Навряд чи радники, помічники та начальники протоколу Володимира Путіна знають, що Полтаву, точніше її центральну частину, будували свого часу саме як Малий Петербург.
Втім, знавці полтавської старовини стверджують, що це саме Санкт-Петербург у першій половині XIX століття розбудовували за зразком Полтави. Наприклад, пітерська Палацова площа стала напівкруглою тільки після будівництва Тріумфальної арки 1829 року, тоді як центральна полтавська площа — Кругла (вона ж Олександрівська, Кадетська, Жовтнева, Мазепин гай) набула такої форми і вісім вулиць, що розходяться від неї віялом, з самого початку, тобто після заснування Полтавської губернії 1802 року та розробки нового генерального плану Полтави. Петербурзька Олександрівська Тріумфальна колона (колона Монфферана) датується 1834 роком, Полтавський же пам’ятник Слави — абсолютну архітектурну домінанту центра міста — відкрито 1811 року.
Тому навряд чи вони, радники, помічники та інші царедворці обох дворів, усвідомлюють таємне символічне значення поїздки, призначеної на двадцяті числа серпня, під час якої «пітерець» Володимир Путін разом із «дніпропетровцем» Леонідом Кучмою та в супроводі «газпромівця» Віктора Черномирдіна у рік 300-річчя заснування Санкт-Петербурга відвідають місто, яке колись під час Північної війни врятувало від знищення державу, яку на той момент ще не називали Російською імперією. І відвідають не тільки Полтаву, але й знаменитий Сорочинський ярмарок. У рік, оголошений Роком Росії в Україні, у 60-ту річницю визволення Полтавщини від німецько-фашистських загарбників, напередодні президентських виборів у Росії, а потім і в Україні подібні «сентиментальні подорожі» без великих зусиль наповнюються необхідним політичним і культурним змістом.
Головна функція будь-якого міста — це створення нових смислів. Власне, саме цим місто і відрізняється від села. Полтава виявилася затиснутою між найбільшими українськими містами: Харковом — першою столицею Радянської України, Дніпропетровськом (Катеринославом) — столицею, що не відбулася, Російської імперії, та Києвом — просто столицею. Та й губернським містом вона стала зовсім не через «природні» обставини — не завдяки вигідному стратегічному положенню, промисловому потенціалу або торгівельним шляхам, що пролягають поруч. Лубни — південно-східний форпост Київської Русі, родове гніздо Вишневецьких — вважають древнішими та іменитішими за Полтаву, Кременчук — технополіс на Дніпрі, батьківщину КрАЗу — «просунутішим» за Полтаву в промисловому плані. Але Полтавська баталія відбулася саме під Полтавою, а не під Лубнами і не у Кременчуку. За порятунок 1709 року граду св. Петра, государя Петра Олексійовича, та й самої держави Російської петербурзька влада вже за часів Олександра I розпорядилася заснувати губернський центр саме у провінційній Полтаві, врятувавши її таким чином від забуття та глушини дрібного повітового містечка.
Так, Полтавська битва стала для Росії імперієзаснувальною містерією. І для Полтави як губернського міста — також. В обох міст один «геній місця» («genius loci») — Петро I: це ще одна підстава вважати Полтаву Малим Санкт-Петербургом. І попри всю неоднозначність постаті першого імператора в історії Росії, і попри всю його негативну однозначність в історії України, топографія Полтави та околиць буквально поцяткована пам’яттю про нього: тут він відпочивати після баталії забажав, тут — попоїсти з батьками міста, тут — збудував редути, ще десь поруч — звернувся з громоподібною промовою до російських воїнів. Напевно, усі ці полтавські «фенечкі» мають бути милими пітерському серцю російського президента. Якщо, звичайно, йому про них встигнуть доповісти: очевидно, і в Полтаві, і у Великих Сорочинцах його «частуватимуть» сучасним політичним меню.
І ще. Якщо про одну й ту саму подію три її свідки розповідають так, що слухачам здається, наче йдеться про три абсолютно різні події, це означає, що російська, українська та шведська історичні науки намагаються описати Полтавську битву.
Для України Полтавська битва закінчилася черговим погромом козацтва і розграбуванням гетьманської столиці Батурина з боку, як би сьогодні сказали, федеральної влади. Саме після 1709 року остаточно й безповоротно офіційний Санкт-Петербург бере курс на поступову ліквідацію українських автономій. Але найстрашніше лихо — це наступна девальвація чоловічого начала, виродження українських чоловіків.
Полтава й Полтавщина загалом — дуже двоїсті за своєю внутрішньою суттю та за темпераментом населення території. Історично склалося, що корінне місцеве населення складається із нащадків селян-«гречкосіїв» та з нащадків козаків: із тих, у кого в душі домінує жадаюче начало, і тих, у кого люте, із «ваш’їв» та «кшатріїв», із мінімалістів та максималістів. Із тих, у кого «хата скраю», і тих, у кого земля горить під ногами. У різні періоди української історії співвідношення перших і других було неоднаковим, але останнім часом максималісти взагалі кудись поховалися.
Для Швеції ж Полтавська битва стала «зворотною» містерією — «золото» переплавилося на неблагородний важкий метал: із великої держави з великими геополітичними амбіціями вона перетворилася на задвірки Європи, шведи з ледь чи не надлюдей-вікінгів перетворилися на країну «шведського соціалізму» та «шведських сімей», на суспільство споживання з легалізованими гомо-шлюбами.
Із Полтавою та Полтавщиною пов’язані два всесвітньо відомих бренди: Полтавська битва і Гоголь. Є також «бренди» з меншим масовим ареалом упізнаності: філософ-неоплатонік Григорій Сковорода, якщо можна у такому контексті сказати, православний святий, перекладач «Добротолюб’я» преп. Паїсій Величковський, автор «малоросійської Енеїди» Іван Котляревський, Володимир Короленко, якому відзначили півмісяця тому 150-річчя, його брат академік Володимир Вернадський, класик радянської української літератури Олесь Гончар, теоретик космонавтики Юрій Кондратюк та конструктор ракетної техніки Володимир Челомей, актриса німого кіно Віра Холодна, а також полтавська ковбаса, полтавські галушки і славнозвісний Сорочинський ярмарок.
Гоголь, який і сам був брендом, виявився абсолютно геніальним піарником. Якщо мати на увазі територію Російської імперії та будь-яку зі слов’янських літератур, то хто ще, крім автора «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» та «Миргорода», зумів розкрутити та відпозиціонувати таку кількість територій і райцентрів? Коли полтавська влада і полтавські бізнесмени почнуть мислити не «короткими», а «довгими» періодами, виявиться, що в полтавських умовах одним із найприбутковіших бізнесів може бути організація екскурсій — для москвичів та інших іноземців — гоголівськими місцями. Не кажучи вже про те, що на Полтавщині знаходиться найбільша святиня болгар — могила князя Кубрата (місце відкриття так званого Перещепинського скарба, що нині знаходиться в Ермітажі), а десь за півсотні кілометрів від Полтави, у Гелоні, античному полісі, свого часу здійснювалися містерії Діоніса.
Ось, наприклад, коли Володимир Путін, Леонід Кучма, Віктор Черномирдін та новий, кілька тижнів тому призначений губернатор Полтавської області, Олександр Удовиченко поїдуть із Полтави на Сорочинський ярмарок, то як шляхову інструкцію можна сміливо брати перший том гоголівського зібрання творів: їхати доведеться або через Диканьку (вотчину Кочубея, який «багатий і славний»), або через Миргород (єврейською — «Єрусалим»). До речі, адже Гоголь народився саме у Великих Сорочинцах, а не в родовому маєтку Василівці, і перша його повновага повість — «Сорочинський ярмарок». Сам ярмарок, що колись мав велике економічне значення, за радянської влади перестав існувати. І раптом, за першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, 1966 року було прийнято рішення відродити захід як фольклорне свято, поєднане з розпродажем дефіциту. Після зникнення радянської влади та дефіциту як соціального феномена епохи, економічна складова ярмарку еволюціонувала убік промислової виставки, біржі, місця знайомства ділових людей та майданчика для значущих політичних заяв.
Полтава і Полтавщина — український культурний «heartland», «серцевинна земля», ментальний, ландшафтний та лінгвістичний еталон «українства» — саме полтавські діалекти стали основою української літературної мови. З визначальних постатей української історії, культури та літератури приблизно половина народилася на Полтавщині, половина — не на Полтавщині.
Губернатор Полтавської області, хоч хто б не сидів на цьому посту, просто внаслідок свого положення є найважливішим компаньйоном Президента України, особливо в міжнародних поїздках. Якщо одеський губернатор — «держатель» одеського міфу, в компанії з яким Президенту легше встановлювати тісні відносини з вихідцями із Одеси десь на Брайтон-Біч, львівський губернатор — «держатель» галицького міфу, його доречно брати на зустрічі з канадськими й американськими діаспорними українцями, то губернатор Полтавщини — «оператор» полтавського і гоголівського міфів — його можна брати куди завгодно, хоч у космос.
