Якось навесні 2007 року в одному з владних кабінетів Кабміну я намагався представити свої думки щодо помилок української влади. Тоді мені зустрівся колишній народний депутат із тих, що здатні бути патріотами, лише залишившись поряд із владою у Києві. Наслухавшись і начитавшись інших «патріотів-дослідників», він велично прорік недавно відкриту «істину»: усі нещастя народу від того, що при владі у минулому ніколи не було українців — адже Грушевський, звісно, не українець, Винниченко — соціаліст, Скоропадський — царський ад’ютант і т.д. Можна було б забути ту розмову, проте сьогодні досить часто саме з патріотизмом співвідносять найкращі якості політиків. Щоб зрозуміти актуальну на сьогодні межу такого співставлення, спробуємо системно (з використанням надбань різних суспільних наук, але не рівні публіцистики) розібратись, у чому ж причини більшості наших негараздів. Щоб у цій газетній статті читач міг слідкувати за думкою автора, перерахую спочатку ті причини, а далі буду їх стисло розкривати. Вони такі: відсутність повноцінної продуктивної конкуренції, ліберальної демократії в економіці, культурі; відсутність сучасної національної еліти; невміння використовувати сучасні ресурси; незнання тенденцій і закономірностей розвитку.
Рік тому я писав у статті «Про різнокольорових корів прогресу, або «сіно-солома» наших політологів» («День», №11, 23.01.08), що послуговуватися в дослідженнях та на практиці сьогодні визначеннями «ліві — праві сили» не актуально. Окрім того, що час розставляє додаткові акценти, «наші» комуністи найбільший відрізок своєї історії лівими не були. Помилкою є також на початку ХХІ ст. без застережень стверджувати: я ліберал і будь-що відстоюватиму лібералізм. Лібералізм — поняття історичне. У нас в Україні ніколи не буде того «класичного» лібералізму, що його мали провідні країни у ХVІІІ ст. чи першій половині ХІХ і далі. Класична ліберальна економіка потребує, перш за все, класичної капіталістичної експлуатації, коли замість свободи доцільним є визиск, знищення особистості, нераціональне використання ресурсів. Така експлуатація у нас уповні неможлива і недоцільна, бо історично вже пережили етап розширеного відтворення населення та достатніх невідтворюваних природних ресурсів. Далі — ми не вміємо і боїмося експлуатувати сторонню робочу силу (вони ж не стануть розмовляти українською, не стануть українським населенням, як мені зауважив один доктор економічних наук). Нарешті, ми не виробили сучасних способів експлуатації подібно до провідних країн світу.
Спитаєте, причому тут розширене відтворення населення? При тому, що препарована історія без історії народонаселення буває лише у підручниках прогресистського спрямування (з безмежною вірою в прогрес), а в реальності класичний лібералізм був можливий за певного стану традиційних, витратних ресурсів. Україна — територія зі старим населенням, що вже мало у середині 60-х рр. одні з найкращих світових показників тривалості життя, але цей ресурс не було використано, реструктуризація демоекономіки не відбулася. Якби не можливість екстенсивного використання інших традиційних ресурсів у 60—70-ті рр., то економіка цієї конкретної території, України, змушена була б перейти до ресурсів більш високого порядку. Але ми вчергове змарнували досягнуте.
У 1982-му незадовго до смерті Л. Брежнєва в момент крайньої розгубленості радянського керівництва, відійшовши від догм, газета «Правда» опублікувала статтю академіка В. Трапезнікова, у якій головною причиною занепаду називалися не помилки соцзмагання, а відсутність конкуренції з кращими зразками іноземної продукції, ну звісно, більшою мірою продукції країн соціалістичного табору. Жаль, що історія нас нічого не вчить, що в амбіціях разом з водою виплескуємо «дітей». Бо ми й сьогодні не можемо проартикулювати членороздільно, навіщо нам потрібні зв’язки з Європою. То декларували, що головним здобутком у незалежній Україні стане «достойний людини» рівень життя, що і є «свободою». Останню тезу і сьогодні буквально насаджують ідеологи Партії регіонів, а всі «мовчать, витріщивши очі», як кролики перед коброю. Після дивуємося, що заради того «рівня» значна частина України згодна на втрату незалежності, адже просто і відразу можна «гарно жити», якщо з Росії «по-братерськи» отримувати ресурси. То завуальовано говорили про потребу захисту від Росії і т.п. Головне забули проговорити мільйон разів, як на партзборах: ми повинні навчитись конкурувати, якщо тільки хочемо зберегти здобутки усіх попередніх епох. Це єдиний шлях до продуктивної національної творчості, до свободи кожного. І Росія тут ні до чого.
Але, як і за радянських часів, ми сьогодні маємо однобоку, екстенсивну економіку. Така економіка існує під прикриттям влади, котра має з цього свої прямі чи непрямі (себто «патріотичні» підчас виборів і не тільки) зиски, екстенсивно експлуатує залишки природних ресурсів, робочу силу, отже, маємо олігархів, які у купі з владою дозволяють собі нищити вільне підприємництво, дрібний та середній бізнес. З 2005 року рейтинг економічної свободи України постійно погіршується.
І це зветься ліберальною сучасною економікою? Ні, це повторення багато чого з того, що мали в СРСР з його перерозвиненою важкою індустрією, засиллям бюрократії. До того ж, маємо невміння керувати, невміння визначити, як саме повинно бути реалізовано ліберальну демократію в конкретній країні. У тій країні все виправдовувалося комуністичною ідеєю, у цій нарешті, з початком економічної кризи 2008 року, восени спромоглися сказати, що все виправдовується ліберальною ідеєю (з уст Президента недавно звучало таке: я прихильник ліберальної ідеї, не лякайте великий бізнес, я закликаю бізнесменів розібратись з тим-то і тим-то, як у Кореї розібрались, та ін.). Отже, є більш глибокі тенденції розвитку, аніж протиставлення ліберального і тоталітарного, аніж осмислення радянської епохи як викривлення історії.
У сучасному світі не буває чистої ліберальної чи демократичної (соціально орієнтованої) економіки. Історичні факти з цього приводу можна легко знайти у будь-якому довіднику. Експерименти однобокого розвитку закінчилися разом із затратною, екстенсивною економікою, і сьогодні у більшості країн з високим рівнем розвитку громадянського суспільства, наукового, соціального та економічного потенціалу достатньо досвіду, щоб у кожний даний момент при тій чи іншій потребі направляти ресурси у необхідне русло, підтримувати свободу підприємництва не тільки для вибраних.
Коли б існувало сучасне розуміння та потреба національно акцентованої ліберальної економіки, то після перших же помилок влади ще на початку 2005 року (відмова від програм енергетичної незалежності, екстенсивне знищення природних ресурсів і, відповідно, невміння поставити великий бізнес в конкурентні умови, котрі привели б до модернізації виробництва, збереження енергоресурсів) відбулася б зміна владних еліт як таких, що використали свій творчий потенціал.
Дещо про ліберальну демократію у культурі. Жодна з національних культур України після Майдану не отримала більш демократичні можливості розвитку поліетнічної держави в концептуальному українському її виразі. Наявна держава під безумовно потрібним гаслом захисту найперше українців, української культури, у тому числі культури державотворення, поступово зводить важкий, проте корисний процес до державного шовінізму. Я не прихильник концепції політичної нації, але знаю напевно: лібералізм — це свобода не лише для українців.
Отже, про еліту. Що могло б позитивно протистояти державі? Звісно, громадянське суспільство з усіма його демократичними атрибутами — незалежними організаціями, засобами масової інформації, вільними від диктату елементами держави. Проте, хоч як це дивно, саме в 2005—2007 роках значно знижується роль НГО, мас-медіа, знижується незалежність судів, гілки влади перестають продуктивно виконувати свою «самостійну» роль. Усі 90-ті роки українцям нові пропагандисти розказували про роль громадянського суспільства. Проте коли після Майдану проявились перші тенденції контрреволюції, жодна з партій не сказала, підкреслимо, саме про це, жодна наукова незалежна політологічна установа не зробила відповідних висновків, навіть найбільш демократичні мас-медіа (в т.ч. і розкручені електронні) не приймали статті, які б не з комуністичних (бо з комуністичних можна було кругом), а з ліберально-демократичних позицій критикували патріотичну владу. Але звідки б воно взялося — наукове розуміння сучасного лібералізму щодо України, коли політологи коливалися разом з «генеральною лінією» вождів. Згадаємо, як ми зациклювалися на громадянському суспільстві (планування В. Ющенком зустрічей з НГО за його прем’єрства), на концепції політичної нації (планування ним же зустрічей у 2005 році у Криму). Тепер — лібералізм.
У кабінетах влади викинули гасло, підхоплене служаками-патріотами: українське так часто зневажали, що досить нас критикувати! У Західній Україні люди розгублені. Перший раз за життя отримавши найбільшого в історії незалежної України патріота-президента (за виразом і щирим переконанням навіть його суперниці у патріотизмі Ганни Герман), вони не можуть зрозуміти, як можна тепер його критикувати, це можуть робити лише вороги нації! Як українська революція до кінця не виконала свою роль, так її не виконала і контрреволюція, котра могла б організувати суспільне життя. Якщо раніше йшов «дерибан» держави, матеріальних цінностей, то тепер став можливим ще й посилений «дерибан» духовних цінностей, спостерігається загрозливе падіння суспільної моралі.
Безпосередня причина того — відсутність (малий прошарок) еліти у державі, порушення елітогенези. Подібно до того, як загалом населення в СРСР не хотіло заміни патріота СРСР Л. Брежнєва, лаяли його, але боялися змін, так сьогодні ми не бачимо можливості зміни владної еліти. Проте у нас ніколи й не буде еліти, якщо ми не навчимося її змінювати за перших системних помилок, якщо будемо не неї молитися, як на богів, якщо не довірятимемо майбутньому. Ми не збираємося нікого знищувати. Ті патріоти, що зараз при владі чи були при владі раніше, дійсно багато зробили для української нації. Надзвичайна їм подяка за той продуктивний період, що мала держава. Як патріоти вони зможуть і далі себе проявляти, на те є численні можливості. Уявімо собі, що на початку 2005 року, коли проявилися перші системні помилки влади, її було б змінено. Чи змогла б на тлі досягнень революції нова владна еліта принизити рівень національних демократичних змін? Не змогла б. Бо навіть крайня контрреволюція почала оперувати силою та значенням європейських цінностей. Слово, врешті-решт, не горобець. А «стара», революційна еліта змогла. Бо мала довіру народу у якості тотального захисту від помилок. Ми усі з неї сміялися, але сподівалися. Майдан таки був надзвичайним злетом народного духу, він «виховав» навіть опонентів, проте прості люди не мали подальших важелів та зразків впливу на владу. Зразки мала показати еліта, вона ж не піднялася цього разу до рівня народу. Безумовно, правий П. Порошенко, не може бути мови про зміну еліти на жадібних до влади нуворишів, проблема елітогенези ширша. І її, між іншим, не можна вирішити без активного осмислення того духовного надбання, що його нам залишили Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка та інші, хто свого часу стикався з проблемами особливостей українського національного.
Тепер щодо ресурсів. У чомусь подібна картина з «лібералізмом» неорадянського штибу і в Росії. Путін зробив ставку на великі корпорації («Газпром», «Роснєфть», магнітогорські гіганти та ін.), що керовані «старими друзями», покінчив з демократичними експериментами єльцинської пори, бо господарювання, що основане на достатності традиційних ресурсів, не може не корелювати з тоталітаризмом. Це загальна закономірність, можливо, найширша із тих, що тільки можливі в історії. Відмінність в тому, що Росія ще багата на природні ресурси, населення у цілому ще може розширено відновлюватись, також існує досвід напівколоніального використання чужих ресурсів. Як результат Росія — це 1% світового виробництва і лише 0,3% наукоємної продукції. Отже, якщо Україна надалі експлуатуватиме позаринковими методами російські ресурси, вона неодмінно скотиться у прірву екстенсивного господарювання, втратить незалежність. Україна бажала б увійти повноправною складовою у систему господарювання Європи, щоб отримати перспективу вільного конкурентного розвитку. Проте як Росії, так і Європі вигідно (для кожної по-своєму) мати нерозвинену, відсталу Україну. Особливо це видно на прикладах взаємин з приводу поставок газу, з приводу входження до ЕС. Але, в принципі, так було за всіх часів, чого чекати? Підведемо підсумок. Україна не має ні традиційних, ні новітніх ресурсів у достатньому об’ємі. У той час, коли була потреба та можливість переходу до ресурсів сучасних (60-ті роки; «старе населення», котре потребувало нових демоекономічних відносин), країна не мала самостійності. Звернення до російських традиційних ресурсів сьогодні ще більшою мірою, ніж маємо, розпочне новий виток знищення як української, так і російської нації. І навпаки, кожен раз, коли Україна відчайдушно демонструвала здатність продукувати дух нації, її досягнення підхоплювали росіяни. Так петровська Росія підхопила попередні українські гасла європеїзації, так після змагань українців-дисидентів у кінці 80-х росіяни згадали, що в них теж є батьківщина. Отже, спільні шанси у нас великі.
Додатково про закономірності. Згідно з прогресистською концепцією історичного розвитку, людство розвивається, бо винаходить нові технології, способи управління — отже, покращує якість життєдіяльності. Проте в рамках такої моделі не можна відповісти на цілий ряд запитань і до найдавнішої історії людини, і до нашої з вами сучасності. Наприклад, чому з переходом до відтворюючого господарювання знижується тривалість життя, чому за усіх найефективніших, науково обгрунтованих антинатальних заходів у найбідніших країнах населення зростало «катастрофічними» темпами, чому в Європі науковий ресурс системно використовується, а в Росії, Україні — ні. Російський економіст В.Епштейн, прихильник концепцій В. Трапезникова про роль наукових ресурсів у постіндустріальну епоху, у своїй праці з нагоди ювілею ученого («Проблемы управления», 2006 р., №1) називає проблему, але не пояснює. Головне — Епштейн не розкрив і навіть не поставив питання, як зробити так, щоб наука стала ресурсом у наших умовах. Я намагався знайти відповідь на ці питання («Демографічний вимір історії», в-во «Арістей», 2005 р.). На жаль, владній еліті потрібна влада, гроші та задоволення немотивованих амбіцій, а не наука. Оскільки Україна втратила (не з вини Росії чи комуністів) свої іманентні потреби переходу до ресурсів більш високого порядку, а зовнішні фактори (економічні, політичні, загальнокультурні) лише спонукають до повернення минулих зв’язків, в управління має бути введено концепт демократично-ліберального стимулювання науки. Розвиток породжують не новітні технології, а потреби. Якщо ми не зможемо адміністративно стимулювати потребу в новітніх знаннях як у ресурсі, на проекті «Україна» можемо поставити крапку. Я на цьому наголошував неодноразово. Для цього потрібна системі заходів — від PR для науки до нових законів, що прив’яжуть виробництво до новітніх технологій, примусять виробників-господарів замовляти краще з того, що вироблено наукою.
Наостанок. 15 січня цього року в Києві в Українському домі відбулася зустріч патріотичних сил під головуванням Дмитра Павличка. Одним із завдань було відновити єдність демократичного руху. На якій платформі, дозвольте запитати? Адже сьогодні не кінець 80-х: лозунгом незалежності України оперують усі — від комуністів до Партії регіонів. Отже, куди йдемо? Де ресурси соборності? Чому так важко сприймаються революціонерами нові ідеї та підходи? Чому звертаємося по допомогу та ідеї то до Росії, то до Заходу, немов там розташоване Політбюро?.. Бо так вигідно «еліті» будувати неорадянський лібералізм.
