Усі про це пишуть, а я не буду. Не хочу. Про революцію нецікаво. Знайти хоч щось добре в листопаді — ось завдання.
Адже інколи здається, що листопад даний нам у покарання невідомо за які гріхи. Не знаю, як там деінде, бо в цьому місяці навіть нормально з’їздити нікуди не випадає, але в Києві це просто якась підкреслено, виклично безнадійна пора.
Коли дивлюся в листопадове небо, пригадується рядок із Салтикова- Щедріна: «Зверху замість неба нависла сіра солдатська шинель». Але ж Київ — таки не Глупов, та й Черновецький — не Угрюм-Бурчеєв (може, гірше, але то вже інша розмова). Так за що нам таке? Цілий місяць, і більше ніж місяць, з дня в день — ранок як вечір і вечір як глибока ніч. Ані промінця, ані бодай проблиску сонця. Ані снігу. Навіть дощу пристойного не дочекаєшся. І назва невірна — листя давно вже опало. Шинель, суцільна шинель — на небі, на землі. Сіра, латана і мокра.
Ось чому таки перемогла дворічної давнини ре...? Вибачте, таки вискочило... Тому що було на тому Майдані багато яскравих кольорів: помаранчевий, жовтий-і-блакитний, трохи червоного і білого, рожевий (хай йому грець). І люди туди вже від інстинкту самозбереження сходилися. Просто щоб зовсім вже від тої сірятини, яка з неба і з асфальту в голови почала залазити, не вчадіти.
Але ж кожного листопаду Майдан не збиратимеш. Що ж робити?
Використовувати те, що є. Насправді, цей непереборний і вологий сірий — гарне тло не тільки для масових збіговисьок. Варто лише озирнутися довкола. І кожний знайде щось своє. Білизну та золото Софії і Лаври. Різнокольоровий розчерк Андріївського узвозу. Нарядний торт Маріїнського палацу...
Або — стрімкий ультрафіолет клубних вечірок. Урочисті мідь і мармур класичних концертів. Тепле світло вікна, за яким вас чекають.
Безліч варіантів.
А для мене, наприклад — кіно, яке на цьому величезному похмурому екрані набуває якоїсь подвійної, магічної сили.
Виходить, що у листопада — найбільш невдячна, але потрібна роль. Це — місяць-рама. Він заключає в себе, ефектно відтіняє всі наші бажання, помисли, а також об’єкти цих бажань і помислів. Він, сірий місяць-роботяга, розгортає звичні ландшафти як найрозкішнішу і найбільшу виставку, підштовхує, нагадує — дивіться, поспішайте, ось воно, ще трохи — і все, рік закінчиться, і вже все це зникне, буде щось зовсім інше, бо ви змінитесь, і очі у вас стануть інші, і бачитиме ви все по-іншому.
От же ж халепа — дописую цю колонку зараз, а за вікном — сонце...
