Поточний рік був сповнений подій, які ще довго впливатимуть на міжнародну політику. Арабська весна змінила обличчя величезного регіону. Європейський Союз пройшов через найважчу у своїй історії кризу. Японія зазнала подвійного удару стихії. Німеччина відмовилася від ядерної енергетики. Суспільний рух «Захопи Волл-Стріт» нагадав про світову проблему соціальної нерівності. Сполучені Штати успішно завершили іракську кампанію та ще успішніше — полювання на Бен Ладена. Кількість мешканців Землі перевалила за 7 млрд.
Світ продовжував прямувати епохою змін — політичних, економічних, екологічних. Продовжував створюватися новий баланс відносин між Європою та Азією. Китай, Індія, В’єтнам, Південна Корея та інші азійські «тигри» продовжували свій економічний стрибок. Сполучені Штати та Європейський Союз — шукати вихід із своїх економічних проблем. Росія продовжувала самостверджуватися на світовій та регіональній арені.
Для України, з її положенням на перехресті географічних та цивілізаційних шляхів, більшість цих процесів була небайдужа та актуальна. Особливо у світлі того, що відбувалося з єврозоною та Європейським Союзом.
Тривалий час розвиток ЄС можна було звести до двох слів: солідарність та відповідальність. Криза примусила поставити відповідальність на перше місце. Насамперед — фінансову, бюджетну, соціальну. Можна впевнено прогнозувати, що саме відповідальність, а більш конкретно — бюджетна самодисципліна буде головною заповіддю європейського життя на цьому новому історичному відрізку. І не лише для членів Євросоюзу.
Шлях, на який вступив ЄС, оголосивши поглиблену інтеграцію у напрямі фінансового та фіскального союзу — без перебільшення доленосний. Це той випадок, коли політика формулюється не урядовцями, інтелектуалами чи навіть народними масами, а самим життям. У цьому може бути головна запорука життєздатності тих рецептів порятунку єврозони та ЄС у цілому, які були народжені у Брюсселі 9 грудня.
Як каже мій польський колега Радек Сікорський, уряди наважуються на справді ефективні реформи, тільки коли вже майже пізно. Такою вже є специфіка мислення чиновників та політиків у всіх демократіях світу, які живуть від виборів до виборів і яким важко мислити більш довготерміновими категоріями. Аж поки до цих категорій їх, знов таки, не примусить саме життя. Сікорський говорив про реформування Європейського Союзу. Проте його слова можна застосувати до будь-яких реформ. У тому числі тих, що відбуваються в Україні.
Податкова, пенсійна, судова, адміністративна, медична, юридична, освітня... Масштабність започаткованої в країні модернізації пояснюється не амбітністю влади, вірніше — не тільки нею, а в першу чергу тим, що відступати вже далі нікуди. Україна або модернізується, або почне втрачати свою геополітичну значимість.
Зрозуміло, що модернізація має торкнутися і зовнішньої політики. Залишаючись виражено проєвропейською за суттю, вона стає більш наближеною до потреб дедалі зростаючої української економіки. Її напрями стають настільки ж розгалуженими, наскільки розгалуженою є мережа нових економічних гравців у сучасному світі. Її мова стає мовою прагматичного обстоювання національних інтересів. І чим більш вона прагматична, тим більш вона зрозуміла для інших.
Поточний рік став для української дипломатії роком випробування і на європейський дух, і на економічну віддачу. Завершення підготовки Угоди про асоціацію — це зримий, значимий успіх європейської політики України. Це той перехід від слів до справ, заради якого українська дипломатія працювала принаймні останні 15 років. А якщо враховувати природні проєвропейські прагнення, визначально закладені в українській незалежності — то і всю незалежність, 20-ту річницю якої ми так широко відзначали цього року.
Пріоритетом Президента Януковича є реформи. Асоціація з ЄС, органічною складовою якої є глибока та всеохоплююча Зона вільної торгівлі (ЗВТ), — це інструмент їхньої реалізації. Це інструмент синхронізації життя України із засадами життя Європейського Союзу. Це теж наш індивідуальний «рецепт життя», підказаний Україні вражаючим успіхом наших найближчих сусідів, для яких модернізація та європеїзація стали синонімами.
Ми стали на шлях реалізації чотирьох свобод, які лежать в основі європейського єднання — свободи пересування товарів, послуг, капіталів та громадян. Із реалізацією ЗВТ три з них будуть реалізовані.
Ключове слово — свобода. Ми прагнемо, щоб Україна і українці почувалися вільно та гідно на Європейському континенті. Успіх переговорів щодо ЗВТ та прогрес у безвізовому діалозі (зокрема, вирішення питання запровадження біометричних паспортів) засвідчив: це реально, причому в осяжному майбутньому.
Задля продовження історії свого успіху Європі важливо навчитися поєднувати поглиблення інтеграції із розширенням європейських горизонтів. Тому на кожному кроці доводиться нагадувати нашим партнерам і західній громадськості банальну річ: Європа — це не лише Європейський Союз.
У той час як фінансовий та технологічний ресурс нашого континенту знаходиться на Заході, його енергетичний та природний ресурс перебуває на Сході. Поєднання цих ресурсів зробить сильнішим і Захід, і Схід. А для України принесе давно бажану, вистраждану панацею від роздвоєння національної особистості.
Зовсім нещодавно два різні соціологічні агентства провели опитування щодо того, який напрям розвитку українці вважають пріоритетним. І отримали два протилежні результати. Згідно з одним, більшість українців прагнуть бути в ЄС. Згідно з іншим — в ЄврАзЕС спільно із Росією, Білоруссю та Казахстаном. Схильні списувати проблеми України на «темність народу», ЗМІ зробили висновок про дезорієнтацію українського суспільства.
Гадаю, все не так трагічно. Якщо мислити позитивно, то і тут можна побачити підказку історії. Відчуваючи внутрішній зв’язок із Сходом та Заходом, Україна не хоче відмовлятися ні від першого, ні від другого. Той драйв об’єднання, та «Інтеграція 2.0», яка тільки-но зароджується в Європі на макроекономічному рівні, є для України глибоко внутрішньою потребою. А мабуть — і єдино можливим вирішенням внутрішніх протиріч.
Я вже писав про це раніше, але ця ідея достатньо принципова, щоб повторити знову: шукаючи оптимальний баланс по лінії Схід — Захід, Україна робить сьогодні те, що назавтра стане нагальною потребою для всієї Європи. І тому наш діалог із Росією важливий не лише в двосторонньому, але й загальноєвропейському контексті.
Протягом року в українсько-російських відносинах було декілька принципових досягнень, головне з яких — приєднання України до зони вільної торгівлі СНД. І це теж не спроба винайти велосипед, а елементарне визнання очевидного. Себто того, що природний драйв пострадянських економік до об’єднання ресурсу — це позитивна, об’єктивно необхідна річ, яка, принаймні у випадку України, не суперечить ні її європеїзації, ні модернізації.
Очевидно, що українсько-російський діалог просувається складно. А щоб це відбувалося простіше, він не повинен сприйматися як гра із нульовою сумою. Не втомлююсь повторювати: європейські прагнення України — це не афронт в обличчя Росії і не зрада слов’янської єдності. Це — те, як ми бачимо успіх, до якого прагнемо.
«Візуалізація» мети — ключовий момент не лише у спорті, але й у політиці. Наприклад, ризикну припустити, що, коли росіянин уявляє собі успіх своєї держави, то бачить насамперед успішну, справедливу, функціональну версію Радянського Союзу. Коли те саме робить українець, то напружує уяву набагато менше. Він просто бачить перед собою Польщу. І це є саме та ключова ментальна (а в чомусь і геополітична) розбіжність, яка змушує Росію будувати свій власний інтеграційний проект, а Україну — прагнути приєднатися до успіху, який став реальністю зовсім поруч, на Захід від нашого кордону, протягом життя одного покоління. Очевидно, що з нашого боку це не прагнення перехитрити Росію чи саме життя. Це прагнення реалізувати те, ким ми є і завжди будемо: Європою, яка має життєвий, кровний, безперервний зв’язок із Росією.
І зовсім наостанок: іще один «рецепт», який був підказаний в останні роки та послідовно реалізовується зараз: активізація зовнішньої політики України на тих напрямах, де особливо пожвавлюються світова економіка та міжнародне життя. Наголос — на пріоритетному розвитку відносин із Китаєм, Туреччиною, Індією. Протягом цього року з Китаєм та Туреччиною було проголошено стратегічне партнерство. З Індією товарообіг зріс на 45,7 %, із Китаєм — на 44,2% (причому, у випадку з Індією — з вираженим позитивним сальдо для України). Із Туреччиною відбулися два президентські візити та перше засідання Стратегічної ради високого рівня.
Очевидно, що це треба бачити через призму тих тектонічних змін, на порозі яких перебуває світ. Центр тяжіння світової економіки зміщується в бік Азії. Та обставина, що Україна має європейське коріння та покликання, аж ніяк не означає, що ці зміни її не стосуються. Навпаки, в міру того як навколо нас формується багатополюсний світ, неминучою є і диверсифікація напрямів вітчизняної зовнішньої політики. Україна стає активнішою на так званих зростаючих ринках. Установка — на те, щоб український виробник почувався захищеним і добре представленим у будь-якій точці світу. Насамперед там, де економіка зростає найшвидше, а простір для активності найбільший.
Специфіка сучасної міжнародної реальності полягає у тому, що потенціал для просування національних інтересів та економічного росту — колосальний, але використати його повною мірою можна лише тоді, коли виконаєш базові «домашні завдання» всередині країни. Створення сприятливого інвестиційного клімату, заохочення вітчизняного виробництва, приборкання корупції і, не в останню чергу, позитивний тон вітчизняної зовнішньої політики — все це базові складові цих завдань. І виконуються вони у щільній координації, переплетінні, гармонії.
Отож, ось вони іще раз — три життєві рецепти успіху для України на міжнародній арені: європеїзація, партнерство з Росією та активність там, де формується новий геополітичний порядок завтрашнього дня. Проте, якщо вдуматися, то всі вони так чи інакше зводяться до одного: до успіху реформ, започаткованих у державі. І успіх цей ми шукаємо там само, де його шукає оновлений Європейський Союз — у відповідальності, самодисципліні та послідовності в реалізації обраного шляху.
