Нове — це добре забуте старе. І повертається вітер на кола свої. Історія повторюється двічі: перший раз у вигляді трагедії, другий — у вигляді фарсу... Ці та схожі крилаті фрази відображають явище, яке існувало в усіх народів, що увійшли в історичну фазу розвитку: типологічні повторення знакових ситуацій, коли проблеми, на ѓрунті яких ці ситуації виростають, у силу тих чи інших причин залишаються невирішеними.
Україна не є винятком із загального правила. Ба більше: оскільки Україна так і не стала до сьогодні вповні історичною нацією-державою, то для неї притаманні такі собі «кола замкненого часу», або — у кращому разі — звичка наступати на ті самі граблі ногами кожного нового покоління, а то й частіше.
Одними з цих граблів є прагнення ствердити власну позицію за будь-яку ціну, а інакше — хай усе горить синім чи червоним полум’ям. У політичному вимірі це означає таке: якщо нашого лідера, якщо позицію нашої політичної сили, якщо нашу ідеологію не сприймають усі решта — то ми будемо проти всіх.
Ні, звичайно, така послідовна і принципова позиція зазвичай має під собою цілком реальне підѓрунтя, а не тільки і не стільки чиїсь порожні амбіції. От, скажімо, початок 1918 року. Центральна Рада та її уряд, які незадовго до цього мали високий рівень довіри, примудрилися майже повністю втратити свою популярність, засвідчивши власну управлінську неспроможність; на Київ та по всій Україні рухаються червоногвардійські загони Муравйова, Антонова-Овсієнка та Коцюбинського-сина.
Це кілька десятків тисяч багнетів, присланих із Росії (з яких лише тисяч із десять були реально боєздатними), що з’єдналися із кількома тисячами місцевих червоногвардійців і кількома тисячами збільшовизованих солдатів та матросів (плюс ще кілька десятків тисяч майже неорганізованих, але озброєних прихильників ідей анархізму й більшовизму). Загалом до 100 тисяч прихильників більшовиків, лівих есерів та анархістів із гвинтівками, кулеметами, наганами та маузерами. Мізерія, як на країну з населенням понад 30 мільйонів люду, з яких зазначеним ідеям співчувала приблизно 1/10 населення...
У самому Києві тоді було понад 500 тисяч населення, з яких 100 тисяч становили сильні чоловіки, що добре вміли стріляти (навчила Перша світова війна) і мали вдосталь зброї (в арсеналах, а то й у себе вдома). До того ж, і Центральна Рада номінально мала значно більші збройні сили, ніж більшовики. Але ці збройні сили у своїй більшості не хотіли воювати. Частково тому, що вважали росіян «братами», частково тому, що були «розкладені» демагогічною більшовицькою пропагандою, частково тому, що були ображені ставленням до себе з боку Центральної Ради. Одне слово, як у столиці, так і по країні на початку 1918 року абсолютна більшість українців (так само, як і місцевих росіян, євреїв, поляків, татар та інших) де-факто «проголосувала» зовсім не за більшовиків («тріумфальна хода Совєтів — то вигадка пізнішої пропаганди), а проти всіх.
Найпершим наслідком у Києві стало зникнення з продажу продуктів, другим — зникнення кількох тисяч киян і киянок віком від 12-ти до 80-ти років. За місяць, як більшовики здиміли, з’ясувалося, що цих городян хвацькі балтійські морячки та подільські червоногвардійці вивели «в розход». Тоді як приєднання лише половини з них до оборонців міста дало б шанс відбити наскоки червоних — а відтак і шанс без істерики та без різанини поліпшити якість управлінських структур, чи то переформувавши Центральну Раду, чи то замінивши її Всеукраїнськими Установчими Зборами, чи то знайшовши ще якусь прийнятну політичну формулу. Тільки от слід було відмовитися від формули «проти всіх» і — за ідеального варіанту подій — самоорганізуватися та укласти угоду з поганою, але все ж не окупаційно-деспотичною владою: ми вам допомагаємо, а ви погоджуєтеся на такі-от зміни.
Так не сталося. Сталося зовсім інакше...
А закінчився 1918 рік для України тим самим, з чого й розпочався. Тільки тут позицію «противсіхів» посіли інші. А саме ті, кому суспільство було відмовило у довірі раніше, проте знову змушене було покласти на них досить великі сподівання, коли захитався режим гетьмана Павла Скоропадського (і сам гетьман разом із ним, бо не знав чітко, яким курсом вести державу, — але це вже інша тема). Голова Директорії УНР Володимир Винниченко та його однодумці виходили з принципу: «Або Україна буде соціалістичною, або не буде ніякої України!». І замість того, щоб налагоджувати співпрацю з різними соціальними групами та партіями, 26 грудня Директорія позбавила права голосу «класи нетрудові, експлуататорські, які живляться і розкошують з праці клас трудових». Причому до «експлуататорів» зарахували навіть лікарів, залишивши з правом голосу тільки «лікарських помічників»...
Тож хіба дивно, що після всього цього Україна стала за назвою, правда, соціалістичною, але — після того, як «розстріляне Відродження» стало справді розстріляним, — але таки ніякою у порівнянні з тим, якою могла (і мусила!) бути в разі, якби «противсіхи» не зробили свою справу.
...Старший брат діда мого давнього товариша загинув під Крутами. Двох інших братів (неповнолітніх гімназистів) розстріляли бойовики Муравйова — щоб не виростали нові «українські буржуазні націоналісти». Поставили вони до стінки за компанію і батька цих братів, і їхнього діда (між іншим, вельми хвацького відставного полковника). Ці здорові мужики, схоже, теж були «проти всіх», бо не чинили жодного опору нападникам (а стріляти вміли і зброю мали, проте...). Та соль історії не в цім, а в тому, що мій товариш (між іншим, активний учасник помаранчевої революції, студент-вільнодумець часів пізнього Брежнєва та учасник перших рухівських мітингів) збирається у другому турі президентських виборів принципово голосувати проти всіх.
