Можливо, це національна ідея, яку необхідно сформулювати в кращих матеріалістичних традиціях: чітко, лаконічно, ясно і доступно. Чи може, мова? А може, це підступи ворожих сил заважали і заважають її знайти протягом сторіч, і от якби вони не давили нас, то ми б так розгорнулися!
У чому ж виражається цей дух нації, що додає силу в «часи» негод, допомагає встояти в сумі, служить невичерпним джерелом творчих сил і оптимізму, охороняє націю в її творчому розвитку?
Де та мрія, що об’єднує націю? ПОГЛЯД НА ІСТОРИЧНУ СПАДЩИНУ
Впродовж багатьох століть кращі представники української нації прагнули висунути національну ідею й об’єднати навколо неї людей, але зазнавали поразки.
Ми пояснюємо це тим, що їй не дали викристалізуватися оточуючі країни, що вогнем і мечем поневолювали наш народ, позбавляючи його незалежності. Але чи так це? Чи був це незламний потяг до незалежності, чи ми спостерігали щось інше, дуже близьке за формою. І щоб зрозуміти суть нашої держави, я пропоную зробити екскурс в історію і подивиться на отриману нами спадщину.
М. Грушевський відзначає, що в ХI—ХIII століттях територія сучасної України зазнавала в основному орієнталістського й візантійського культурного впливу, і лише з ХIII століття почала відчувати вплив західний.
У ХI столітті наша давньоруська культура знаходилася більш-менш у рівному положенні з центральною Європою вiдносно культур антично-християнської та орієнталістської, поступаючись певною мірою в літературній і науковій праці через обмеженість доступу до першоджерел латинською мовою, але виграючи за рахунок більш широкого поширення досягнень «книжкової меншості» серед «некнижкової більшості».
Після татаро-монгольської навали і підпорядкування більшості князівств монгольському хану, подальший розвиток культури спостерігається лише на західних землях, більш підданих римському впливу, і менш залежних від Золотої Орди. У результаті, як пише М. Грушевський, «західнослов’янські землі, що перед цим, принаймні деякі (як Польща), стояли в культурному розвитку за Руссю, стають тепер перед нею — тому що раніше стали учнями Заходу...» Таким чином, Захід почав впливати на нас не прямо, а опосередковано, через Польщу.
Цей процес посилювався тим, що Середнє Подніпров’я втратило князівсько-дружинний політичний лад, разом з ним втратило ґрунт боярство, багате міщанство, а потім і духівництво — тобто саме ті шари, що й підтримували культурний розвиток. Найдовше протрималася давньоруська князівська політична система в Західній Україні — у Галицько- Волинському князівстві, але і там, із припиненням князівської династії в ХI столітті, вона зруйнувалася і поступилася місцем під натиском Польщі і Литви польській шляхті та німецькому бюргерству. Тільки окремі представники еліти, як, наприклад, князь Острозький, ставали на захист древніх традицій.
Найбільш згубно вплинуло на руйнування елітарного шару українських земель панування Польщі. Лише ті залишки давньо-руської культури, що встигли проникнути в нижні верстви населення і закріпитися в них, завдяки подвижництву кращих вихідців з народних мас і нижчого духівництва, дозволили зберегтися, як відзначив Грушевський, тому худому і бідному струмочку, по якому зовсім невірно оцінювати велич давньоруської культури, тим більше, порівнювати ці залишки з польсько-німецькою цивілізацією, привнесеною на Русь у ХI столітті. У набагато більшому ступені спадщина Давньої Русі, хоч це і неприємно усвідомлювати певній частини населення України, збереглося саме в Росії, чому сприяв ряд обставин.
По-перше, князівські фамілії до ХIII століття були укорінені в родових містах — Суздалі, Володимирі тощо. Київський стіл не мав через свою загальноруську значимість своїх удільних князів, володіння їм було справою престижу і звичайно Київський стіл князі посідали не за правом спадкування і старшинства, а за правом сили і значимості на відповідному історичному етапі. Після навали монголо-татар Київ з 1243 року знаходився під патронатом Суздальського князя Ярослава.
Однак Ярославу, а потім і його сину Данилу вистачало проблем і без Києва, тому Київ фактично жив своїм неквапливим життям. Бурхливі європейські події ХIII—ХV століть мало «зачіпали» його, власна історія привчала до думки, що простіше відкупитися, ніж воювати. Київська громада була в безпосередніх відносинах iз татарами, отже історія самоврядування міста Києва як мінімум на 250 років старше, ніж вважається, рахуючи від Магдебурзького права, наданого Києву в ХV столітті. Те ж саме можна сказати не тільки про Київщину, а й про Переяславщину, землі якої розпалися на окремі міські громади. На Чернігівщині князівські династії проіснували ненабагато довше через дроблення волостей і зниження князівської еліти.
По-друге, в результаті активної експансії Польщі, особливо після виникнення Речі Посполитої, останні представники російських князівських фамілій або ополячилися та прийняли католицтво, або емігрували в Московію, котра і стала оплотом російської культури і православного церковного обряду, тим самим небезпідставно привласнивши собі місіонерську роль.
Однак, знаходячись в оточенні держав, що проводили вкрай агресивну політику, і прагнучи зберегти свою самоідентичність, в основу якої була покладена давньоруська культура, Московія виробила своєрідну політичну традицію, і треба визнати, в тих умовах єдино правильну. Вона вкрай жорстко ставилася до тих представників інших народів, що зазіхали на православ’я, попутно інтегруючи його в ієрархічну структуру владної вертикалі, тим самим спотворюючи дух православ’я візантійського спрямування. По-друге, вкоренився принцип «своїх і чужих», а з останніми слід було чинити жорстоко, і, по-третє, законсервувавши розвиток релігійних ідей, внаслідок чого православна церква отримала назву ортодоксальної, московська держава значно загальмувала розвиток культурного процесу.
І тільки об’єднання з українськими землями і збереженими тут у низовому шарі культурними традиціями стало поштовхом для могутнього розвитку культурних традицій на російському ґрунті — свого роду ренесанс, котрий найяскравіше проявився в ХVIII столітті. У цьому головна причина, чому багато вихідців з України активно влилися в цей процес створення єдиної могутньої держави.
Чи могла виникнути незалежна держава на територіях сучасної України в період з ХIV століття до першої половини ХХ століття? — Не могла. І причина цього — аж ніяк не в експансії інших держав, тим більше, що ці процеси мали загальний характер. І Франція, і Англія, і Польща, і багато князівств Європи знаходилися в постійній ворожнечі і боротьбі за свою самоідентичність. І саме ті держави вистоювали і перемагали, котрі зберегли свою еліту — князівські і королівські фамілії — саме вони виявилися найбільш життєстійкими, завдяки своєї історичний наступності, харизматичності і легітимності еліт, освячених древніми традиціями і церквою.
В Україні ж постійно відбувався процес розриву еліт.
Сформована в ХVI—ХVII століттях на Запорізьких землях нова еліта не була легітимною, хоча основу організації Запорізької Січі закладали насамперед не селяни-втікачі, а дрібнопомісне дворянство й окремі представники князівських фамілій, що втекли на Січ у результаті міжусобиць у Московській державі. Тому так важливо було новій еліті, що формувалася, спертися на вікові традиції, але в козачої верхівки щодо цього існували діаметральні думки — аналог сучасної багатовекторності.
І лише Б. Хмельницький розумів, здебільшого інтуїтивно, що треба спиратися на традиції Давньої Русі, починаючи від «святого рівноапостольного князя Володимира Київського, святим водохрещенням Русь просвітившого», закликаючи жителів України і козаків брати за приклад «оных древних Руссов, предков наших», запитуючи «кто может возбранити в деятельності воинской й уменьшити отваги рыцарской?»
Але як добре відомо з історії, ці ідеї не отримали розвитку і на українських землях стала укоренятися ідеологія — до «кого притулитися», конформістська міщанська і селянська ідеологія — головне, щоб наші права «не зачіпали», а государ був справедливий і якнайменше вникав у місцеві взаємини. Найбільш перспективним виходом із кризи державності виглядала спроба Мазепи стати під патронат шведського короля Карла ХII. Швеція була дуже далеко, що вже створювало умови для побудови незалежної держави. Однак ця ідея знайшла вкрай слабкий відгук у серцях козачої старшини через дві причини: через відсутність еліти, яка володіла б досвідом державного будівництва, і в силу остраху покласти на себе відповідальність за долю держави. Адже куди простіше скаржитися й обвинувачувати когось у тім, що цей хтось заважає, ніж прийняти відповідальність на себе і зробити рішучий крок. Це почуття відповідальності за долю країни вивітрилося з території українських земель. Все більше поширювалася міщанська й обивательська ідеологія, блискуче сформульована у фразі: «моя хата скраю, я нічого не знаю», а також супутні їй: «не з’їм, то хоч понадкусюю», «сам не гам і другому не дам».
Тим більше, навіщо було боротися за якусь незалежність, якщо населення центральної частини України цілком комфортно почувало себе в межах Гетьманату й у містах з Магдебурзьким правом, тому ніхто не намагався захищати Запорізьку Січ від військ Катерини II. Земель вистачало, не вистачало переселенців. Жителі Гетьманату користалися такими привілеями, що і не снилися жителям Росії. Головна боротьба велася за збереження цих привілеїв. А після зрівняння козачої верхівки в 1785 р. у правах із дворянством Російської імперії, фактично її легітимізації, питання про боротьбу за незалежність відпало само по собі.
Пасіонарні представники українських земель отримали необмежені можливості реалізувати себе в масштабах Російської імперії, чим і скористалися з величезним ентузіазмом. Не дивно, що ХVIII століття пройшло під прапором Українства: Кочубеї, Розумовські, Трощинські, Безбородько і багато інших стали найвпливовішими й найбільш шанованими людьми в Російській імперії, яку вони вважали за свою. Цей процес продовжувався аж до наших днів, досить згадати походження Хрущова і Брежнєва.
ПРАВА БЕЗ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Оспіване поетами прагнення до незалежності — це «Fata morgana», тому що ніхто серйозно, цілеспрямовано і прагматично не займався в Україні розробкою основ будівництва незалежної держави. Прагнення до незалежності було чудесним поетичним образом. В дійсності було прагнення до автономії — щоб відповідальність була «там», а права «тут», тому що ми такі гарні, матусині діти.
Українська Центральна Рада в I, II і III Універсалі підкреслювала, що Україна не відокремлюється від Російської республіки, і виступала тільки за автономію з розширеними правами. У IV Універсалі Центральна Рада проголошує незалежність УНР. Що ж сталося? — Більшовицький переворот у Петрограді і загроза захоплення влади в Україні більшовиками. Повна аналогія з 1991 р. і серпневим путчем у Москві. У цьому вся суть: це не боротьба за незалежність, це захист від зовнішньої ідеологічної загрози.
За умов відсутності досвіду державного будівництва і нерозуміння потреби своєї держави вироблялася найхарактерніша риса української нації — унікальна пристосовність до умов проживання в будь-яких державах. І саме в цьому і полягає основна перешкода для побудови держави в Україні — сприйняття громадянами України своєї держави як чужої, а якщо врахувати, скільки за 800-літню історію вони пережили чужих держав і різних навал, то не варто дивуватися такій позиції — вона (держава) зникне, а ми залишимося, тому треба пристосовуватися до того, що є, а «не брати дурного в голову» і витрачати сили й енергію на якусь там «розбудову». Може, простіше до когось «притулитися» — до США, Канаді, Росії, Польщі, ЄС. Думок багато, але суть одна — аби нас узяли на поруки і не лізли у внутрішні справи — це наша вотчина. У першу чергу «моя хата», а тепер і «мій бізнес», «моя партія», а інших треба «топити», а не думати, що корисно з погляду держави, а що ні. І не важливо, що «моя партія» куца, а «моя хата», навіть чудесна «хатинка», явно поступається середньому рівню життя на Заході через відсутність відповідної інфраструктури і загальну розруху. І це загальне прагнення забитися по своїх хатах, по своїх норах, психологія «містечковості» — не висувайся — головна перешкода для побудови держави. Адже для державотворення в першу чергу треба повернути проекції і знайти свій стрижень.
СТАДІЯ ДЗЕРКАЛА
У психології існує таке поняття, як стадія дзеркала. Зміст її в тім, що дитина, коли дорослішає, починає розуміти, що бачить у дзеркалі себе. Вона тягнеться до себе — того, хто в дзеркалі — рученятами, вивчає себе, запам’ятовує свій вигляд і йде з ним по життю, підспудно бажаючи знайти себе — друге я, того, хто в дзеркалі — у зовнішньому світі, тому, що лежить за дзеркалом. Більшість людей шукають себе там, за дзеркалом, у зовнішньому світі, і лише деякі розуміють, що той, хто в дзеркалі — це не ти, а всього лише дзеркальне відображення, і себе треба шукати всередині себе.
Але тут є ще один дуже важливий нюанс! Адже дзеркальне відображення — це відображення перевернене! Лівий проділ ми бачимо з правої сторони, асиметрія обличчя спотворюється, і тому людина, яка вперше побачила себе по телевізору, відчуває щось чуже — начебто б і вона, але щось не те.
Тому, шукати себе в дзеркалі — це кращий шлях себе втратити.
А якщо нація почне вибудовувати систему дзеркал, що пропонують зробити деякі представника української еліти — і не просто систему, а таку, щоб вона виглядала привабливо, то вона ніколи не побачить свої (а не чужі!) недоліки і ніколи не зможе їх позбутися або, принаймні, критично до них ставитися. І буде проектувати їх на інші — на «жидів, ляхів і москалів», як писав Шевченко, обвинувачуючи їх у всіх гріхах і супроводжуючи обвинувачення безупинними скаргами на «таку долю», «яка десь блукає за морем».
Поезія Шевченко — це квінтесенція ментальності нації, що не може створити державу. І в цьому його пророцтво.
«Тяжко мені сиротою на сім світі жити».
Це не просте сирітство. Це відчуття «занедбаності» (за Сартром). Це відсутність відчуття себе у світі, відсутність стрижня, а в нашому випадку — відсутність своєї держави. Тому: «ніхто її [Україну] не рятує», «не вернеться воля». Ну, а хто ж її повинен рятувати? Тільки сама нація і може себе врятувати. А що ж вона? «Гірше ляха свої діти її розпинають…»
Поезія Шевченко «віддзеркалює» суть нації, у ній немає життєстверджуючого начала, того франкового «духу, що тіло рве до бою». Може бути, тому в нас недолюблюють І. Франка? А є лише туга і нездійснені мрії: «Чому я не сокіл, чому не літаю». Немає в поезії того російського, що йде від Русі — зметнутися, розправити крила, немає аналогів соколам Суворова, пташенятам гнізда Петрова, буревіснику Горького. Нація втратила цю «руськість» — цей стрижень, що бере початок від слова Русь, утратила своє чоловіче начало.
Втратила той билинний епос, що оспівує подвиги київських витязів Іллі Муромця, Добрині Микитовича й Альоші Поповича, забула про настільки велику в психологічному плані перемогу Добрині Микитовича над змієм, забула і про сина Іллі Муромця — Сокольника.
Але ж це символи — переможи свого дракона, ширни як Сокіл. У цьому причина приземленості, хтонічності української культури.
А що ж Росія? У ній саме і збереглася ця руськість, ці традиції російських богатирів, ця приреченість на перемогу, «приреченість на велич».
А ті рідкі поразки, наприклад, Кримська вiйна — тільки струшували її.
А чого ж не вистачає Росії? — Саме української гнучкості і пристосовності, іншими словами — жіночого начала.
Через панічний острах втратити державу Росія звела її в культ: «Держава — це все, людина — ніщо». У нас же вкоренилося: «Держава — це ніщо, я і моя родина — це все».
Це створило свій, неповторний стиль життя в Україні, незалежно від етнічної приналежності. —«Моя хата з краю, і тільки її я захищаю». Це і заздрість до ближнього, аби сусід не заробив більше: «Хай в сусіда корова здохне...», і знамените «маємо те, що маємо», котре безвільність і некомпетентність виправдовує, фактично, «такою долею» тощо, це і зловтіха з приводу чужих невдач.
В цьому саме і виявляється комплекс «меншовартості», це злість від власного безсилля. Нації, що відбулися — французи, англійці, німці, американці тощо не скаржилися на інших, а формували себе самі. Вони не зловтiшались, а відстоювали свої інтереси. Ті ж нації, хто розтрачував себе на злостивість — зникли або асимілювалися.
Великою нація може стати, тільки пізнавши себе і спокутувавши свої помилки через пізнання і визнання їх.
Адже визнання своїх недоліків — це шлях хворобливий, але це шлях до одужання. У французів була Варфоломiївська ніч, у німців — концтабори, в американців — громадянська війна і проблема афроамериканців, що вони спокутують дотепер і не соромляться цього. В англійців — Кромвель, втрата колоній, ірландська проблема. Вони визнали свої проблеми і вирішують кожну по-своєму. Ми — ні, ми уникаємо визнання своїх проблем, проектуючи їх на інші.
У цьому треба шукати причини своїх поразок.
І в цьому треба шукати ауру нації. Адже, виходячи з езотеричних вчень, аура є завжди. Тільки вона відрізняється кольором і формою. А колір може бути і темним, форма може бути спрямована до неба, а може «стелитися до долу», до ніг доброго заступника.
Видатні особистості, символи нації, теж формують її ауру, освітлюючи її, але основа аури — її народ, його устремління і бажання. В Росії попри все її трагічне минуле стала символом і прикрасила її ціла плеяда знаменитих людей. Але зверніть увагу — чи всі вони були росіянами? «Арап» Пушкін, помор Ломоносов, італієць Растреллі, українець Гоголь, нiмець Вiтте.
Неможливо уявити, щоб в Україні символом нації став iталiєць.
І в цьому теж прояв аури. Ель Греко — грек за національністю (Теотокопулі), нами визнається як іспанський художник, оскільки певний час творив в Іспанії, а чому ми не визнаємо Врубеля своїм художником, адже саме у Києві він став Майстром, і багато в чому завдяки дружині — українці Забелі-Врубель він реалізувався як геній. Те ж саме ми можемо сказати і про Купріна, про Шолом-Алейхема, Короленка, і багатьох інших.
А що потрібно «національно свідомій частині населення України»? Винятково генетична чистота і «рідна мова». А навіщо це їм треба? Так щоб відгородити себе від етнічних представників інших націй, що можуть підняти планку вимог на таку висоту, що відразу всі побачать те болото і той хутір, котрий захищає «свідома частина», де вони почувають себе у своєму середовищі — «пихато» і «шановно». Де можна давати один одному нагороди і премії за «видатні заслуги», ставати академіками двічі, тричі і більше, вигадувати гучні звання. Ми обганяємо за кількістю докторів економічних і юридичних наук розвинені країни, і не звертаємо увагу на інший світ, що прогресує, розвивається й все більше і більше втрачає інтерес до містечкових проблем країни в центрі Європи. Західні країни, «притулитися» до яких нас тягне, дивуються — чого це вони всі скиглять і скаржаться, коли в них все є, природа дала їм навіть набагато більше, ніж нам. І невтямки їм, що країна шукає свій стрижень. Але чомусь шукає його там, за морями, в усіх кінцях світу, забуваючи про те, що «Назарет» знаходиться всередині країни. І в цьому також аура нації.
Тому треба нації відкрити третє око, щоб вона побачила свою ауру, а не вибудовувати дзеркала.
Щоб знайти алхімічне золото — золото духу, золото не для черні, насамперед треба виконати першу операцію — nigredo (чорність) — тобто зануритися у свою чорність, свою тінь, у «багнюку». І лише потім настає друга стадія — albedo (освітлення) — процес відбілювання, тобто очищення. І всі ці дуже хворобливі операції потрібні заради досягнення фінального етапу — rubedo (червоність) — символу народження і процесу збагнення суті речей, а завершення Великого Роблення символізується cauda pavonis — хвостом павича. Тобто знаходиться багатоколірний світ, світ, де аура сяє усіма фарбами веселки.
У нас добре відомий один із самих шанованих святих Західної Європи — Франциск Асизький. Він у молодості уособлював втілення гріха і важко було знайти світлу пляму в його біографії, але Франциска відвідало прозріння, він знайшов в собі сили очиститися і все його наступне життя стало символом святості і чистоти. Таким Франциска Ассизького і запам’ятали люди. У його долі по суті відбилася вся історія Західної Європи.
Шлях героя — це не шлях генія. Герой проходив через пекло, досягав небесних висот після багатьох перемог і повертався на землю, щоб вчити своїм прикладом людей.
Таким був шлях Геракла, шлях Іллі Муромця. Тих же, хто навіть у променях слави виявив слабість, як Орфей, що втратив свою Евридику, наздоганяла відплата.
Але міщанам і конформістам і цей шлях був закритий, їхня доля — блюзнірство, заздрість і злостивість.
Я I МОЯ ДЕРЖАВА
Вже багато років йде позиційна війна між державою і населенням. Риються окопи і траншеї, розширюється область тіньової економіки і тіньової політики. Все сильніше укорiнюється принцип — «не висувайся». Ця позиційна війна більш руйнівна, ніж війна з явним супротивником, оскільки це війна кожного проти усіх. Результати цієї війни позначаються на економіці й дивують світ. Але наша економіка — відображення нашого менталітету. Насамперед треба змінювати менталітет: конформізм на гнучкість, а міщанську позицію — на громадянську. Хто ж повинен першим вийти з окопів? Напевно, перші особи держави, оголосивши відкриту політику для народу. І від переконливості цих перших кроків, від їхнього особистого прикладу залежить, чи з’явиться довіра, чи відкриються хати і чи отримає розвиток нереалізоване бажання нації знайти свою державу.
Потрібно укореняти нову цілеустановку: «Я і моя Держава — це все, один без одного ми ніщо».
Щоб знайти розуміння необхідності своєї держави, держави для себе, треба пройти стадію nigredo і albedo, треба поступитися, ні не принципами, а своєю позицією «моя хата», треба відкрити двері і вийти з неї, починаючи від простих громадян і закінчуючи високими представниками влади, і подивитися і на свою хату і на світ з боку.
Може тоді країна побачить, що світ багатобарвний і свою хату і свою владу треба відкривати цьому спільному для всіх світові.
Україна зараз, напередодні 10 річниці незалежності, стоїть на роздоріжжі. Який шлях вона обере, де знайде свою «свідомість» — вирішувати тільки їй, і в цьому їй не допоможуть ані Вашингтон «з новим і праведним законом», ані Рада Європи, ані різні альянси.
Тільки отримавши свій стрижень вона може відбутися як держава, у іншому випадку вона приречена «притулитися» до кого-небудь, що багато не коштує, а доля таких націй — фольклорні мотиви і «думи мої думи».
