Напередодні виборів до Верховної Ради висловлюються різні припущення відносно наслідків виборів, і ці припущення варіюються від очікування нового етапу в історії України, що відкриє шлях до процвітання і справжньої демократії, і до впевненості в катастрофі, яка насувається. В черговий раз перед політиками і бізнесменами стоїть питання: бути чи не бути? А перед Україною — як подолати розлад у суспільстві?
У подібній ситуації в різних країнах знаходилися різні відповіді. У нас час від часу спливає ідея угоди між основними політико-економічними силами. Ось і президент провів зустріч із деякими представниками бізнесу і щось їм обіцяв, а прем'єр-міністр запропонував укласти угоду про чесне проведення майбутніх виборів.
І перша, і друга акції, навряд чи здатні змінити ситуацію на краще. Оскільки багато великих власників відчувають небезпеку втрати «свого кровного» або виникнення нових проблем з ним у разі програшу на виборах, вони битимуться не на життя, а на смерть, — і які вже там чесні вибори! Спершу слід би домовитися про припинення переділів майна, вже приватизованого громадянами України Це програма-мінімум.
І головне — потрібно домовитися про закінчення етапу «дикого» придбання і перерозподілу власності і пов'язаних з цим правового хаосу і моральної деградації суспільства. Корупція — це улюблене дітище влади і грошей. Пригадаймо, одним із перших одностайних рішень Верховної Ради після проголошення незалежності було скасування так званого Народного контролю. Пізніше стало ясно, чому такі одностайні й раді були депутати.
Останню можливість великого перерозподілу власності «помаранчеві» упустили, розсварившись між собою після президентських виборів. Тепер масштабний перерозподіл можливий лише після великих політичних потрясінь.
Неодмінною частиною угоди еліт повинен стати пункт про патріотичність їх поведінки. При здійсненні міжнародної дипломатії і макроекономічної політики повинні враховуватися насамперед не інтереси окремих осіб, не економічні або політичні вигоди цієї хвилини, а загальнонаціональні інтереси і гарантія збереження єдиної, сильної і незалежної України. Ми всі захоплюємося високорозвиненою Японією і «південнокорейським дивом». Френсіс Фукуяма, що став у нас особливо популярним після свого візиту в Україну, в книзі «Довіра» констатував той факт, що в японській економіці працює особливий чинник націоналізму: «Коли японський менеджер йде на службу, він старається не тільки для себе, своєї сім'ї і фірми — він трудиться на славу великого японського народу». А про Південну Корею автор пише: «Очевидно, що націоналізм займав не останнє місце у свідомості Пак Чітан Хі й інших лідерів країни. Як і у випадку з японцями, для корейців економічний успіх став питанням національної гордості; патріотизм був ще одним мотивом, окрім економічних причин.
Чи не пора нашим політикам, мільярдерам і мільйонерам частіше «світитися» не тільки в піарних добродійних акціях, але й у відстоюванні проукраїнської лінії в політиці та економіці? Взявши в українського народу так багато, вони просто зобов'язані піклуватися про його добробут і бути патріотами нашої країни — тоді їх імена не будуть викликати неприязнь у простих громадян. Це стало б хорошим сигналом до об'єднання нації, якби великі підприємці, незалежно від етнічної приналежності, почали спонсорувати україномовну культуру — стержень нашої національної культури, Без патріотизму великих власників, політиків і менеджерів держава приречена на постійні потрясіння і подальше ослаблення.
Велика проблема — це велика власність, що залишилася в руках держави. Лише наївні не розуміють, що, крім побоювання втратити вже придбане, більшість великих українських політиків і власників дратує можливість бути обійденим при подальшій приватизації; саме це і робить їх непримиренними і відважними борцями «за народне щастя».
Як тільки все буде поділено, а можливість переділу і нечесної наживи за допомогою влади стане малоймовірною, тоді вибори втратять свою нинішню гостроту.
Отже, важливою метою угоди еліт має стати принцип: під час приватизації великих підприємств насамперед враховуються загальнонаціональні інтереси. Заклики відділити при цьому економіку від політики абсолютно нездійсненні й неприйнятні. Той же Ф. Фукуяма писав: «Макроекономічна стратегія, який би не був погляд на цей важливий інструмент розвитку, завжди повинна вироблятися з урахуванням політичного, історичного і культурного контексту.» До речі, у Франції і в інших розвинених країнах державний сектор функціонує не гірше приватного, так що не обов’язково все пускати з молотка. Слід лише навести там лад.
Дозволяючи, наприклад, російським підприємцям скуповувати власність на півдні і сході України — в районах і без того складних з точки зору етнічного складу і культурних пріоритетів — нинішня українська влада створює великі проблеми у майбутньому. Росія, при потуранні, а в деяких випадках і при прямому пособництві наших урядових і місцевих чиновників, поступово намертво пришиває до себе весь український південний схід. Що ж, урешті-решт у політиці й економіці перемагає мудріший, і це природно, але за Українську державу все-таки образливо. Оскільки на патріотизм багатьох наших київських і місцевих управлінців розраховувати дуже ризиковано, то при здійсненні приватизації найвищою інстанцією повинна бути Рада безпеки при Президентові, в якій, за логікою, зобов’язаний брати участь і представник найбільшої опозиційної партії. Особливо обережно потрібно провести продаж власності у «проблемних» регіонах і так само — в стратегічних галузях економіки. Приклад щодо цього можна брати і з самої Росії. Чим раніше почнуть домовлятися про все це наші еліти, тим краще для всіх. Інакше кризи в Україні будуть іти одна за одною — чоч як би часто проводилися вибори. А приклад, гідний наслідування, — країни Східної Європи і Прибалтики.
Чи можливі в Україні більш жорсткі варіанти розв’язання наших глобальних проблем — наприклад, турецький варіант? У Туреччині, країні- члена НАТО і претендента на вступ до ЄС, фактичним гарантом політичної стабільності й світської демократії є збройні сили. Однак для цього необхідний високий авторитет армії, а в нашої армії його поки немає.
При подальшому поглибленні кризи можливий і російський варіант «керованої демократії» — прихід до влади сильної особистості, з подальшим поетапним перетворенням влади на авторитарно-демократичну». (Це коли демократія в країні існує лише там і тоді, де і коли дозволяє влада, а всі проблеми вирішуються вузькою групою осіб на чолі з «самим».) Але ця сильна особистість повинна бути рівновіддаленою від усіх великих фінансово-політичних кланів і тому не викликати принципового неприйняття в жодного з них. Неслухів суворо карають. Однак такий варіант можливий лише за наявності обдарованої персони, що відповідає ролі «батька нації», й могутньої, патріотично налаштованої сили, готової підтримати цю особистість. У нас із цим туго.
Більш небезпечний варіант, якщо неконтрольовану суспільством владу отримає лише один із кланів. До цього у нас, власне, йшло після недавніх парламентських виборів — у результаті переманювання і «перекупки» депутатів. Сформована таким чином влада за будь-якого складу правлячої коаліції не могла не бути аморальною по своїй суті й призвела б згодом до відкритого кримінального терору проти політичних і економічних противників, до соціальної та політичної демагогії, до подальшого падіння суспільної моралі (хоча здається, що далі їй падати вже нікуди), до розпалювання міжетнічної і міжрегіональної неприязні. Сумний парадокс — дуже сумнівне поводження із законами, яке дозволив собі Президент, врятувало Україну від набагато більшого беззаконня!
Зміна у владі різних «партгоспоб’єднань» не дасть істотних змін, тому що самі вони неістотно відрізняються один від одного. Зараз у нас виявилися вгорі переважно діячі, що сильно скидаються на деяких персонажів Ільфа і Петрова; люди, яким ще треба навчитися жити, не обдурюючи один одного і власний народ. Оздоровлення суспільства — це непростий процес.
То чи є реальною угода еліт? Навряд чи. На відміну від східноєвропейських держав історія нашої вітчизни нічого подібного не знає. І це погано, бо дає шанс прихильникам залучення «сильної руки». Діяти на користь суспільства і дотримуватися законів політиків і бізнесменів у деяких країнах примушували сильні авторитарні режими на чолі з розумними правителями. Так було свого часу в Туреччині, у Фінляндії, а в Південній Кореї основи майбутнього економічного дива заклав диктатор-президент Пак Чжон Хі. Заслуги президента Пака в побудові підґрунтя корейського економічного дива визнав і Ф. Фукуяма у вже згаданій книжці.
Це ще один сумний парадокс — основи майбутнього економічного успіху і переходу до реальної демократії нерідко закладалися керівниками авторитарного типу або просто диктаторами. Однак приблизний підрахунок показує, що на кожного «хорошого» диктатора доводиться дев’ять поганих. При цьому спільним недоліком більшості диктаторів і правителів авторитарного типу є невміння піти вчасно. То чи варто нам ризикувати?
Може, спробувати використати демократичні методи тиску? Якщо на демонстрації у наших містах вийдуть сотні тисяч і навіть мільйони людей з вимогою навести у країні демократичний лад, якщо про корупцію і всілякі неподобства у владі будуть буквально кричати і засоби масової інформації, й всі авторитетні представники нації, кричати, а не підлабузнюватися до корумпованої влади, — то це примусить зрештою тих, хто «там, угорі», спуститися з небес і оцінити ситуацію тверезим поглядом.
Адже можливий і більш небезпечний варіант, варіант напівхаотичного бунту.
Нині у нас люблять цитувати відомий афоризм, в якому називаються ті, хто революції замишляє, хто їх здійснює і хто користується їхніми плодами. Однак це висловлювання не повністю відображає істину Там випущена дуже важлива ланка: не згадані ті, хто революції провокує. А провокують їхніми дуже жадібна «еліта» і бездарні правителі.
Ми народ терплячий. Але все більше серед нас тих, котрі розчарувалися у всіх так званих демократичних партіях. Переконання розчарованих радикалізуються. Все більше відбувається напівстихійних акцій протесту і заворушень — поки ще не дуже масових. Але не треба забувати, що масові заворушення, перевороти і революції приходять завжди несподівано.
Отже... зустріч із підприємцями — це знову лише передвиборний хід на зло конкурентам? А пропозиція про чесні вибори — це нова «конвенція дітей лейтенанта Шмідта», яку першим порушить пройдисвіт пан Паніковський а потім й інші великі й малі комбінатори? А може все-таки варто спробувати домовитися про фундаментальні речі — всерйоз і надовго, не чекаючи всіляких екстремальних варіантів?
