Сьогодні чинний глава держави офіційно вийде на виборчу дистанцію: Віктор Ющенко подасть документи на реєстрацію кандидатом у президенти до Центрвиборчкому. Цю новину розтиражувала вчора прес-служба «Нашої України». Однак в інтерв’ю «Коммерсанту» голова СП Віра Ульянченко заявила, що Ющенко збирається брати участь у кампанії як самовисуванець. При цьому, щоправда, Віра Іванівна висловила впевненість, що з’їзд НУ, що відбудеться 8 листопада (до речі — передостанній день реєстрації у ЦВК кандидатів), «обов’язково» підтримає кандидатуру Віктора Андрійовича.
З якими програмними ідеями піде на вибори чинний Президент, точно стане відомо у вівторок — саме після подання пакета документів для реєстрації у ЦВК Віктор Ющенко озвучить свої топ-лозунги. Хоча можна здогадатися...
Чинний та екс-прем’єри в цьому плані випередили Віктора Ющенка. На з’їзді ПР, що минув, як відомо, в закритому для ЗМІ режимі, регіонали одноголосно підтримали свого лідера Віктора Януковича. Ключові обіцянки Януковича — позаблоковий статус, п’ятирічні кредитні канікули малому та середньому бізнесу, рівні умови і російської, і української мов у нашій країні. Набір, скажімо так, не зі свіжих, хоча один новий інгредієнт таки додався — лідер «синьо-білих» заявляє, що у випадку перемоги на виборах зробить все, щоб українців знову стало 50 млн. Проте, як саме він це зробить, не уточнив.
Не вдавалася (а даремно, адже суспільство дуже втомилося від риторики, формуючи чіткий запит на конкретику) в деталі реалізації своїх виборчих обіцянок і Юлія Тимошенко. Процес її висунення в президенти, що відбувся увечері минулої суботи, був, мабуть, найефектнішим. Багато хто з політологів провів паралель з Майданом 2004 року. Хоч навряд чи аналогія доречна, оскільки п’ять років тому люди приїжджали до Києва самі, а зараз із різних регіонів їх звезли на спеціальних автобусах. І, що помітно, — з іншим виразом обличчя.
Кандидатська промова Юлії Володимирівни тривала понад 40 хвилин. У ній прем’єр розповіла про все: благословення її Папою Римським, сни про Майдан і навіть складне дитинство (лідер БЮТ згадала, як ночами в Дніпропетровську ходила на шинний завод і розвантажувала шини, що були вдвічі більші за неї).
«Ідеали Майдану не виправдалися через низьку мораль влади», — заявила прем’єр. Публіка аплодувала, не виключено, що багато хто замислився: а все-таки ці слова вимовлені з вуст голови виконавчої гілки влади країни...
Тож очевидний надто низький старт тих, хто має високі шанси на перемогу. Причому — всіх. Відмінність лише в наявності ресурсу: фінансового, адміністративного, людського, нарешті.
Питання відсутності серйозного діалогу з суспільством залишається відкритим. У принципі, час змінити ситуацію в кандидатів є, було б, як то кажуть, бажання. Що може підштовхнути претендентів на найвищу посаду, змінити тактику виборчої кампанії — відкинути популізм і взяти на озброєння чіткі програми розвитку України в різних галузях, — запитав «День» у політолога Віктора НЕБОЖЕНКА.
— У нас був шанс щось змінити 2004 року, коли ті, хто «балувався» з уседозволеністю, на якийсь момент притихли. Тоді і суспільство, і, передусім, політики, мали шанс на повільне видужування. Однак 2005 року процес пішов у зворотному напрямку. Змінити щось можуть або 20 років роботи, або вплив зовнішніх чинників. Поясню свою позицію.
Коли американці окуповували Японію, вони сім разів змінювали не міністра МВС, а, підкреслю, всіх японських поліцейських. Так було доти, доки не сформувалася група тих, для кого професійне «я» і суспільна мораль виявилися понад усе.
Я не пропоную окупацію України як гарантію забезпечення світлого майбутнього. Але лише перехід до якихсь західних стандартів, лише за якогось зовнішнього впливу (чи то ЄС, чи то НАТО), впевнений, можливе поліпшення ситуації. Якщо цього не буде, доведеться чекати 20 років. Тоді, можливо, Україна дозріє до того, що Італія називала операцією «Чисті руки».
— Віктору Сергійовичу, а яка відповідальність суспільства за те, що політики, а з ними і вся Україна в кращому випадку топчеться на місці, в гіршому — рухається у зворотному напрямі?
— В історії відомі факти, коли царі, імператори свідомо привчали себе через маленькі дози отрути до несприйнятливості до отрут. Певною мірою це виходило, хоча часто було лише ілюзією. Адже все одно в політичній боротьбі через отруєння гинули і князі, і царі, і імператори.
Починаючи з 2000 року, після зникнення Георгія Гонгадзе, після касетного скандалу, в нашому суспільстві знизилася оцінка моральності політичних подій. Повільно, кожні три-чотири місяці, ми отримували дозу негативу, що привела до сьогоднішнього байдужого сприйняття.
Так, суспільство винне, але певним чином міра цієї провини розвивалася до терпимості до аморальних дій еліти України. Якби 2000 року стався якийсь могутній вибух, то, можливо, не було й сьогоднішніх резонансних подій із Лозинським, з розбещенням дітей тощо.
— Де шукати протиотруту, адже ми підійшли до кінця шляху моральної деградації?
— Ні, ще не дійшли. Те, що відбувається з українським суспільством (про політиків окрема розмова), це ще не дно. Я вам наведу приклад зовсім іншого континенту. 1962 рік увесь світ радісно проголосив роком Африки. Тоді на карті намалювали 18 держав. 150 років і ці 18 держав не відбулися. Вони, як і раніше, залишилися територіями, хоча там є парламенти, перевороти, демократія. Ось цього я боюся! Ми від державності 1991 року йдемо до деякої територіальної цілісності, що має лише формальні ознаки, по-перше, суспільства, по-друге, держави. Тож ви оптиміст, якщо вважаєте, що ми вже на дні морального розкладання.
— Якщо в нас депутати є підозрюваними в справі про вбивство, у справі про розбещування дітей...
— Вибачте, переб’ю. Я розповім, чого чекати далі. Вони розстрілюватимуть один одного прямо у Верховній Раді. Ми це все, повірте, бачитимемо й чутимемо. Вони повинні «з’їсти» один одного, це багаття повинне згоріти до кінця, його не можна залити водою, засипати піском.
Так, на суспільстві велика рана у вигляді української еліти, яка виявилася в моральному та інтелектуальному плані (а це взагалі дуже рідкісне поєднання в історії людства) гіршою, ніж основний масив населення. Це дуже й дуже унікальний варіант, коли ті, хто повинен бути кращими, насправді є гіршими, ніж середній прошарок.
Рівень нашої еліти, м’яко кажучи, дуже примітивний. Для того, щоб підтримувати себе у верхньому прошарку, вони постійно їздять на дорогих машинах, вони вигадали собі такий клуб, що називається Верховною Радою. Це вже не Радянська ВР, але точно не парламент.
— Коли ситуація зміниться?
— Дам дуже конкретну відповідь: коли Україна вступить в НАТО та Євросоюз. Стандарти, які ЄС і НАТО від нас вимагатимуть, поступово вимиють шоферів, коханок, масажистів із ВР і з влади загалом. І нічого благородного в рішеннях наших партнерів не буде, вони просто підтягатимуть нас до рівня, щоб керованість була однакова. Не те, що вони нас сильно люблять, вони просто не можуть інтегрувати глибоко хвору істоту.
Європа, як відомо, взяла на поручительство Косове. Туди завезли сім тисяч суддів, слідчих, податківців тощо. Звичайно ж, через років десять вони зможуть перевиховати, щонайменше, бюрократію. Нам таке не загрожує — ми дуже велика країна, яку поки що ніхто не хоче лікувати.
— Із ваших слів напрошується висновок, що суспільство навіть за величезного бажання на ситуацію не вплине доти, доки вони не «з’їдять» один одного.
— Так, абсолютно вірно. Два покоління українців вимушені будуть бути свідками глибокого морального розкладання всіх, хто прийшов до влади з 1991 по 2000 рік. А те, що вони вже знищують один одного, не мені вам казати — ви ж подивіться, що робиться...
Проблема в тому, що в них нічого не було — на них звалилася влада, вони були призначені (в прямому і переносному значенні) олігархами, міністрами, депутатами. Тому все так легко в них використовується, деградується, опошляється.
Але ми забуваємо дуже важливий момент. Крім тих проблем, що стоять перед країною, завжди є конфлікт поколінь. І це дуже серйозно, повірте мені як соціологу, як політологу. Це саме той момент, що привносить несподіванки, екстрим у загальні тенденції. Раптом, раз — і в суспільстві з’являється 10—15 осіб, які поводяться не як усі. Спочатку на них ніхто не звертає уваги, а потім виявляється — за ними мільйони.
Це також реально і пов’язане це не з дивом, а зі зміною поколінь. Суть цієї зміни полягає в чому? Приходять молоді люди, вони бачать увесь цей бруд і сама лише думка, що так буде ще 20 років, їх вбиває. У результаті вони зважуються на серйозні, а головне — дуже корисні для країни рішення. Нещодавно я розмовляв із молодим, 33-річним мером. Він запитує: «Невже, Віктору Сергійовичу, нам ще довгі роки доведеться жити в цьому лайні?». Я відповів: «Так від вас же все залежить, хлопці».
— Але «хлопці» в меншості.
— Так, дійсно, їх дуже мало, але сподіватимемося на краще.
— У ході президентських виборів тих, хто не сприймає існуючих правил, на різних рівнях може стати більше, як гадаєте?
— Шанси мінімальні. До речі, головні претенденти на президентську посаду не говорять про головне — про те, як Україні вибратися з кризи. Вони всі повторюють заготовки 2004—2006 року, і це дуже сумно...
Я хочу поставити трійку всім без виключення кандидатам за низький старт. Усі вони говорять про що завгодно, крім того, що в країні потрібно навести лад, визначити чіткі шляхи виходу з кризи (і за чий рахунок це зробити).
Наша еліта, внаслідок своєї вторинності, обов’язково споживає «секонд-хенд» російського виробництва. Я знаю масу деталей, які дають мені підстави говорити про те, що ми ще почуємо про перший, другий, третій сорт жителів України. Це ми вже проходили, як відомо, але це буде і 2009 — 2010 років. На превеликий, варто зауважити, жаль, час йде, а вони не змінюються... Залишається одна надія, що зміняться самі виборці.
У Криму очікують на ще більш шокуючі скандали
Перший тиждень виборчої кампанії в Криму пройшов з урочистими заходами (автономія відзначала День своєї конституції) й на тлі двох скандалів, центри яких були в Криму. Але якщо спроба зміни голів парламенту та уряду автономії залишила «кислий» післясмак — опозиція, яка ініціювала перехоплення влади в автономії, не отримала підтримки більшості, втратила всі посади й вимушена була на черговій сесії просто випускати пару, раз у раз висловлюючи протести з різних мотивів, то найбрудніший за всю історію автономії скандал із «артеківськими педофілами» притихнув і загрозливо «зачаївся».
— Я б хотів, щоб такі резонансні питання, як скандал навколо «Артека», розглядалися не з політичною, а з суто правової точки зору, — сказав для «Дня» голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим Анатолій Гриценко. — Я побажав би, щоб ті комісії, що призначені Генеральною прокуратурою і Верховною Радою України, якнайшвидше провели весь комплекс оперативних заходів, аби на конкретних фактах показати суспільству ті проблеми, які обговорюються зараз переважно на емоціях. Якщо це мало місце, то необхідно вжити таких заходів, щоб не тільки покарати винних, а й не допустити ніде і ніколи повторення...
Проте ні в кого немає сумнівів, що цей скандал має політичний передвиборний характер. А в цьому випадку, ймовірно, його організатори поспішили й «рвонули» справу на два тижні раніше за термін, і до початку першого виборчого тижня він встиг «перегоріти» і зараз вже не має тієї результативності, на яку вони, можливо, розраховували. Крім того, на цьому скандалі відбилася наша місцева специфіка: всупереч очікуванням іноземних політтехнологів, які вирішили в політичних цілях використати традиційний для заходу компромат з обвинуваченнями в педофілії, він завдав шкоди не стільки політикам, скільки... самому «Артеку». За даними соціологів, і БЮТ, і Партія регіонів — обидві втратили через скандал з «Артеком» лише якихось два-три відсотки рейтингу. Ну хіба на такий результат вони розраховували? Звісно, ні! Отже, так чи інакше, в зв’язку з цим на «благодатному» ѓрунті «політичної педофілії» потрібно чекати ще більш шокуючих викриттів. І якщо це був не фальстарт, а час початку скандалу, розрахований точно, тоді цілком очевидно, що відбулася тільки прелюдія, головне — попереду, і з «артеківськими педофілами» на нас чекають багато нових сюжетних поворотів, із втягуванням нових дійових осіб. Зокрема, в місцевих газетах Криму є твердження, що «від педофілів не застрахований жоден кримський табір» — а це означає, що в орбіту скандалу, ймовірно, будуть втягнуті й інші здравниці Криму, можливо, не тільки дитячі.
На тлі того, що в автономії відбулася ціла низка суто передвиборних заходів — як і очікувалося, Анатолій Корнейчук став начальником штабу Володимира Литвина, а регіонали на конференції висунули кандидатом у президенти Віктора Януковича, — цікаво спостерігати, як кандидати пристосовуються до кримського виборця і намагаються йому догодити навіть всупереч своїм основним принципам. Так, Сергій Тігіпко заявляє в місцевій газеті, що «проблеми регіональних, конфесійних та інших відмінностей завжди порушують політики, яким немає чого сказати стосовно набагато актуальніших питань...». З іншого боку, він і сам активно коментує ці питання, тільки так, щоб сподобатися середньому кримчанину. «Як ви ставитесь до титрування або дублювання фільмів державною мовою?» — «Це потрібно скасувати». «Як ви будете проводити мовну реформу?» — «Збереження принципу єдиної української державної мови має поєднуватися з одночасним наданням регіонам права створювати особливі умови для розвитку і функціонування мов національних меншин...» Цікаво, чи знає Сергій Леонідович, що в кримській конституції статус української визначає одна стаття, а російської — аж чотири? І в такому ж дусі всі 18 років, але на кожних виборах ті чи інші політики організовують мовні скандали.
Партія «Союз» із центром в Криму, яка в нинішньому своєму стані не може висунути кандидата в президенти України, проте, не бажає стояти обабіч від процесу. Її лідер Лев Міримський у спеціальній заяві закликав кримчан голосувати проти всіх. Народний депутат Лілія Григорович щодо цього заявила, що це операція ФСБ. «І те, що в Криму така тенденція, — це не особиста точка зору жителів. Це — результат корекції їхньої свідомості з-за кордону», — говорить вона. У той же час, в кримському інтернеті, особливо в Севастополі, публікуються листівки, які закликають бойкотувати вибори. Однак керівник української зовнішньої розвідки Микола Маломуж усіх заспокоїв: «Зараз у нас немає реальних даних про те, що спецслужба тієї чи іншої країни проводить в Україні спецоперацію з підтримки конкретного кандидата. Хоча демонструються окремі симпатії, висловлюються відповідні побажання з боку наших окремих сусідів, і ми це знаємо...»
Свою кампанію зі здобуття крісла президента України в Криму вже декілька тижнів веде екс-депутат Верховної Ради Сергій Шувайников, який нині очолює «фронт» свого імені. Беручи участь у всіх попередніх кампаніях, він не може пропустити й нинішню. На його рахунку — десятки мітингів, пікетів і протестів. Але ось невдача — 2,5 мільйона гривень застави виявилися для нього непереборною перешкодою. Сергій звернувся до депутатів із проханням знизити заставу, але марно, в Києві його просто не почули. Втім, «ще не вечір», говорить Сергій, стверджуючи, що не розлучився з мрією, і мільйони він, можливо, ще назбирає, принаймні не уявляє виборчу кампанію без своєї участі.
У Луцьку кандидати втрачають свої шанси
На Волині початок виборчої президентської кампанії ознаменувався подією, яка, образно кажучи, трясе обласний центр уже другий тиждень. З 13 жовтня і по сьогодні триває страйк працівників Луцького підприємства електротранспорту. Містом не курсує не тільки жоден тролейбус, а й жодне із маршрутних таксі №№ 9 і 15, які підприємство взяло у лізинг. А це маршрути, які проходять по найлюдніших мікрорайонах міста, і відсутність транспорту створює тут справжню катастрофу. Луцькі тролейбусники у цьому році страйкують уже вдруге. Вперше — навесні, і з тієї ж, що й тепер, причини: кількамісячної заборгованості з заробітної плати. Першого разу вони страйкували недовго, бо місцева влада знайшли можливість виплатити гроші за два місяці, а решту попросили трішки почекати. Це чекання триває уже півроку, тому нині тролейбусники настроєні дуже рішуче і обіцяють не зрушити з місця, доки з ними повністю не розрахуються.
Проте проблема одного підприємства, навіть такого, важлива для міста, у якому мешкає понад 200 тисяч людей, а ще ж тисячі приїжджих, вийшла за межі локального конфлікту. І сприяли цьому візити на Волинь кількох українських високопосадовців, які останнім часом відвідують наш регіон дуже активно. Одного дня приїжджала прем’єр-міністр, наступного — і сам Президент. Саме в день візиту Юлії Тимошенко і починали свою акцію непокори тролейбусники. Погода того дня геть не радувала нікого. Сильний вітер, сніг із дощем... Проте від міської ради, яку пікетували, тролейбусники колоною пішли до Луцького автомобільного заводу, де мала перебувати Тимошенко. Після того, як Юлія Володимирівна власною персоною прибула на Волинь, коли її північні райони постраждали від урагану, в очах електорату її рейтинг зріс. Хоча у райцентрі Любешів, який найбільше постраждав від стихії, вона перебувала буквально кілька хвилин. Але охоче вийшла у народ, поцілувалася з кількома поліськими тітками, поспівчувала. Після її візиту наслідки стихії було ліквідовано дуже оперативно та якісно. Але цього разу електорат очікував «облом»: простоявши під холодним дощем, на вітрі понад годину, люди так і не дочекалися прем’єр-міністра. Тимошенко до людей не вийшла, пославшись на те, що їхній захід «не запланований». Один із її помічників все ж повідомив, що Тимошенко про їхню проблему знає, буде вирішувати, але всі державні субвенції за пільгові перевезення, на відсутність яких посилалася місцева влада, уже... надіслані на місця у повному обсязі. З цього приводу луцький міський голова Богдан Шиба у кулуарах начебто сказав щось на зразок: «Я не все почув, але так зрозумів, що прем’єр-міністр все скинула на мене». Опісля ж він публічно відхрестився від фрази, жодного коментарю офіційно журналістам не дав. Мовляв, Юлія Володимирівна може стати президентом, і він її у цьому прагненні підтримує, тому сваритися не випадає. Широко описане місцевими засобами масової інформації ходіння тролейбусників до прем’єр-міністра тільки поглибило розчарування потенційного електорату. Все ж радникам Тимошенко варто було підказати, що навіть п’ятихвилинна її поява перед людьми була б сторицею повернута під час президентської кампанії.
Адже біло-червоні на Волині, в області, у якій вони під час останніх президентських виборів завоювали переконливу більшість, останнім часом активно здають свої позиції. Блок Юлії Тимошенко в обласній раді найчисельніший, тож як його члени проголосують, таке й рішення приймається. Тому одне з останніх рішень — про передачу у приватну власність частини державних мисливських угідь, яке могло пройти тільки завдяки цій фракції, і досі, образно кажучи, трусить Волинь. Адже не були прийняті до уваги звернення ні районної влади, ні простих мисливців, які активно протестували проти такого вирішення питання. А нині, за це голосами виборців буде розплачуватися Юлія Володимирівна, котра, може, сама про це питання і не в курсі.
Невідомо з яких причин, але наступного дня після невдалого походу до Юлії Тимошенко, ображені на неї тролейбусники і рядові пасажири не пішли під обласний драмтеатр, у якому виступав Президент України Віктор Ющенко. Вірогідно, розчарування у ньому спіткало частину волинян раніше. Ющенко вже був на Волині минулого літа, провівши у санаторії «Лісова пісня» всеукраїнську нараду з питань природно-заповідної справи. І на Шацьких озерах не все благополучно з цим питанням: як і скрізь у подібних місцях, землі біля озер розбазарюються. Проте жодної реакції не дочекалися, хоч питання на зустрічі піднімалося. А ще більше вразило те, що, будучи на Волині, поблизу озера Світязь, який є символом Волині і одним із семи природних чудес України, Ющенко ні словом не обмовився про його проблему: існуванню Світязя та інших Шацьких озер загрожує розробка кар’єру у сусідній Білорусі. Питання можна вирішити лише на найвищому міждержавному рівні, проте що думає робити з цього приводу Президент, волиняни тоді не дізналися.
Такі моменти, які стосуються буденного життя, дуже впливають на настрої електорату. Люди вже не сприймають щедрих обіцянок. Та Тимошенко роздавала цінні подарунки в обласній клінічній лікарні, обіцяла підвищити медикам зарплату. Але інша реальна справа: катастрофічний стан не лише луцького електротранспорту, майже піврічна заборгованість із зарплати, яка залежить не тільки від місцевої ради — навіть не від неї, а від уряду, свого завершення не знайшла. Недарма на останній сесії обласної ради, яку тролейбусники пікетували, з уст одного з депутатів пролунав заклик «Іти на Київ, під стіни уряду!». І він почутий електоратом. Тролейбусники вже готові перекривати рух на міських дорогах.
Дніпропетровці обнімалися з Тігіпком
Минулими вихідними Дніпропетровськ став стартовим майданчиком виборчих кампаній щонайменше трьох потенційних або зареєстрованих кандидатів у президенти України. Увечері в п’ятницю, коли в Києві відбувався з’їзд Партії регіонів, для участі в телемості зі столицею на набережній Дніпра зібралися прихильники В. Януковича. За словами ведучої, яка плутала назви міст і районів Дніпропетровщини, підтримати свого кандидата приїхало з усієї області близько 10 тисяч регіоналів. Виступ самого В. Януковича, а потім і концерт естрадних зірок транслювалися на великому екрані. У такт їм підтанцьовували й підспівували молоді регіонали з партійними прапорами в руках. Усе це дуже нагадувало масове дійство десятирічної давнини з висунення Леоніда Кучми. Тим паче, що в натовпі знову метушилися люди зі списками, стурбовано звіряючи «наявність присутності» своїх підопічних. Незважаючи на вечірню годину-пік, влада міста перекрила автомобільний рух набережною, викликаючи невдоволення водіїв і пасажирів маршрутних таксі. Багато хто з тих, хто вимушений був діставатися додому пішки — «на своїх двох», лаяли В. Януковича, що навряд чи сприяло формуванню позитивного іміджу лідера регіоналів. Їхні опоненти зі стану БЮТ цього разу не стали змагатися в чисельності своїх прихильників у Дніпропетровську. Більш як півтори тисячі партійних активістів організовано виїхали до Києва для участі в акції на Майдані. Неважко було помітити, що така узурпація «революційних традицій» неабияк обурила прихильників Віктора Ющенка. Проте вплив останніх на Дніпропетровщині практично зійшов нанівець. Колишній член керівництва пропрезидентської партії НСНУ й «Єдиного центру» дніпропетровський губернатор Віктор Бондар сьогодні позиціонує себе як безпартійного політика. Наприкінці минулого тижня під час зустрічі з редакторами місцевих ЗМІ він твердо пообіцяв чесні й об’єктивні вибори в Дніпропетровській області. Така позиція губернатора, що очолює другу за чисельністю електорату область, очевидно, має бути оцінена «важкоатлетами» нинішньої кампанії — Юлією Тимошенко й Віктором Януковичем.
Варто нагадати, що Партія регіонів й її лідер домінували на Дніпропетровщині в попередніх виборчих кампаніях, однак саме це й зіграло з ними злий жарт на виборах до парламенту 2007 року. Місцевий штаб тоді явно почивав на лаврах, переоцінивши вплив своєї політичної сили. У результаті Юлії Тимошенко вдалося посунути на своїй батьківщині Партію регіонів, що, безсумнівно, позначилося на кінцевому розкладі сил у Верховній Раді. У нинішній виборчій кампанії керівництво обласним штабом довірили вже не обласному лідеру Олегу Царьову, а сину голови облради — Олександрові Вілкулу. Проте головна загроза для успіху регіоналів на Дніпропетровщині, схоже, приховується тепер у висуненні такої фігури, як Сергій Тігіпко. За іронією долі колишній керівник штабу В. Януковича 2004 року може в нинішній кампанії переорієнтувати на себе значну частину його електорату не лише в Дніпропетровській області. У суботу він виступив у Дніпропетровську з яскравою промовою на форумі Всеукраїнської громадської організації «Економічний блок Сергія Тігіпка». Багатотисячні збори, що особливо символічно, проходили в південмашівському Льодовому палаці, де зазвичай приймали й вшановували Леоніда Кучму. Незважаючи на те, що на форумі були присутні делегати з усієї України, чимало дніпропетровців знову пережили напад обласного патріотизму. Перед ними в ролі політичного лідера постав колишній перший секретар Дніпропетровського обкому комсомолу й успішний творець «Приватбанку», який обнімався зі старими знайомими. С. Тігіпко підкреслив, що Дніпропетровщина для нього «дуже багато важить», оскільки тут він проходив армійську службу, навчався у виші й успішно розпочав свою кар’єру. Тріумфальний прийом колишнього комсомольського лідера, який копіює кампанію Б. Обами, напевно, внесе зміни до електоральних розкладів Дніпропетровщини.
Потуги на новаторство у вітчизняній політиці спробували продемонструвати у вихідні в Дніпропетровську й представники лівих і лівоцентристських сил, що об’єдналися навколо фігури Петра Симоненка. Починаючи його президентську кампанію з «ракетно-космічної столиці України», вони активно переконували людей, які зібралися на центральній площі міста, що об’єднання маргінальних партій зможе істотно вплинути на події в країні. Незважаючи на це, «раздрай» серед лівих сил наочно показали прихильники Н. Вітренко. Варто лідеру КПУ і його союзникам було зійти на трибуну, як із гучномовця почулася оглушлива революційна музика, а також... бій кремлівських курантів. Поруч із вітренківцями стояли розкольники-комуністи, тримаючи транспарант із вимогою очистити Компартію України від самого Петра Симоненка та його ставлеників у Дніпропетровській області. Цікаво, що найбільше прапорів на нечисленному мітингу виставили не самі комуністи, а «Союз лівих сил». «Люди стали надто примхливими, — скаржився своєму співрозмовникові в натовпі поважний чоловік у шкіряній тужурці. — Ніхто не хоче тримати прапор за двадцятку, просять не менше п’ятдесяти». Спілкування з народом на дніпропетровському майдані понад вечір закінчилося покладанням квітів і роздаванням автографів, після чого змерзлі пенсіонери, не затримуючись, поспішили додому.
Житомир: шоу для легковірних
Знаковий момент — минулої п’ятниці в Житомирі з бенефісною виставою народного артиста України Федора Стригуна «У.Б.Н.» гастролював Львівський національний театр імені Марії Заньковецької. Зміст п’єси навряд чи варто нагадувати («День» про цю постановку заньківчан писав). Скажемо лише, що на самому початку виборчої президентської кампанії митці представили житомирянам потужний зріз наших суспільних реалій, поєднаний з живістю і значимістю людських характерів. Аналогії щодо наших сучасних політиків були просто вбивчі. Після закінчення вистави у фойє я випадково зустрів знайомого, якого раніше знав як працівника місцевого штабу Народної партії (Володимира Литвина). На моє зауваження в тому дусі, що вже час виходити на політичну авансцену, отримав несподівану відповідь, що він не бачить задля кого це треба робити, а з того штабу пішов. Зрозуміло, на дійстві з висування Володимира Литвина про такі порухи в лавах його прихильників ніхто не казав — звучали панегірики і славослів’я на адресу свого лідера. Можливо, ті, хто їх виголошував, щиро вірили в те, що говорили. Вже після цього з’їзду голова обласної організації Народної партії народний депутат України Микола Рудченко на прес-конференції у Житомирі всіляко підкреслював, що вважає Володимира Литвина найчеснішим політиком, і робив прогнози, що на своїй батьківщині (тобто на Житомирщині) той може набрати близько половини голосів виборців. Я ж, наприклад, коли слухав один із з’їздівських пасажів спікера в сенсі, що курс нинішній влади є провальним, згадав як у кінці грудня 2004 року за кілька днів до третього туру президентських виборів В. Литвин приїхав до Житомирського обласного будинку дитини (для малюків, яких кинули батьки). Тоді він із гордістю розповідав, як його дружина готувала бутерброди для учасників демонстрацій, а потім, тримаючи маленького хлопчика на руках, з пафосом примовляв майданівське гасло «Разом нас багато!» А ще про те, що за ці майже п’ять років В. Литвин два з половиною роки обіймав (і знову обіймає) одну з найвищих посад в українській владі. То ж, безумовно, не має ні моральних, ні політичних підстав відхрещуватися від відповідальності за те, що відбувалося і відбувається в країні. Крім того, за часів президентства Леоніда Кучми він майже два з половиною роки був главою Адміністрації Президента, і саме за його прямої участі цей нібито допоміжний орган став фактично над урядом та іншими конституційними установами. До того ж часу відносяться і широкий розголос справи з вбивства нашого колеги Георгія Гонгадзе, оприлюднення відомих плівок Миколи Мельниченка, записи на яких давали підстави для пов’язування з цією справою тодішнього глави АП. До речі, остаточного вердикту Генпрокуратури щодо справжності тих записів і ролі у вбивстві Георгія їхніх фігурантів до цього часу немає.
А щодо чесності й безкорисливості нинішнього спікера, то згадується систематична поява у світських хроніках імені його дочки Олени як завсідниці різних тусовок вельми заможних людей. Виникає просте запитання — коли це у свої 27 років вона встигла «заробити» солідні капітали? Вибачте, повірити у те, що тут обійшлося без протегування з боку батька, можуть лише дуже наївні люди. Втім, це стосується і чад абсолютної більшості наших керманичів, урядовців і нардепів, які дозволять собі розкоші, яких явно не могли встигнути заробити власними талантами і зусиллями.
Ще одне шоу для легковірних являло собою висування у президенти України Юлії Тимошенко на майдані Незалежності. Хто хотів, мав можливість побачити його в прямому ефірі на Першому Національному телеканалі. До речі, там же, а ще на «5 каналі», пройшла трансляція і висування В. Литвина. Це дуже недешеве задоволення, тому вельми нещирими видаються запевнення прихильників спікера про виключно партійне походження коштів на його виборчу кампанію.
Про вміння нинішньої прем’єрки довго і переконливо говорити про свої нібито здобутки і наміри ощасливити українців відомо. Безперечні й її акторські здібності. І я пригадую, як десь у 2002 чи 2003 році на одній з прес-конференцій, які вона проводила у Житомирі, я спеціально сів дуже близько перед нею, щоб намагатися зрозуміти, говорить вона щиро чи, як актриса, грає «на публіку». Тоді мені подумалось, що пані Юлія не грає і поводиться як чесний політик. Однак, за роки, що пройшли, коли лідер Блоку свого імені неодноразово міняла свою позицію на протилежну, коли заявлялося одне, а робилося зовсім інше, я зрозумів, що її поведінка є тільки маскою. І відверто кажучи, велике запитання — невже ті естрадні зірки, які співають на концертах в її підтримку (як на майдані Незалежності під час висування), всі як один вірять їй і дійсно так щиро бажають перемоги, як про це привселюдно заявляють? Ризикуючи викликати неповагу до себе саме штучним і дуже малоймовірним для творчих людей «єдиномислієм». А що потім?
Підготували Микола СЕМЕНА, Сімферополь; Наталія МАЛІМОН, «День», Волинська область; Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпропетровськ; Валерій КОСТЮКЕВИЧ, «День», Житомир
