Наші колеги зі «Столичних новин» розшукали статтю, опубліковану 19 грудня 2002 року в газеті «Сільські вісті». Треба визнати, що пристрасний монолог автора — депутата Верховної Ради (фракція СПУ) Івана БОКІЯ — й сьогодні вельми актуальний.
... Тема зради гуляє телеканалами й у вірнопідданій пресі як одна з найактуальніших і суспільно значущих. І вона, напевно, така й є, але подається не як тема зради, а як героїчні дії в ім’я держави. Що ж до держави, то тут і дурневі зрозуміло, що ніхто з перебіжчиків про Україну та народ, які тільки й є держава, й думати не думав.
... Ідейних серед них я не знаю.
... І ось ця безглузда героїзація зради дає підстави для роздумів: а кого ж нинішній режим видає за гідних громадян України? Лише тих, у кого щербата душа? Напевне, немає потреби називати тих, хто йшов на вибори під прапорами опозиції, а тепер перебіг під штандарт Кучми. Що й кому скажуть імена, наприклад, Ременюка чи Стояна, Хари чи Бартківа? Так й пропагувати їх було б великою розкішшю.
Якщо чиясь совість пішла до Бога овець пасти, то чекати, що вона заговорить, можна доти, поки у курки зуби виростуть. Слова Максима Шевченка «Блаженний муж в лукаву не вступає раду» кожен із зрадників може витлумачити на свою користь. Переконував же мене один із відступників у правоті своїй словами Ліона Фейхтвангера: мовляв, лише простак може утримати себе в чистоті; хто ж розумний і багатогранний і не хоче залишатися осторонь від життя, той неминуче має забруднити свою душу й стати зрадником.
Бідний перевертень не уловив навіть значення слів великого німця «забруднити» й «зрадник» і видавав фейхтвангеровське засудження кар’єрного відщепенства як прощення продажності. Мислитель, значить, якщо із сарказму виводить героїку. Ще великий антик Тацит говорив: зрадників зневажають навіть ті, кому вони прислужили. Тільки не треба шукати приклади такої зневаги далеко в античності. Тацитова наука в сучасній українській політиці знаходить переконливе підтвердження.
Зрада, говорив Сервантес, може, комусь і подобається, але зрадники ненависні всім. Якщо сьогодні офіційно пропаганда подає зраду як високоморальні дії, то це доводить лише всю гнилість і продажність самого режиму. Для нього немає нічого святого, й тому він насаджує ренегатство, віроломство, відступництво як норму поведінки, гідну людини.
... Зрада — вона й є зрада, в які обгортки її не загортай...
Вірнопідданість ніколи не буває вірністю, а відданість зрадника не порівняється ніколи навіть з відданістю собаки людині.
Власне, про перехід деяких опозиціонерів на сторону реакції можна було б і не говорити, якби не героїзація владою зради. Самі по собі зрадники не представляють якоїсь могутньої сили, жоден з них не є авторитетом або хоча б помітною фігурою в політиці. Вони якщо й продали себе режиму (не обов’язково за гроші чи «за шмат гнилої ковбаси») або свій голос, то до них в точності підходять слова Станіслава Єжи Леца: «Ось мистецтво — бути продажним, не маючи що продати».
... Мистецтво підслухувати і підглядати так само безсмертне, як і мистецтво «стукати», але, за великим рахунком, це і не мистецтво і не геройство, а так собі — вивих долі, інвалідність душі, каліцтво розуму, щонайбільше — спортивний забіг. У певний час за це дають навіть ордени й почесні звання. Мій колега Станіслав Ніколаєнко запропонував встановити вище парламентське звання — «Почесний зрадник». А чому б його і не запропонувати для убогих душею як компенсацію за втрату совісті й честі?
Великий знавець людської душі та її таємних порухів і водночас не менш великий інтерпретатор історичної соціальної практики Стефан Цвейг стверджував: «Хто зрадив одне знамено, може зрадити й інше; хто відрікся від одного короля, здатен відректися й від іншого. Перебіжчик гине й перемігши, й зазнавши поразки; однаково ненависний і переможцям, і переможеним, він завжди один проти всіх». Запам’ятати би цю фразу тим, хто зараз святкує перемогу, — більшої в життi поразки у них не буде...
