У чому має полягати суть реформ у країні, що декларує європейський вибір? Звичайно ж, у впорядковуванні економічної діяльності відповідно до тих стандартів, що прийняті в успішних країнах Європи, — країнах, яким не загрожує дефолт і розвал економіки.
Оголошені урядом Азарова реформи містять правильний постулат: платити повинні всі, але багаті повинні платити більше. Проте вже простий аналіз цього постулату підказує, що невдоволених реформами в нашому суспільстві буде дуже багато.
По-перше, незадоволені багаті. Багато хто з них уже непогано пристосувався до нинішніх умов, платять (законно і незаконно) так, що немало залишається й самим. Тепер же доведеться платити трохи більше. Ну там, за квартиру на весь поверх або за сільський будиночок, що нагадує за розмірами і формою середньовічний замок. А робити цього страшно не хочеться. Деякі знавці людської натури стверджують, що є така психологічна закономірність — чим людина стає багатшою, тим вона скупіша. На щастя, існують виключення з цього правила, проте звичайний середньостатистичний український багач неймовірно скупий — звичайно там, де це не стосується його власної персони і тих, кого він включив у коло своїх інтересів (дружину, своїх дітей, коханку, голову своєї партії-даху, податкову інспекцію). Витрачати на своїх — це престижно, цим можна буде пишатися. Навіть обдарувати яку-небудь школу автобусом і розтрубити про це на весь світ — це теж може бути престижно. А ось регулярно платити такі податки державі, аби школи самі могли купувати собі автобуси — це не престижно.
Тому перша, найпотужніша група невдоволених — це ті багаті і дуже багаті люди, які приловчилися ловити рибу в нинішній каламутній воді. Ці люди можуть найняти потрібних експертів, організувати необхідні публікації у газетах і навіть сплатити багаточисельні мітинги та демонстрації.
Але й серед так званого середнього і малого бізнесу теж буде маса невдоволених, бо стан справ тут узагалі хаотичний. Чомусь у поле зору влади та ЗМІ потрапили лише «ліві» таксисти, але окрім них у країні активно працюють сотні тисяч ніде не зареєстрованих будівельників, сантехніків, електриків, обробників, перекладачів, репетиторів та інших представників дуже затребуваних професій. І якщо у вас з’явилася потреба в одному з цих фахівців і ви наймаєте його, то ви вступаєте на досить ризикований шлях.
По-перше, немає ніякої гарантії, що цей працівник справді непогано знається на своїй справі і вам не доведеться після нього шукати ще одного працівника тієї ж спеціальності. По-друге, майже всі ці «майстри» вимагають завдаток, але категорично відмовляються оформити письмовий договір. Після того, як ви дали завдаток, можливий найнесподіваніший для вас розвиток подій — і вам потрібно бути готовим до найгіршого... Оскільки ці представники малого бізнесу, як правило, ніде не зареєстровані, і ви окрім їхнього імені (Микола, Сергій або Анатолій) жодних даних про них не маєте, то знайти на них управу дуже складно.
Крім цього, абсолютно не нормована оплата праці всіляких приватників. Багато сантехніків та інших надомних майстрів за тиждень заробляють значно більше, ніж професор, який захистив докторську дисертацію, за місяць.
Викладач університету, давши урок бездарному нащадкові багатих батьків, за одне півторагодинне заняття отримує стільки ж, скільки в університеті за три-чотири робочі дні. Такого не буває в жодній розвиненій європейській країні.
Але й самі ці сантехніки та інші «надомники» теж абсолютно безправні, коли мають справу з більш-менш сильними світу цього. Попрацювати день, місяць або все літо і не отримати оплату від власника триповерхового особняка або шикарної квартири і нової іномарки — це не таке вже рідкісне явище. Тут уже наймачі не зацікавлені в укладанні письмового договору з певними взаємними гарантіями.
А якими терезами користуються торговці на наших ринках! Часто там обманюють абсолютно нахабно лише тому, що й на цих представників малого бізнесу теж фактично немає управи. Їхній аргумент: «Не подобається — не купуйте!» Але й вони самі піддаються всіляким поборам: і від власників ринку, і від якогось там «даху», і просто від наполегливих жебраків, які хитаються цілими днями біля торгівельних точок.
Нині в нас діє наступна схема. Державні чиновники чесно заробляють дуже небагато, тому «стрижуть» бізнесменів усіх рівнів, дозволяючи їм із лишком відшкодовувати свої збитки на дрібніших колегах із бізнесу, і головне — на споживачах. У свою чергу, рядові й трудящі споживачі, ледве зводячи кінці з кінцями, втрачають інтерес до якісної праці, яка все одно не приносить їм достатку. Тому працювати чесно в нас стало абсолютно не вигідно і не престижно. В цьому плані зараз стало навіть дещо гірше, ніж було при брежнєвському соціалізмі.
Чим швидше в цій сфері буде наведений елементарний порядок, тим краще для всієї країни. Зараз у нашому суспільстві панує свобода — але це швидше свобода джунглів, ніж свобода цивілізованого суспільства. За такої свободи виграє найсильніший, найзухваліший і найбільш безсовісний. Багато хто вже звик до такої свободи і болісно реагує на будь-які її обмеження, але ламати опір цих людей необхідно — незалежно від того, якими цифрами позначаються їхні прибутки, до якої партії вони належать і яку мову вважають своєю рідною.
Існує, проте, і ще одна категорія маленьких «диких» підприємців, які будуть категорично проти наведення ладу в економіці. Це ті, хто годують себе та свої сім’ї, але справді не зможуть відразу ж включитися в роботу за новими правилами і виявляться безробітними. Важливо дати таким представникам малого бізнесу деякий час (залежно від умов кожної конкретної сфери зайнятості) для входження у впорядковану економічну систему, передбачивши поетапний шлях легалізації та окультурення їхньої діяльності, аби не отримати багато сотень тисяч (а, можливо, і мільйони) безробітних і агресивно налаштованих громадян. Слід було б подумати і про перепрофілювання людей, які втратили можливість заробляти свій хліб у результаті реформ. У найрозвиненіших європейських країнах, як уже згадувалося в пресі, сантехніки, секретарки і навіть кімнатні прибиральниці проходять спеціальне навчання.
Значну роль у проведенні реформ може зіграти опозиція, що коректує проекти уряду, який, прагнучи надолужити згаяне за багато років, поспішає показати себе реформатором. Проте найвпливовіша сила в опозиції — БЮТ, схоже, прагне просто будь-якою ціною загальмувати реформи або взагалі зірвати їх. Принаймні, таке створюється враження. Деякі вимоги БЮТ просто неможливо пояснити з погляду логіки європейського вибору України. Прибічники Тимошенко блокують роботу у Верховній Раді, і одна з їхніх головних вимог — не підвищувати пенсійний вік. Із цієї вимоги, як і з деяких інших, зрозуміло — БЮТ узяв за зразок європейського розвитку Грецію, яка нині стоїть на краю економічної прірви, а не Німеччину та інші розвинені країни, де пенсійний вік поступово підвищується, а соціальні пільги і привілеї роздаються обачніше, ніж це було раніше.
Покращується якість і збільшується середня тривалість людського життя в Європі. В результаті швидкого розвитку техніки в розвинених країнах покращуються умови праці. Це дозволяє, у свою чергу, збільшувати тривалість активного трудового життя середнього європейця. І ми маємо орієнтуватися не лише на споживчі стандарти розвинених європейських країн, але й на їхні стандарти трудової діяльності. Якщо ми ставитимемося до праці і працюватимемо по-старому, ми ніколи не досягнемо навіть середньоєвропейського рівня життя — не кажучи вже про Німеччину, Велику Британію або Швейцарію. І якщо БЮТ й надалі дотримуватиметься такої самої стратегії і тактики, то Тимошенко дуже скоро загубить ті залишки минулого авторитету лідера європейської спрямованості, який вона мала серед політиків європейських країн ще зовсім недавно. Йти до Європи із «совковим» ставленням до праці та порядку не варто: не пустять самі європейці.
Опозиція теж повинна будувати економіку й державу. Вона зобов’язана контролювати владу, давати об’єктивну критику з конкретними фактами та цифрами, аби були видні недоробки, а, можливо, і некомпетентність окремих представників влади. Свої пропозиції опозиція повинна давати не лише Литвину, а й пресі, аби українці знали, що ж конкретно пропонує опозиція, а що — коаліція.
Правляча коаліція дає достатньо матеріалів для наочної і конкретної критики. Чого варті одні лише газові «компроміси» прем’єра Азарова. Взагалі, нашому прем’єрові дуже сподобалося слово «компроміс», і це похвально. Проте компроміси бувають різні — ось Чемберлен теж одного дня уклав компроміс, наслідувати який не варто. Окрім цього, компромісні рішення слід було б шукати не лише в стосунках із Росією, але інколи і з власною опозицією.
Уже виробилася схема досягнення «компромісів» із Росією. Спочатку пан Азаров вигадує якусь непереборну газову проблему, потім підіймає страшну паніку, стогне, б’є себе в груди і заявляє, що ми загинули, якщо Росія не піде нам назустріч. У Росії, звичайно, почувши це, починають підвищувати ціну «компромісу». Врешті-решт, досягається таке «компромісне» рішення з Росією, що від нього в Україні перехоплює дихання навіть у багатьох шанувальників політичного таланту Азарова. Ось і знову наш прем’єр заговорив про новий грядущий компроміс із Росією через газ — і багатьом стає ніяково: що там ще віддасть наш прем’єр із благословення Президента? У науці існує таке поняття, як розрахунок траєкторії. За вже досягненими урядом Азарова і схваленими Президентом «компромісами» можна вже зараз розрахувати кінцеву точку траєкторії польоту нинішнього уряду: прилетить укотре з Москви Микола Янович і, зійшовши з літака, як і лорд Чемберлен, проголосить: «Я привіз вам мир!» А потім додасть торжествуюче: «Росія нарешті пішла на компроміс — вона дає нам газ за своїми внутрішніми цінами, а ми входимо до складу Росії як автономна республіка!»
Політичні, економічні та інші стосунки з Росією — це широке поле діяльності для всієї опозиції, де і БЮТ, і сама Тимошенко могли б зайняти активнішу й чіткішу позицію. Проте Юлія Володимирівна хитрує і вертиться дзигою, підшукуючи вигідніші теми для своїх піар-акцій, вигідніші з погляду передвиборчої агітації. Їй набагато легше одягти на мітинг напівфренч, наслідуючи Сталіна, Мао, Кастро і інших «вождів», і проголошувати красиві гасла, ніж дати детальний і чіткий виклад своїх позицій щодо болісних проблем, що хвилюють Україну, і взагалі зайнятися системною (!) роботою у своїй партії і взагалі в опозиції.
Значна частина опозиції вбачає своє головне завдання в проведенні передвиборчих мітингів і створенні перешкод для влади, аби цій владі не вдалося зробити хоч щось корисне для країни. Певна частина опозиції відверто діє за відомим принципом: чим гірше для України, тим краще для опозиції.
Попереду ще багато непопулярних рішень — у будь-якого уряду України, що опиниться при владі. Доведеться, наприклад, позбавляти наших громадян багатьох архаїчних привілеїв, не прийнятих у цивілізованій ринковій економіці. Ми маємо, наприклад, мільйони пільговиків, які не платять ні копійки за проїзд у міському транспорті і в приміських потягах. Серед цих пільговиків можна зустріти як пенсіонерів, які справді потребують цього, так і молодих людей із міцними шиями, одягненими в дорогі куртки і кросівки. Від цього методу підтримки бідних верств населення вже відмовилася навіть Росія. І зрозуміло, що досить розумні заходи влади для зміни системи соціальних пільг опозиція негайно використовує для своїх агітаційних цілей. Значна частина української опозиції украй егоїстична і не патріотична, а тому їй невигідно, аби нинішня влада досягла успіху в реформах — адже це значно зменшить шанси опозиції прийти до влади. Звісно, і влада нічого не робитиме в цій і деяких інших сферах ще дуже довго. Навіщо владі ризикувати владою?
Безсила і корумпована держава не може отримувати за допомогою податків досить коштів, і тому в нас бідняками є велика частина пенсіонерів, працівників народної освіти, учених, військових та інших кваліфікованих фахівців. Це зменшує внутрішню купівельну спроможність українського ринку і гальмує виробництво. В результаті податків платиться ще менше. Кожен прагне десь вкрасти або просто вичавити зі співгромадян. Зачароване коло.
Тому з жалем доводиться констатувати — в економічних реформ дуже багато найрізноманітніших противників, і тому простим хід реформ у нашій країні не буде. Дуже хотілося б, аби і у влади, і в опозиції вистачило розуму і рішучості для того, щоб кожна з цих двох невід’ємних частин демократичного суспільства успішно робила свою справу.
