Вже більше ніж півроку пройшло відтоді, як пішов від нас ветеран Української повстанської армії, голова обласного Братства вояків ОУН-УПА на Миколаївщині та мій добрий друг Микола Порфирович Ткаченко.
З того часу, як я та моя родина познайомилися з Миколою Порфировичем, в нас та в нашому світогляді відбулось багато важливих позитивних змін. Це і перехід на українську мову, і нові погляди у розумінні української історії та сьогодення.
Будучи багатолітнім в’язнем більшовицьких та нациських таборів, Микола Порфирович навчився цінувати своє, власну українську землю та нашу мову. Він завжди з мудрістю сприймав сучасну політичну ситуацію в Україні, віруючи у розквіт держави, на яку було покладено стільки сил за часів повстанського руху, і не лише тоді. «Прийде час», — казав пан Микола, не боячись помилитися, бо віра та любов до Батьківщини не дали зламати його дух. Вірною підтримкою в усіх життєвих ситуаціях завжди була дружина пана Миколи — Людмила Тимофіївна, яка не може змиритися із цією втратою. Будучи етнічною білорускою, пані Людмила завжди близько до серця сприймає всі негаразди своєї другої Батьківщини.
Оскільки Миколаївщина — це регіон, який, на превеликий жаль, майже повністю російськомовний, то і я виріс під впливом відповідного мовного та культурно-ціннісного середовища. Проте завдяки звичайному людському спілкуванню із паном Миколою наша родина змогла подолати цю проблему і перейшла на українську мову, глибоко розуміючи, як важко далася нам наша ідентичність і що без свідомої боротьби попередніх поколінь, в тому числі й відданості вояків Української повстанської армії, ані нашої мови, ані українства не лишилось би.
Кажуть, людина володіє енергією, поки вона молода. Разом із тим, спілкуючись із Миколою Порфировичем, незважаючи на його поважний вік, я відчував молодість його духу та заряджався позитивною енергією, енергією боротьби за нашу спільну українську справу. Радянсько-шовіністичний господар на нашій землі відібрав у Миколи Порфировича, як і в багатьох інших свідомих та активних патріотів, найдорожчі роки його життя — юність. Коли така працьовита людина могла би досягти більших професійних висот, Микола Ткаченко відбував покарання як політичний в’язень за те, що лишився собою і не зрадив Україну, її народ та звичайну християнську правду. Такий досвід мусив би слугувати прикладом для більшості народних обранців із теперішньої Верховної Ради, які навпаки, віддано слугують національним та стратегічним інтересам іншої держави.
Утім, хоч як це прикро нашим теперішнім ворогам, жертва Миколи Порфировича та його однодумців була не марною, адже саме це подарувало нам, новому поколінню толерантних та свідомих українських громадян, можливість вільно розвиватись та як ніколи реальний шанс завдяки свідомим спільним зусиллям та цінностям стати достойною частиною європейської спільноти. І ми не маємо жодного права ним не скористатися!
Слава Україні! Героям слава!
