Такий розклад аж ніяк не міг влаштувати партію, яка має найбільшу, у порівнянні з іншими, підтримку населення і найчисельнішу фракцію у Верховній Раді. Однак широко анонсована перед цим масова акція протесту проти «режиму Кучми— Ющенка» насправді виявився зібранням приблизно трьох тисяч прихильників КПУ в основному похилого віку, котрі, якщо вірити їхнім плакатам, представляли понад половину регіонів України.
Після 9 березня марш комуністів видавався прогулянкою групи дитячого садка. Загартована перед цим сталевою арматурою міліція майже не реагувала на спроби демонструючи наразитися хоч на який конфлікт. Поки комуністична колона гуртувалася до походу на Кабмін, провокацію вдалося влаштувати в приміщенні Верховної Ради. Помічники депутатів- комуністів вивісили на балконі сесійної зали баннер червоного кольору. Роздивитися його ніхто як слід не встиг, оскільки помічники інших депутатів, в основному із партії Костенка, терміново зайнялися улюбленою справою — боротьбою з комуно-радянською символікою. Суперечка перейшла в бійку, до якої оперативно долучилися депутати з обох сторін, які встигли добігти до балкона із своїх місць для голосування. Це зробити було просто, бо робити на той час в сесійній залі не було чого.
Коли у винахідливості щодо публічних акцій комуністи і поступаються новій опозиції, то в можливості зірвати голосування у ВР рівних їм немає. Залишивши кількох колег роздавати інтервю щодо балконного мордобиття, члени фракції КПУ дружно залишили зал засідань і приєдналися до своїх щедро намочених дощем вуличних однопартійців. Керівникам парламенту, аби остаточно не зірвати день голосування, довелося очікувати повернення авангарду комуністичної акції .
Тим часом залою парламенту прокотилася хвиля пропозицій щодо організації тимчасових депутатських слідчих комісій. Якщо зважити, що депутати у нас потрапляють у бійки чи не щодня, виникав ризик перетворення депутатського корпусу на зібрання слідчих, можливо, менш компетентних за професійних, зате більш рішучих і балакучих. Але без комуністів годі було провести бодай яке серйозне голосування.
Можна було, якщо вже така нагода, послухати нові думки головного марксиста країни, проголошені на мітингу, не сприймаючи їх занадто серйозно. Петро Симоненко закликав змістити «режим Кучми-Ющенка» і розпочати будівництво соціалізму. Віддавши данину риториці, лідер ленінців перейшов до характеристики своїх конкурентів на опозиційному ринку, які претендують на роль головних опонентів влади. Некомуністична опозиція була визначена «крайньо-правою ультрарадикальною силою» і звинувачена у служінні «інтересам кримінального капіталу».
У перекладі на нормальну мову все це може означати, що комуністи не бажають добровільно ділитися роллю непримиренної опозиції, отож, якщо справа дійде до переговорів і компромісу, до яких періодично закликають владу як зсередини країни, так і з за кордону, то переговорислід вести якраз із комуністами. Аби ніхто їх не переплутав із прихильниками УБК або Форуму нацпорятунку, учасники акції несли гасло із пропозицією відправити Віктора Ющенка туди ж, де перебуває нині Юлія Тимошенко.
Немає сумніву, що ні до націоналізації банків, ні до союзу із Росією, ні до ув’язнення прем’єра справа найближчим часом не дійде. Але можна і комуністів зрозуміти. Поступившись ініціативою, партія Симоненка просто вимушена надолужувати недостатність радикалізму. Нехай гасла комуністів витримані в стилі поганого ретро, зате вони підкріплені більш ніж сотнею парламентських голосів і гарантованим без адмінресурсу відсотком голосів виборців. Залишається очікувати, чи отримають лідери КПУ за свій радикалізм пропозицію про переговори з владою, а якщо отримають, то на яких умовах. Антипрезидентська опозиція і пропрем’єрські сили можуть отримати привід звинуватити «олігархічну владу» у змові з комуністами. «Дежа вю» російсько-українського сценарію 96—99 стає реальним. Йдемо на друге коло?
