У день пам'яті жертв Голодомору українцям дали просто-таки величезну дозу інформації. Але, очевидно, цього недостатньо.
На національних каналах, як і раніше, виступають «діячі», які намагаються довести, що голод 1932—1933 років не був геноцидом. Скажімо, комуністка Алла Александровська свято переконана, що «в Україні влада не тільки не знищувала, але й надавала допомоги людям, які зазнали голоду». Як приклад вона навела звернення Косіора до Сталіна з проханням надати Харківській області продовольчу допомогу. Мовляв, Йосип Віссаріонович не планував знищувати український народ повністю.
Щось пояснювати і доводити цим людям — безглуздо. Вони закриті для інформації. Зате можна заборонити озвучувати подібні блюзнірські міркування на національних телеканалах. Для цього треба просто встановити кримінальну відповідальність за заперечення Голодомору.
До речі, вчора міністр юстиції України Олександр Лавринович підтримав цю ініціативу Президента. «Треба зробити так, щоб люди самі стали співучасниками цього процесу. І фінальне рішення, яке буде ухвалено в парламенті, повинно бути логічним і не викликати опір людей у такій дуже важливій, чутливій, загальнонаціональній темі, яка є трагічною», — сказав міністр-регіонал.
Ми спитали експертів «Дня»: які думки викликали у вас ці дні скорботи, які висновки повинно зробити суспільство та влада на майбутнє?
Сергій СТУКАНОВ, аспірант кафедри філософії Донецького національного університету:
— Висновки з ушанування Голодомору 30-х років можуть бути зроблені в кількох площинах — і, передусім, у моральній або навіть морально-етичній та історичній. Що стосується першої площини, то вона поширюється за межі навіть конкретної національності, й постає, швидше як загальнолюдська: Голодомор — це злочин проти людини, трагедія для кожного з нас, незалежно від національності.
Історична ж площина важлива, передусім, для нації, яка пережила таку страшну сторінку історії. Нам необхідно це усвідомити, і нам потрібно знайти такий засіб, який згодом зможе стати гарантією, що ця сторінка в нашій історії більше не повториться.
Є такий вислів: «Ми є те, чим є наша пам'ять». Так ось ушанування річниці Голодомору показало: доки ми самі не об'єктивуємо цю сторінку в нашій пам'яті, доки не усвідомимо всі її наслідки, ми не зможемо рухатися далі, у нашої нації не буде усвідомленого руху вперед, це буде рух, як то кажуть, «навмання». Так що це вшанування, на мій погляд, мало значення, передусім, для нашого майбутнього.
Ігор ЛОСЄВ, доцент кафедри культурології Національного університету «Києво Могилянська академія»:
– Я думаю, що потрібна кримінальна відповідальність за заперечення Голодомору. І не тільки за це, а й за багато чого іншого. Тому що держава повинна якимось чином себе захищати. Є ціла низка організацій, які не приховують, а всіляко демонструють, що вони мають на меті знищення української держави.
Щодо Голодомору, то в Німеччині, Австрії та інших країнах подібна відповідальність загрожує за заперечення Голокосту. Щоб не допустити відродження нацизму, німці самі пішли цим шляхом. Хоча жодна світова громадськість від них цього не вимагала. Я думаю, що й Україні треба якось звести рахунки зі своїм минулим, із тоталітарним комуністичним режимом. Тому що без цього ми нікуди вперед рухатися не зможемо. Колосальні комуністичні злочини не повинні викликати до себе толерантного ставлення.
З приводу докорів, що це ніби не дуже демократично. У багатьох дуже демократичних країнах бувають речі, які можна назвати не дуже демократичними. Будь-яка демократія повинна мати реальні рамки здорового глузду. Тобто не може бути демократії без берегів. Колись один із керівників французької революції Антуан де Сен-Жус (хоч він і не був великим демократом) дуже слушно сказав: «Не може бути свободи для ворогів свободи». Ось і я ставлю запитання: чи може бути демократія для ворогів демократії? І чим ця свобода закінчиться? У свій час Веймарська Республіка дала свободу ворогам демократії. Унаслідок цього виник тоталітарний нацистський режим і 50 мільйонів жертв у Другій світовій війні.
Сергій АРХИПЧУК, режисер:
— Глибоку пошану заслуговує ставлення Президента до трагедії Голодомору. Ставлення — як до особистої драми і всенародної катастрофи.
Я довідався про голод із дисидентських кіл у другій половині 1980-х років, мандруючи із своїм товаришем-журналістом Миколою Чабаном Дніпропетровщиною. Бачив, як він опитував людей, яким тоді було трохи більше за 50 чи 60 років. Вони на другому-третьому слові починали ридати.
Я нещодавно перечитував одну книжку, в якій розповідається про те, що люди до 1932—1933 років ходили у вишиваних сорочках, посміхалися... Після того вони змінили вишиванки на фуфайки... І це вже були інші люди, які за мімікою, жестами, поведінкою нагадували налякану дитину, яка від сильного переляку стала емоційно неврівноваженою... Я згадую мою юність, проведену у Дніпропетровську. Тоді дивувався, мовляв, чому там люди не такі, серед яких я виростав на Волині...
Відповіді треба шукати передусім у цьому Голодоморі, нездійсненності УНР. Більшовицька Росія зробила все, щоби знищити Українську Народну Республіку, і продовжує далі інформаційний наступ, який багато на кого справляє враження. Це є свідченням того, що совковість у нас ще живе... Українці не почуваються у безпеці.
Про Голодомор треба говорити частіше, тим більше, що наступний рік — тематичний. Це сприятиме, так би мовити, обтесуванню цілих поколінь, які звикли до брехні і не хочуть знати правду, хочуть йти легкими шляхами і жити в ілюзіях.
Євген БЕЗНІСКО, заслужений художник України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, м. Львів:
— У часи Голодомору нашу родину забрали до себе світлої пам'яті дядько та тітка. Ми поїхали до Самбора, бо їсти в місті, та ще й на Київщині, не було чого. (Батько загинув у Ковелі, в госпіталі помер, а мама бідувала з нами, п'ятьма дітьми...). Щоб допомогти дорослим вижити в цій страшній ситуації, я малим бігав Самбором і торгував цигарками. Пам'ятаю, як до нас у місто приїжджали якісь люди, загнані, голодні, і продавали якісь речі за безцінь. Моя мама, до речі, продала мисливську бельгійську рушницю батька, яку ми переховували усю війну, — за метр бульби, 100 кілограмів. Отже знаю, що таке голод, не із розповідей інших осіб. Я бачив непритомних від голоду людей, що лежали на вулицях міста, мабуть, це були приїжджі з Бесарабії. Чимало людей втікало сюди й зі сходу України в пошуках куска хліба, та часом вони знаходили тут лише смерть. Влада не сприяла тому, щоб українці отримували в західних українських землях якесь полегшення. Голодомор 33-го — то не вся правда, по війні теж, у 1946—1947 роках, було створено щось подібне. І те, що зараз, десь три місяці тому, народний депутат України Петро Писарчук у Львові, біля ринка Південний, поставив пам'ятник Голодомору авторства скульптора Миколи Посікіри, дуже позитивний момент. На постаменті зазначені усі місця, де позначився страшний буревій Голодомору, тепер кожен, хто проходитиме повз, згадуватиме про це іще й іще раз... Україна не може забувати про свою трагедію, як не може не нагадувати про це світові. І Голодомор, як факт спланованого винищення українців, світ таки мусить визнати.
Однак не лише про це мені сьогодні хочеться сказати. А й про те, що сьогодні у нашій незалежній Україні теж чимало голодних людей. І це — великий наш сором. Результат це негідної поведінки політиків, непрофесійніх владних дій чи усього разом — хіба це має значення для малюків або старих? Про це мають замислюватися дорослі, сильні та владні. А вони як раз живуть у благополуччі. Без сумніву, не задля такої важкої долі величезна кількість людей віддавала своє життя, мріючи про державність, незалежність України. І про це ми теж маємо думати, а головне — мають понести відповідальність усі ті, хто до цього приклав руку. Не може так бути, щоб у благословенній європейській державі пенсіонери не мали за що жити й економили кожну копієчку багатодітні сім'ї. Щоб не розвивалася належним чином економіка, щоб її розвиткові, надходженню нових інвестицій заважала політична нестабільність, що просто стала якимось бичем для України!