Пам’ятаю, хтось казав про добротне теслярське кіно, яке колись робилося в Голівуді і якого вже не лишилося. На щастя, той, хто казав, припустився помилки. Такі стрічки все ще з’являються, заперечуючи стереотипні уявлення про «фабрику мрій».
Фільм «Вогнепальні історії» насичений реаліями саме Нового світу. Герої — бідні білі, фермери та рибалки, сіль землі американської; в певний момент колізію загострює зброя, яку можна вільно купити в найближчому магазині, тобто все впізнаване. Картина Джеффа Ніколза — то такі собі сцени з провінційного північноамериканського життя. І це могло б стати черговою мелодрамою, але сюжет, втілений Ніколзом, вартий античної трагедії.
Адже два ворогуючі клани — то насправді брати, тобто діти одного батька. Спочатку він пиячив, поводився просто огидно й залишив дружину з трьома маленькими синами. Зате пізніше узявся за розум: кинув пити, влаштувався на роботу, став зразковим християнином і народив дітей з другою дружиною. Помстою ж покинутої жінки обернулося виховання дітей у дусі лютої ненависті до нової батькової родини. Що, врешті-решт, і призводить до «вогнепальної історії» між молодшими поколіннями роду Хейсів.
Фільм не назвеш бездоганним, але очевидних вад він так само не має. Зроблений на совість і здобув своєму режисерові вже кілька нагород на міжнародних фестивалях. Усі ролі виконані як слід, найперше слід відзначити Майкла Шеннона (в персональній фільмографії — епізод у Олівера Стоуна в блокбастері «Міжнародний торговельний центр») у ролі Санні — головного бунтівника, а також Гленду Пеннелл, котра грає Енн — дружину Санні. Всі ті неквапні плани полів і будиночків, епізоди роботи і дозвілля складають цілком об’ємне середовище для героїв, і тим драматичнішими виглядають смертоносні конфлікти між ними. Перелом настає в останню мить: брат відповідає за брата, у одного з хлопців знаходиться достатньо мужності і мудрості, щоби припинити кровопролиття. Неминуче моралізаторство фіналу, однак, режисер пом’якшує, наскільки це можливо: Ніколз не виголошує ані маніфесту проти вільного продажу зброї, ані проповіді будь- яких інших форм пацифізму — просто показує дозвілля родини, яка нарешті дістала спокій.
Отже, «Вогнепальні історії» — то кіно у найкращих традиціях американського реалізму; при перегляді згадуються романи Вільяма Фолкнера і Джона Стейнбека, так само побудовані на життєвих сюжетах про простих, маленьких людей — інколи сумних і трагічних, але не безвихідних. Картина Джеффа Ніколза — якраз рідкісний доказ плідності консерватизму навіть у такому молодому мистецтві, як кінематограф, і навіть у такому наразі ще злиденному кінематографі, як український: адже у будь-якому райцентрі можна надибати не одну подібну історію.
