У радянські часи ідеологічні органи зробили з Тараса Шевченка, фактично, напівзабороненого поета. Так, його «Кобзар» видавався з дуже суттєвими спотвореннями цензурного характеру — вилучалися вкрай важливі фрагменти. Навіть п’ятитомне, нібито «повне», зібрання творів 1978 року не містить таке яскраве творіння, як поему-містерію «Великий льох». А все через пам’ять про поета, вияви всенародної пошани й любові. Бо в часи бездержавності Шевченко був об’єднуючим символом для нас. Ба більше. Як зазначають науковці, греків створив Гомер, римлян — Вергілій, а українців — Шевченко. Власне, портрет творця українського міфу поряд з іконою висів чи не в кожній хаті. Зрештою, чимало наших співвітчизників пронесло «Кобзар» через усе пекло боїв під час Другої світової війни, за що, до речі, могли бути звинувачені в націоналізмі.
«День» не раз писав про те, як важливо, аби мислитель співіснував із нами в сучасному інтелектуальному просторі. Тому що це той український мікрокосмос, який дає змогу усвідомити себе в перспективі часу. Газета навіть проводила власне «розслідування», де можна придбати «Кобзар» (Див. «День» №88 за 28.05.2009). І напередодні 9 березня пропонуємо поговорити про нове прочитання Шевченка. Найперше з цією пропозицією звертаємося до директора заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» Людмили Шевченко. Це — одне із місць найбільшої концентрації поетового духу.
— Шевченковий «Кобзар» — як Святе Письмо, за концентрацією думки, мудрості й любові, — говорить Людмила Шевченко. — Біблія — невичерпна Книга. Поза нею, як сказано пророком Еклезіастом, немає нічого нового під сонцем. Десь, напевно, після Біблії невичерпним для українців є «Кобзар». На щодень впродовж усього церковного року в православних, греко-католиків чи римо-католиків розписані уривки з Писання, над якими належить роздумувати. Десь так і з поезією Тараса Шевченка. Невеликими «дозами» — для самопізнання і самоосмислення.
— Пані Людмило, щороку на день народження поета в заповіднику відкриваються цікаві виставки, читаються літературознавчі лекції... А цьогоріч?
— Цьогоріч відкриваємо виставку картин молодого художника Владислава Задворного. Влад — вихованець місцевої школи мистецтв, а тепер — студент Національної академії мистецтв та архітектури. Між іншим, уже стало традицією 9 березня у наших залах відкривати експозиції молодих талановитих митців. До речі, в січні у фойє літературно-меморіального музею на поетовій батьківській садибі в селі Керелівка-Шевченкове працювала виставка, присвячена 150-річчю з дня виходу повного видання «Кобзаря» (1860 р.). Тепер вона — доповнена (про перший вихід «Кобзаря» (1840 р.). 170-ліття цієї дати відзначатимемо у квітні — виставка «переїде» у Моринці.
На день народження Тараса Шевченка двері заповідника навстіж — очікуємо цікавих гостей, зокрема, минулорічних та цьогорічних Шевченківських лауреатів.
10 березня у Моринцях та Керелівці відслужимо панахиду, як служимо заупокійні служби за померлими з родини.
Інакше кажучи, робимо все, аби Шевченко, як пише «День», співіснував з нами в сучасному інтелектуальному просторі. Як людина. Як поет, художник і мислитель.
А ще у нас, як то кажуть, «на підході» малий (за форматом. — Ред.) «Кобзар», до якого увійдуть обов’язкові твори зі шкільної програми, звісно, звірені з академічними виданнями. А проілюструємо його роботами дітей, які навчаються на художньому відділенні нашої школи мистецтв. Чим не нове прочитання Шевченка? До речі, вже пройшов творчий відбір ілюстрацій. Тепер шукаємо, хто б допоміг нам фінансово. Як я неодноразово говорила, хоч хто приїде у заповідник, хоче придбати «Кобзар» за доступною ціною. Особливо учні та студенти. Бо хіба можна уявити українську літературу без Шевченка?.. Як і англійську — без Шекспіра чи іспанську — без Сервантеса?.. У Шевченкових творах віднаходимо ключ для розуміння самих себе й усвідомлення себе в історії.
КОМЕНТАРIІ
Олександр БОЙЧЕНКО, літературознавець (Чернівці):
— Я не знаю, наскільки ми взагалі знаємо Шевченка, щоб говорити про нове прочитання. Зрештою, поет не так багато написав, тому, напевно, нам корисно раз на рік його усього перечитувати.
Тарас Шевченко створив національний міф. Цей міф і надалі живе у нашій підсвідомості, а може й свідомості. Там все про нас: ліричних і довготерпеливих, які, якщо бунтують, то «вибухають» Коліївщиною...
Я пригадую, на помаранчевому Майдані Шевченко звучав у виконанні гурту «Кому вниз». Андрій Середа оцим своїм потойбічним голосом затягував: «І помоляться на волі невольничі діти». Тоді це було дуже актуально. Як на мене, із сьогоденням будуть суголосні поетові інвективи на адресу п’яного Богдана, який з’єднав нас з Росією. І ніяк ми не можемо від’єднатися, а радше, навпаки... Так що читаймо Шевченка, щоб не ходити по колу історії.
Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ, із останньої книги «Думки нарозхрист» («Пульсари», 2008):
— «Роки і віки намагаються віддалити його (Шевченка. — Ред.) від нас, а він не піддається, він щодень стає ближчим, дорожчим, зрозумілішим. І щодень потрібнішим... Його поезії можна читати і з трибуни міжнародних форумів, і наодинці з найдорожчою людиною... Доступний і приступний кожному, хто прочитає бодай рядок його поезій, Шевченко водночас — поет неймовірної мистецької досконалості. Провінціальної обмеженості, отих глухих, задушливих бур’янів немає й сліду в його поезіях. Лірична сила його генія — неперевершена. Сила уяви — небачена. Чуття слова — приголомшливе. Природність, невимушеність стилю — дивовижні. Простота — гранично прекрасна... Його поезії... далі чарують тебе своєю відкритістю навіть і там, де героїзм намагаються замінити комфортом, силу духу — монотонністю загальної освіченості, революційні прагнення — буденними дбаннями про підвищення продуктивності праці, шукання істини — безсилим борюканням із примарами нез’ясованих міжнародних конфліктів....
...Возвеличу
Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово!
Звідки цей геніальний намір — словом стати на захист народу цілого? Історичний досвід і традиція. Шабля і слово — це споконвічна зброя українського народу. Козак ішов у походи з бандурою так само, як сьогодні геолог або дослідник Арктики — з гітарою. Знамення часу... Козаки обирали отаманами тих, хто володів словом: співав, сам складав пісні, був оратором, мав розум...
Коли народ перестає чути поезію, він втрачає в своїй душі щось дуже значне... Занепад поезії — занепад душ. Народ бореться з цим навіть несвідомо. Коли історичні умови складалися так, що ми не мали професійних поетів, народ створив сотні тисяч пісень, неповторні думи, билини...»
Сергій СТУКАНОВ, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, м. Донецьк:
— Із одного боку, вести мову про нове прочитання Шевченка доволі важко. З огляду на надзвичайне (і, мабуть, безпрецедентне!) місце поета в українському національному русі, досліджень на предмет його творчості ніколи не бракувало. Інтерпретації світогляду та спадщини Шевченка присвячено безліч грунтовних і не дуже дисертацій, монографій, розвідок і статей, які висвітлюють світоглядні засади творчості поета. З іншого боку, з огляду на ту саму фантастичну вагу поета, охочих «перетягти» його на свій бік, «розтлумачити» на свій тенденційний кшталт його поезію так само завжди було досить: за влучним виразом Ю. Вассияна, «Шевченка зроблено повновартним синонімом українства, тому (той), хто вміє завоювати «Кобзаря», той панує над життям цілого народу...»
Сьогоднішні реалії нібито дозволяють «прочитати» Шевченка заново, відкинути тенденційності та упередження минулого. Разом із тим, іще дуже довго (а може й завжди) існуватиме неподоланне провалля між рецепцією поета науковцями та широким загалом. На жаль, доводиться констатувати, що за всім розмаїттям трактувань, відомих вузькому колу дослідників, на рівні масової свідомості панує спрощене, спримітизоване та ледве не догматичне уявлення про його (чи приписувані йому?) ідеї. Низка заяложених загальників на кшталт «національний пророк», «месія» не тільки не сприяють, а, навпаки, стають на заваді вдумливому й проникливому сприйняттю шевченкових ідей. Ідей, котрі за всієї позірної простоти викладу (простоти, котра дала П. Кулішу підстави стверджувати, що сама душа українського народу промовляє через Шевченка!), вражають — щойно зануришся в їхній світ — направду незбагненними символічними глибинами та смисловими шарами.
Дійсно, через свою універсальність Шевченко вдається до інтерпретацій в межах різних ідеологій, одначе вповні, мабуть, не покривається жодною з них. Для мене, приміром, є близькою думка проф. Леоніда Ушкалова, за якою світоглядні засади творчості Шевченка найліпше вписуються в означення «християнський гуманізм», грунтований на тотожності прекрасного, правдивого та доброго: «В божественній, безсмертній природі багато, дуже багато прекрасного, але ж торжество й вінець безсмертної краси — це обличчя людини, напоєне щастям» (з автобіографічної повісті «Художник»). Як можна зауважити із цих слів Шевченкові, йдеться не просто про відірвану від довкілля автономну людину, а про людину, що є частиною Божого світу. Ба, більше — тільки шукаючи Бога, взоруючи на Христа, людина і здатна віднайти виправдання своєму життю (антроподицея) та виповнити його справдешнім сенсом. Саме на цій дорозі — дорозі пошуку Бога — Шевченко й приходить до третього (після людини й Бога) засадничого вузла свого світовідчування — України.
На мою думку, слушним є твердження сучасного українського філософа Галини Дичковської, згідно з яким Україна та Бог постають у творчості поета тотожними поняттями: Шевченко «шукає Бога і знаходить Україну, шукає Україну і знаходить Бога: пошук України відбувається через пошук Абсолюту, а пошук Абсолюту (хоч в раціональній, а хоч у містичній його іпостасі) обов’язково приводить до України...». «У чужому краю, — пише поет, — не шукайте, не питайте того, що немає і на небі...». Або, інакше кажучи, те, що є на небі (в раю), є і в ріднім краю.
ДО РЕЧI
На сайтах інформаційних агентств з’явилася інформація про те, що 9 березня Президент Віктор Янукович побуває в Каневі. Вочевидь, у день народження поета доцільніше було б поїхати на малу батьківщину Тараса Шевченка — у Моринці та Керелівку. Між іншим, після кількох публікацій у «Дні» про соціальні проблеми історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» (у селах не було проведено газу й водогону, а в Шевченковому нема нормальної школи, див. «День» №3 від 10.01.2003) через якийсь час там побував екс-президент Леонід Кучма. Після чого школу-довгобуд таки здали, а от проведенням до неї опалення та каналізації займалася вже «помаранчева» влада... До слова, зараз дирекція заповідника шукає кошти на видання «Кобзаря».
