Постійні міграції депутатів всередині парламенту є наслідком напівбезпартійності законодавчої влади. За іронією долі, часто «втрачають штики» й ті фракції, котрі негативно ставляться до пропорційних виборів. Хоча, наприклад, Олександр Волков не втрачає оптимізму. Коментуючи інтернет-виданню «Форум» (www.for-ua.com) вчорашній вихід iз фракції «Демсоюз» трьох депутатів, він сказав: «Немало членів нашої фракції — депутати, які обиралися за одномандатними округами, і їхнi дії, в основному, визначаються настроєм, побажаннями і вимогами виборців, а не позицією та рекомендаціями організацій партії «Демократичний союз». О. Волков вважає це «нормальним вирішенням питання»
Зроблено вже третю за останній час спробу прийняття нового закону про вибори у парламент. Раніше у прийнятих Верховною Радою варіантах закону йшлося суто про пропорційну (партійну) систему виборів депутатів парламенту — і не дивно, що обидва рази на них накладалося вето Президента. Тепер же — 335 депутатів пропонується обрати за партійними списками, 115 — за одномандатними округами. Всі три закони приймалися кількістю голосів, близькою до заповітних 300, що теоретично дозволяє подолати вето Президента — але вже двічі цього зробити не вдавалося.
Про те, що Президент застосує вето і втретє, говорив вже багато хто, першим про це заявив представник Президента у ВР Роман Безсмертний. Явно незадоволеним новою версією закону виглядав спікер ВР Іван Плющ. І навряд чи випадково. За таких обставин нові центристські проекти ризикують взагалі не потрапити у Раду. Не дуже переконливими виглядають і претензії на провідну роль у новому складі парламенту центристських блоків, що формуються сьогодні.
Поганенькі шанси мають партії, у яких слабо розвинені регіональні структури і погано розкручені «марки». Незважаючи на те, що, як показують опитування, більшість виборців налаштовані не по-комуністичному (і тим більше несоціалістично), шанси лівих у разі зміни виборчої системи на користь «пропорціоналки» виглядають загрозливо. Власне, це і є основним аргументом противників «партійних» виборів. Інший аргумент — партії не мають зв’язку з виборцями, нікого не представляють і т. д. — не витримує критики. А кого представляють 225 (як нинi) «мажоритарщиків»? Вважати, що виборців свого округу, — дуже романтично, як для української політики. І потім, про яку структуру (а отже і дієздатність) парламенту можна говорити, якщо необхідно погоджувати десятки програм і амбіцій з більшості законодавчих ініціатив? Проблема формування і стійкості парламентської більшості може стати у такому разі вічною. З нинішнього стану української багатопартійності і парламентаризму може бути два виходи. Перший — залишити все як є «до кращих часів». Тоді замість сильних партій — нескінченні «блокові» торги, ліва загроза і невизначений «колір» влади. А у партій — жодного стимулу до боротьби за реальне представництво інтересів виборців. Замість конкуренції програм, стандартів і правил — піарівські війни між «патріотами», «червоними», «олігархами», «міцними господарниками» і т.д.
Другий шлях — ризикований — дати більш ніж сотні вітчизняних партій шанс довести свою життєздатність на (хоч би переважно) пропорційних виборах. Правда, тоді доведеться відмовитися від ситуативного «партбудівництва» на базі адмінресурсу. Поки більшість політичних гравців нелівого політичного спектра готовності до такого аскетизму не демонструють. У цьому, мабуть, і полягає головна причина як слабості українських партій, так і, як і раніше, стабільних шансів комуністів. Справдi, навіщо, якщо можна тут і зараз вирішити питання по округу або швиденько зварганити прохідний блок? А потім у парламенті створити новий, або ж бігати по фракціях — звісно, тільки заради виборців.
Аргументи прихильників і противників партійних виборів мають свої резони. Однак боротьба навколо нової версії виборчого закону (який напевно буде ветований Президентом), безсумнівно, зав’яжеться на поточних інтересах різних угруповань у законодавчій, виконавчій владі та регіональних елітах. І дуже сумнівно, що стратегічна перспектива реформування політичної системи — прозоро відповідальна влада — не загубиться у цих розкладах.
КОМЕНТАРІ
Геннадій УДОВЕНКО, НРУ:
— Закон є компромісним і є кроком уперед до виборів на пропорційній основі. Нам кажуть, що народ до цього не готовий, що дуже невелика кількість людей є членами партій. Гадаю, що українці розберуться в будь-якій системі виборів і цілком готові до більш прогресивної системи. Адже мажоритарники виступають з особистою, а не партійною програмою. Потім часто навіть і не з’являються у своїх округах і відповідальності за це не несуть. У пропорційній системі таке неможливо — там партія несе відповідальність, а не одна людина.
Роман БЕЗСМЕРТНИЙ, представник Президента у ВР:
— Якби політичні партії забезпечували зв’язок між виборцями й парламентом, то закон був би дієвим. Але, на жаль, місцевих осередків більшість партій не мають. А це означає, що вони цілком можуть відірватися від безпосереднього контакту з виборцем. Крім того, робота ускладнюється й чинниками технологічного порядку. Маються на увазі ціни на рекламну продукцію в ЗМІ, проведення агітації, передвиборні технології.
Георгій КРЮЧКОВ, КПУ:
— Закон, прямо скажемо, ніякий. Не можна казати про його прогресивність. Здавалося, що зроблено крок до партійного структурування суспільства. Але реального кроку не зроблено. Адже мажоритарники отримали величезні округи. Буде кинуто колосальні гроші, щоб пройти по цих округах. У лівих немає цих грошей, отож така система — це удар по лівих. Звичайно, залишаються пропорційні округи, але й тут не все так просто. На Донбасі, наприклад, який називають «червоним», — там усе «схоплено». Нам буде вже складно туди пробитися. Часи змінюються, й картина буде вже не такою, як на виборах Президента.
Олександр ЗІНЧЕНКО, СДПУ(о):
— Багато хто каже, що в нас партіями охоплено малий відсоток людей, а тому мажоритарні округи слід залишати, як нині. Але жодна європейська країна не складається на 50—60% з партійців, і це їм абсолютно не заважає організовувати пропорційні вибори. Є країни, де менше членів партій серед населення, є, де більше. Але це ніяк не пов’язано з організацією політичної системи. Організація політичної системи має відповідати на головне запитання — на які інструменти спирається відповідальність за становище в країні. «Герой-одинак» або інша формула? Так от, дуже багато країн діють за іншою формулою: оформляється політична сила, вона визначає свою програму й реалізує її. Якщо це проходить успішно, то населення її підтримує, якщо неуспішно, то про неї всі забувають. Свіжий приклад — Велика Британія. Там немає ні 10, ні 50% британців-лейбористів або консерваторів. Разом із тим, перемога лейбористів свідчить, що населення у своїй більшості підтримує соціальні програми Тоні Блера. Це означає, що не членство в партії підтримується, курс, напрям. Інша річ, що в нас політичних партій, не так, як в Англії — лише дві, а третя тільки готується, розминається перед сутичкою. В нас партій понад сто. Але все ж таки з десяток серйозних є. Ще одні вибори зменшать їх кількість. Хтось об’єднається, хтось піде. Лідери закінчать нескінченне самолюбування, а найсильніші залишаться.
