Їхав я якось у львівському трамваї. Було це 1989 року. Свіжоспечений курсант Львівського вищого військово-політичного училища. Майбутній військовий журналіст. У новому однострої. Червоні погони та модний комсомольський значок на закрутці.
Підійшов до мене старенький.
— Що це в тебе, хлопчику? — І на мій значок новенький показує.
Думаю — сподобалось.
— Значок, — кажу. — Комсомольський.
— Зніми, хлопчику. Багато крові на ньому.
— Якої крові, дідусю? Це ж Ленін!
А він мені гірко так:
— Бачиш паркан? — І показує у вікно. — Перед війною я був такий, як ти. Прийшли совєтські війська й наводили порядок у місті. Біля цього паркану москалі забили на смерть мати, а дитину багнетом закололи. Були всі вони з Леніним. Таким самим, як у тебе. Зніми...
Історія не вигадана. Це дійсно трапилось зі мною майже 14 років тому. І це був мій останній комсомольський значок. І від партії я всіма силами відхрещувався, аж доки путч 91-го не звільнив нас усіх від неї майже остаточно.
Розповідаю про все це зараз тому, що інколи якась несподівана раптова зустріч, знахідка або просто емоція може змінити життя однієї людини й цілого народу...
12 років ми святкуємо власну незалежність. Пиво — рікою. Салюти різні. Радісно. Ми великий народ. Нація воїнів, а поводимо себе, як звичайні гречкосії.
Пращури наші вигравали битви, рятуючи країну. А їхні нащадки не здатні нагодувати народ власним хлібом. Ну досить про сільське господарство. Ближче до Тузли. Або Тузли’, як кажуть наші добрі сусіди. Або не добрі. Але ж сусіди.
Мудрі говорять — досягши результату, подвоюй зусилля. Отримавши водночас незалежність, треба бути послідовними у відстоюванні власних прав та національних інтересів. Визначитись із напрямком політичного руху та рухатись, зрештою. Рухатись. Куди? Відомо куди. Туди, де люди голосують ногами, ночами, — вистоюють тисячні черги за візами, чекають роками дозвіл на еміграцію.
Всі чомусь хочуть жити, як в Європі або Штатах, але об’єднуємось ми з відсталими за європейськими мірками країнами. Явно не демократичними за ознаками.
Але головне — розмежуватися. Добрий хазяїн, отримавши грунт, по сантиметрах його обміряє та розмежує із сусідами перед будівництвом або сівбою. Аби потім не вийшло, що твій врожай або хата на чужій землі. І вже нібито все це і не твоє...
Є така дитяча гра. Грає музика. Дітки танцюють. І от, коли нарешті музика зупиняється, комусь не вистачає стільця. Він зайвий. Слабкий ланцюг.
Діти ростуть. Ростуть ставки. Гру цю все частіше починають називати «геополітика». І ось нарешті, коли вчорашні школярики стають політиками, грати доводиться по крупному. Стільців мало — бажаючих багато. Тузла — стілець, на якому сидіти зручно. Вже заграла геополітична музика. Нас запрошують до танцю. Як своїх. Рідних по крові слов’ян. Але коли музика зупиниться... Далі здогадайтеся самі. Навіть не з третьої спроби. З першої...
Я недаремно про дитячі ігри. Російська мас-культура заполонила все. Моя маленька донечка спілкується Українською. Але мультики дивиться російською. Бо їх майже немає рідною. Книжки гортає красиві. З картинками та казочками українськими, написаними страшним суржиком. Адже що не книжка — ніби наша, а видається в Росії. Для хохлів-малоросів, напевно. Є, до речі, і «Веселка», і «Абабагаламага» — низький їм уклін. Але в нас таких видавців — на пальцях порахувати. А російські книжки, великоруською мовою — й красиві, й зручні, й вибір який (це я про Петрівку, столичний, найбільший в Україні, книжковий ринок). Де краще жити? Якою мовою краще розмовляти? Зробіть свій вибір.
Комплекс меншовартості не постсовієтський. Він вже давно має марку «зроблено в Україні». Слухаємо руську попсу, поважаємо московські театри. Власні пророки спочатку мають довести свою перевагу в «Белокаменной», аж потім їх хоча б помічати будуть вдома. Я слухав «ВВ» та «Океан Ельзи» задовго до їхніх російських тріумфів. Але ж як багато українських прихильників з’явилося в них після визнання в Росії! Соромно мені за Українців. Та ж сама Тузла, вона, зрештою, важлива для нас навіть не фактом територіальних претензій. Вона відкрила очі на реальний стан речей не тільки щодо нашого сусідства, але й внутрішнього життя.
Хто має Інтернет — подивіться ж не тільки на самі новини новостійних сайтів Росії. Почитайте обговорення повідомлень, чати. Це ж жах! За опитуванням радіо «Эхо Москвы», переважна більшість росіян за Російську Тузлу всупереч добросусідським відносинам із України. Політики найвищих щаблів сусідньої країни то обіцяють бомбу скинути, то відповідають зневажливо, що на «мовє нє розумєють». Це ж про нас із вами. Про нашу мову! Підтримані політиками прості люди висловлюються на зразок «А че там хахлы бузят? Дык дать им по кумполу. Пусть сидят себе и сало свое жрут» і все таке інше. Брудне та зневажливе.
До речі, навіть серед досить прогресивних людей, інтелігенції, середнього класу Росії й досі панує думка, що все це «Бєловєжська троица и Горбачев намудрили». Що слов’яни мають бути разом, що Українцям потрібен тільки шанс, аби повернути все назад. І вони дуже дивуються, що це не так. Після здивування приходить — ні, не розуміння — роздратування! І знову слова про хохлів та сало!
Я не драматизую ситуацію. Вона така насправді. Чув все це. Читав. Відчуваю.
Час до праці настав. Треба мінятись. Доводити свою впевненість, силу, перевагу. Скрізь та у всьому. Швидко й активно йти в НАТО. Ставати до європейських, натівських, світових стандартів. Мати компактні та високо дієздатні Збройні сили. Обирати до Верховної Ради не за пайки з гречкою, а патріотів. І наперло — зробити дитинство громадян наших — Українським.
Не хохляцьким. Не малоруським. А Українським!
Спасибі Росіянам за Тузлу.
Може, ми зрештою прозріємо?
