Радіостанція «Эхо Москвы» опублікувала на своєму порталі виступ Костянтина Косачова, голови комітету Держдуми з міжнародних справ, згодом виставлене і на сайті думської фракції «Єдина Росія». Цей виступ був також розмножений і агентством Інтерфакс, а коментар до нього дала «Газета.ru», яка при цьому багатозначно натякнула: особа автора така, що, швидше за все, висловлені ним думки погоджені з найвищою владною інстанцією Росії й, імовірно, передують грядущим реальним державним рішенням. Окрім цього вказується, що це, мабуть, реакція на дії президента Молдови, який намагався відзначити 28 червня як «день радянської окупації», що викликало ускладнення між Росією та Молдовою.
Знаючи тактику дій нинішньої російської влади, цілком можна припустити, що виступ К. Косачова — це пробний камінь, кинутий владою Росії, аби подивитися на реакцію у своїй країні та за кордоном, а потім (якщо не буде різко негативної реакції) зробити конкретні офіційні правові кроки.
Голова комітету Держдуми робить у своєму виступі висновок, що Росія, вплутуючись у постійні сутички і конфлікти з колишніми союзними республіками та іншими країнами, які засуджують злочини сталінізму та взагалі комунізму, потрапила в безвихідь і, опинившись «практично наодинці», поступово програє битву за «чистоту історії».
За словами К. Косачова, російська влада, борючись із тенденцією засудження антигуманних дій СРСР (і в СРСР), лише виконує невдячну роботу на користь російських комуністів, які отримують задоволення, оскільки «робота робиться за них, відповідальності ніякої, навіть каятися не доводиться».
Разом із тим, пан Косачов заявляє: у своїх офіційних оцінках «ми... переважно не помиляємося». Необхідність перегляду офіційної політики Росії він пояснює суто прагматичним завданням — поліпшити імідж Росії, яку «неосвічені обивателі за кордоном» ставлять під сумнів як надійного партнера в недопущенні відродженні авторитаризму. Для сприяння кращому сприйняттю Росії К. Косачов пропонує додати системність політиці Росії у цій сфері й, відмовившись від беззастережного захисту всієї радянської історичної спадщини, разом із тим вберегти себе від можливих судових позовів і вимог матеріального характеру.
Відразу ж хочеться заперечити панові Косачову, що борються проти Сталіна та його спадкоємців переважно саме освічені люди — і в Росії, і за її кордонами, а «неосвічені обивателі» (або слабо освічені) не цікавляться політикою взагалі або віддають перевагу в ній «залізному кулаку». Останні й ставляться з повагою до Сталіна та до інших авторитарних правителів.
Як вирішення проблеми К. Косачов пропонує такі компоненти політичної стратегії:
— Росія виконує зобов’язання СРСР як держави (міжнародні угоди, борги тощо), але не відповідає — ні морально, ні юридично — за дії радянської влади.
— Росія не приймає претензій політичного, юридичного та фінансового характеру на свою адресу за порушення радянською владою положень внутрішнього або міжнародного права, що діяли на той період (і тим більше, які виникли згодом);
— оцінка дій радянської влади всередині країни — невід’ємне право і внутрішня компетенція в першу чергу кожної пострадянської держави та її політичних сил. Росія також дає свою оцінку цим діям, прагнучи до досягнення суспільної згоди на основі встановлення історичної правди;
— оцінка зовнішньої політики СРСР — предмет історичного аналізу, але не політичних ініціатив; рішення радянського періоду в цій сфері можуть підлягати перегляду лише у випадку згоди всіх зацікавлених сторін;
— як держава-продовжувач СРСР, Росія чекає від своїх партнерів вияву доброї волі у вирішенні питань, пов’язаних зі становищем осіб, долі яких були визначені рішеннями радянської влади, і з нерухомою історичною спадщиною радянського періоду (пам’ятники та меморіали), по можливості — на основі договірної практики;
— на основі вказаних принципів та чинного законодавства Росія й надалі робитиме все необхідне для встановлення всіх обставин правопорушень, інкримінованих владі СРСР.
Разом із тим К. Косачов вказує, що ці принципи будуть введені лише для зовнішнього користування, а всередині Росії змін у цій сфері чекати не слід, оскільки суспільство не готове однозначно засудити сталінізм і взагалі «радянську епоху». Проте аналіз цих принципів можливої політики Росії щодо спадщини СРСР демонструє, що якщо вони справді будуть втілені на практиці, то значить, що в умах російських кіл, які визначають політику, почали відбуватися певні позитивні зміни. В принципі, Україну в цілому ці принципи мають повністю влаштовувати, оскільки передбачають те, що раніше категорично заперечувалося Москвою, — наше право самостійно вивчати свою історію й робити власні висновки.
Важливо, що ці принципи передбачають невизнання територіальних та інших матеріальних домагань, що ѓрунтуються на засудженні сталінізму та політики СРСР загалом. Справді, такий перегляд хоча б в одному випадку може покласти початок новому ланцюжку претензій (можливо, взаємних і абсолютно заплутаних) і початок епосі міжнародного переділу власності та кордонів, що, без сумніву, закінчиться масовим пролиттям крові та катастрофічними потрясіннями. Косово наочно показало, що подібні вирішення проблем неможливо ізолювати, вони викликають ланцюгову реакцію і мають наслідки навіть в інших регіонах — за тисячі кілометрів.
Проведення нової політики — політики, що ѓрунтується на цих принципах, поліпшило б ставлення до Росії народів, які постраждалих від радянської держави, і полегшило б взаєморозуміння та співробітництво...
Володимир Путін, який явно ще на початку свого президентства планував посилення авторитаризму і підшуковував ідеологічну основу для своїх дій, припустився величезної помилки. Він включив в однозначно позитивний період «славної російської історії, якою слід пишатися», і весь історичний відрізок від 1917 до 1991 року, а до списку «славних діянь» — відверті злочини з погляду гуманізму: насильницьку колективізацію та військові напади на сусідні держави. Це закономірно призвело до звеличення Сталіна і конфлікту майже з усією Європою, що прирівняла сталінізм до нацизму.
Якщо до Путіна шанувальники Сталіна і «досягнень реального соціалізму» лише несміливо намагалися пропагувати свої погляди, то підтримка їх Путіним (то мовчазна, то відверта) швидко зробила сталінізм популярним у Росії. Після цього Росія справді потрапила в безвихідь, з якої тепер потрібно виходити, і чим раніше, тим краще. Взагалі, деякі рішення Путіна свідчать про певну слабкість «мозкового центру», що ухвалює в Росії важливі стратегічні рішення. Багато що робиться за старим російським принципом проб та помилок, що обертається великими моральними, а врешті-решт, і матеріальними втратами для Росії.
Радує, що Україна не пішла в кільватері за своїм «стратегічним партнером» і у своїй більшості засудила сталінізм та його злочини. Ми пішли разом з Європою і перемогли, надавши цим самим підтримку російським демократам, та й, по суті, допомогли всій Росії побачити світ хоча б трохи ближче до реальності, а не перебувати в приємних історичних ілюзіях. Радує, що й газета «День» не залишилася осторонь від боротьби з ідейною спадщиною більшовизму та сталінізму, хоча спочатку й зустріла нерозуміння багатьох. Це демонструє, що дуже важливо не боятися бути в меншості, починаючи гуманну, справедливу справу.
Проте слід врахувати: спроби добитися перегляду кордонів під виглядом боротьби з наслідками сталінізму з часом посилюватимуться. Аби перешкодити цим спробам, Україна має нарешті почати реформи, стати сильною й авторитетною демократичною державою, включеною в дієві європейські та світові структури. Ми повинні мати міцні міжнародні зв’язки з авторитетними державами, а також декілька надійних стратегічних партнерів. Спиратися лише на одного або двох у нинішній ситуації украй небажано, інакше ми постійно боятимемося, що один наш стратегічний партнер «здав» нас іншому в обмін на зустрічні послуги.
Росія теж не обійдеться без рішучих змін. Легке підправлення іміджу допоможе їй ненадовго. Розлючена, агресивна, з гіпертрофованою національною гордістю, що ѓрунтується на грубій силі, жорстокості та залякуванні інших народів і власних громадян або яка не має гордості взагалі, — така Росія не має майбутнього. У неї стає все більше й більше явних і прихованих противників, але вичерпуються внутрішні резерви для ведення жорсткої перманентної боротьби.
Оптимістичне майбутнє Росії можливе лише в тому випадку, якщо вона змінить всю стратегію існування та розвитку. Росія може стати привабливою силою не лише для «неосвічених обивателів», за термінологією Косачова, а й для досить освічених людей, вона має всі можливості для перетворення на найбільший культурний центр загальносвітового значення зі справді славними традиціями. Саме в такій якості вона буде шанованою й поцінованою у світі.
Після 1991 року Росія поступово почала перетворюватися на головну небезпеку для незалежності нових держав, постійно змушуючи їх до так званої інтеграції й втручаючись у їхні внутрішні справи. Це була стратегічна помилка: Росія лише злякала можливих союзників, і від неї прагнули відійти якнайдалі. Знову стати імперією, в будь-якій формі, вона не зможе — той час минув. Їй довелося б витратити занадто багато засобів і прикласти багато зусиль для підтримки слухняності й порядку в своїх залежних землях, і вона в цьому випадку просто одного дня може впасти, як це було з іншими колоніальними імперіями, з царською Росією та СРСР.
Хороше майбутнє має Росія, яка розвиває власну економіку на засадах економічної свободи й багатіє за рахунок цього, а не за рахунок продажу сировини та хапання за горло слабкіших партнерів. Економічне заковтування як форма неоколоніалізму викликає таку ж саму ненависть і протидію, як і військове або політичне приєднання, і рано чи пізно веде до ворожості й відкритого опору, що демонструє досвід відносин США та Латинської Америки.
Згадую час навчання в заочній лютеранській семінарії у Петербурзі. Серед нас були й лютерани з Прибалтики, переважно з Литви. Приїхавши на сесію, вони насамперед ішли на оперу або балет, а потім із захопленням розповідали про те, що почули й побачили в театрі. Вони (як і всі ми, приїжджі з нових держав) поважали Росію культурну і демократичну. Прибалти з великою повагою говорили про Бориса Єльцина та російських демократів, а ось Росія, яка шанувала Сталіна, Росія зухвала (то розбійна, то шахраювата), Росія вічно п’яна і ненавидяча «інородців» — ця Росія викликала відразу, вона була нашим спільним ворогом.
К. Косачов, напевно, правий: Росія справді ще не дозріла до повного засудження сталінізму переважною частиною суспільства, але це не означає, що влада має підлаштовуватися під «неосвічених обивателів». Влада, якщо вона справді має авторитет у народу, повинна допомагати (або хоча б не заважати) людям дізнатися істину, розумово переварити й прийняти її — навіть якщо сталі стереотипи здаються зовні красивішими, приємнішими і навіть у даний момент кориснішими.
Хотілося б, аби інформаційна акція, проведена в Росії, справді виявилася ознакою змін у політиці великої сусідньої країни, а не просто черговою інформаційною вигадкою.
