:
«...И в этот грозный
предвечерний час,
У этих сел, фальварков
и предместий,
О мести вы не спрашивайте
нас —
Спросите так: «Верны ль мы
нашей чести?»
Ее завет и краток, и суров,
И с ним мы никогда не будем
в споре:
Да, боль за боль. Да, кровь
за кровь.
За горе — горе!»
Це аби солдатики після трьох років м’ясорубки не розм’якли від виду акуратних полів, не порівнювали б зі своїм доколгоспним буттям... Таке пропагандистське заточування свідомості під виглядом тихої бесіди свого зі своїм. Отже, мародерство радянських бійців закладалося, культивувалося і з любов’ю підтримувалося — тоді й мародерство керівників начебто не таке помітне... І з курсом країни в ногу. Адже тоді поети-лейтенанти вже лірику писати пішли, а тут їх і батогом: у людей мета велика — помститися!
