Ця дивовижно скромна, наділена зовсім не «на публіку» розрахованою інтелігентністю людина (чи багато сучасних публічних «зірок» здатні, як він, вибачитися лише за трихвилинне запізнення на зустріч або за те, що людей відірвали від нагальних справ заради сьогоднішнього заходу?) належить, поза сумнівом, до істинної духовної еліти української нації. Ми знаємо Івана Михайловича Дзюбу як визначного вченого, громадського діяча, публіциста, письменника й мислителя; можна без непотрібної патетики спокійно констатувати незаперечний факт: Дзюба — це цілий світ, цілий етап (і то — винятково важливий!) в розвитку нашої культури, української самосвідомості. Обдарування Івана Михайловича, наче мистецький кристал, виблискує багатьма гранями; презентація тритомника його вибраних праць російською мовою «Сквозь завихрения времени», створених протягом 60— 90 х років минулого та на початку вже нового століття, відкрило нам Дзюбу — дослідника історії культури різних народів (як рідного українського, так і російського, вірменського, білоруського, інших країн колишнього СРСР), вченого-енциклопедиста, який здатний блискуче долати часові та просторові бар’єри, володіє «аркодужним перевисанням до народів» (якщо вжити вислів Тичини).
У передмові до тритомника Іван Михайлович зазначає, що «в різний час і з різних приводів я писав не тільки українською мовою, але й російською. Коли з середини 60-х років мене перестали друкувати в Україні, мені надали свого роду «політичний притулок» (на деякий час) московські журнали. З початком перебудови, в пору гласності, я доволі активно звертався до них з метою ширшого інформування російської літературної громадськості про культурне життя України в минулому й тепер... Я не піддався спокусі «поліпшувати» та «осучаснювати» давні тексти — не тому, що вони мене й сьогодні влаштовують, а тому, що відбиток часу мав бути збережений, навіть на шкоду самолюбству автора. Читач сам дасть оцінку, — якщо його взагалі це цікавить... Зрештою, повчальним є і шлях подолання перешкод, що стояли (і стоять?) на шляху звільнення думки, — це ж бо наша інтелектуальна історія, яку теж не варто ані спотворювати, ані ігнорувати».
Тритомник, який побачив світ у Видавничому домі Дмитра Бураго (до речі, академік Дзюба у виступі на презентації високо оцінив роботу цієї інституції, відзначивши, що видавництво є принципово неприбутковим, але його продукція має чималу інтелектуальну вагу і обов’язково має бути присутньою у нашій культурі — (хай навіть ці книги не матимуть масового попиту), вражає рідкісною широтою діапазону, адже охоплює величезну тематику духовного, інтелектуального та й загалом історичного розвитку України, Росії, країн, що колись входили до складу Радянського Союзу. Події, епохи, постаті, твори: Леся Українка, Тарас Шевченко, Михайло Коцюбинський, Микола Гоголь, Володимир Свідзинський, Олександр Білецький, поема «Кавказ», поезія українського «розстріляного відродження», проблеми нашої національної культури як цілісності — про все це йдеться в тритомнику з промовистою, образною та дуже точною назвою «Сквозь завихрения времени».
Відкриваючи презентацію, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка академік Микола Жулинський підкреслив, що переважна більшість матеріалів, уміщених у трьох книгах, звучать і зараз не менш, а то й більш актуально, аніж тоді, коли вони створювалися. Досить назвати, приміром, дослідження, присвячені творчості Василя Гроссмана, Шевченковому «Кавказу» (цитати, які знайшов Іван Михайлович, відлунюють так, ніби мова йде про сумнозвісну третю чеченську війну, свідками якої всі ми були зовсім нещодавно, а не про першу кавказьку війну середини ХIХ століття!). Академік Жулинський згадав також винятково цінну, новаторську за своєю концепцією статтю Івана Михайловича Дзюби «Чи усвідомлюємо ми національну культуру як цілісність?», котра теж увійшла до тритомника; саме ця стаття стала основою стратегії модернізації української культури, яку Іван Михайлович прагнув здійснити, перебуваючи свого часу на посаді міністра культури України.
Виступи запрошених на презентацію були цікавими, часто — вельми гострими. Так, постійний автор «Дня», відомий вчений, публіцист і громадський діяч, доктор фізико- математичних наук Максим Стріха відзначив, що разом із багатьма здобутками нової посткомуністичної доби доводиться в той же час констатувати, що ми й багато що втратили (можливо, не помічаючи цього). Це пов’язане зі складністю культурно-цивілізаційних проблем сучасного глобалізованого світу; зокрема, цей новітній світ устиг уже утвердити певний соціокультурний «канон», куди, на жаль, українська література (і не тільки вона) не потрапляє. Загальну ж ситуацію в нашій культурі яскраво характеризує лише одна, але вбивча цифра, наведена паном Стріхою: книгарні (будь- які!) збереглися лише в 10% райцентрів України... Проте завершив свій виступ пан Стріха все ж таки на парадоксально-оптимістичній ноті: поява цього тритомника вибраних праць академіка Дзюби є, попри всі негаразди, яскравим свідченням того, що справа українського книговидання є не такою вже й безнадійною! Знаний філолог, лауреат Шевченківської премії Дмитро Стус акцентував увагу на тому, що це видання повертає в українську культуру тексти, які були в силу відомих причин «викинуті» з творчого доробку Івана Михайловича. Це — перша ластівка, яка могла б зацікавити наших сусідів — росіян, білорусів, представників країн Балтії яскравою та вражаючою панорамою того, що робиться в українському культурному просторі. А письменник Володимир Цибулько сказав, що тритомник є своєрідним «відкриванням дверей» до менталітету сучасного українця.
І все ж таки всі присутні, зрозуміло, з особливим нетерпінням чекали на виступ самого Івана Михайловича Дзюби. Автор презентованого видання зізнався, що останні два-три роки були для нього досить плідними: вийшла монографія «Тарас Шевченко» (фундаментальна монографія, додамо вже від себе, вживши тут цілком виправданий епітет; до речі, Іван Михайлович завжди є дуже стриманим в оцінці своїх творів і не раз говорив, що перший і найсуворіший критик ним зробленого — це він сам), тритомник «З криниці літ», праці «Україна в пошуках ідентичності»; «Шевченкофобія проти України», сатиричний твір «Порнократія». Але оцей тритомник «Сквозь завихрения времени», відзначив Іван Михайлович, є особливо дорогим. Справа в тому, що давно вже назріла більш ніж нагальна необхідність відновлювати розірвані (трагічно розірвані!) культурні зв’язки між Україною та сусідніми народами. Адже втрачені духовні контакти — це велика біда, що її ми не усвідомили ще як належить. Академік Дзюба навів такий вражаючий приклад: коли йому нещодавно довелося писати про минуле й сучасне білоруської літератури, то робота зупинилась на 90-х роках ХХ століття, бо геть не було необхідних матеріалів. А білоруси — це ж найближчий до нас культурно й географічно слов’янський народ! Ця втрата інтересу одне до одного, з болем і гіркотою сказав Іван Михайлович, є частиною великого й страшного процесу «розкультурення», (! — І. С.), і презентований тритомник, де зібрані праці трьох різних етапів життя й творчості автора, має за мету цьому протистояти.
І ще один момент. Микола Григорович Жулинський звернув увагу присутніх на одну дивовижну й не всім відому грань таланту Івана Михайловича — його дар сатирика. Нещодавно побачила світ його блискуча праця «Порнократія», де, зокрема, виведені кандидати в «народні» депутати Брехуненко-Врунов і Смрад-Осатанєлов, котрі істерично волають до електорату: «Ми, і тільки ми, встановимо вже з 1 січня нового року мінімальну зарплату «маленькому українцю» в... доларів (сума з п’ятьма нулями) на місяць! Голосуйте тільки за нас!».
Отже, як сказав сам Іван Михайлович, роботи дуже багато: готуються до видання «Спогади і роздуми» в трьох томах, праця під умовною назвою «На трьох континентах» (про історію й сьогодення світового українства), тож дай Боже часу і сил здійснити задумане... Дай Боже, Іване Михайловичу, бо ви з тих унікальних людей, які доводять, що безсмертний вислів Біблії «На початку було Слово» можна вживати і в майбутньому часі: буде Слово!
