У день свого народження, 15 квітня, Роман Балаян розпочинає зйомки свого нового фільму під робочою назвою «Обранець». Розкішний подарунок і собі, і глядачам, які глибоко шанують його творчість. Ще б пак! Адже він не з тих, хто розштовхував ліктями колег, поспішаючи виконати «соцзамовлення». Балаян дозволяв собі і ніс глядачеві розкіш своїх роздумів над класикою — в його фільмографічному списку найтонші психологи людської душі: Чехов, Тургенєв, Лєсков. А вже якщо звертався до сучасних сценаріїв, то так графічно чітко виписував образ збентеженого інтелігента в інтер’єрі знайомого всім побуту, що, приголомшений впізнаваністю гіркої правди, глядач знову й знову переглядав фільми, передаючи естафету своїм дітям.
Остання за часом картина режисера «Ніч світла» пройшла в прокаті не дуже широко. Адже вона, на щастя для публіки, не вписувалася в новоскроєні рамки комерційного кіно, але говорила простою мовою про вічні людські цінності — вміння співчувати.
Для тих, хто бачив і не встиг побачити, на честь дня народження Романа Балаяна і 25 річчя виходу на екрани фільму, який ставкультовим, «Польоти уві сні і наяву», в найстарішому київському кінотеатрі «Жовтень» відбудеться єдиний показ цього знаменитого кіношлягера. У гості до глядачів збираються, незважаючи на щільний графік зйомок, сам Роман Гургенович і виконавець головної ролі, безперечний улюбленець публіки — неповторний Олег Іванович Янковський.
Роман Балаян не помічений у пристрасті ні до піару, ні до самопіару. Принципово не коментує політичних подій гарячими слідами. Однак, у зв’язку з вищезгаданою подією, погодився на зустріч і нашу розмову, природно, вийшовши за рамки кіно.
— Романе Гургеновичу, колись, щоб не створювати епохальні твори про шахтарів і сталеварів, театральні режисери і кінорежисери робили ухил у класику. Вони адаптували її до сучасності, вчили езопової мови, розраховуючи на загальну культуру та інтуїцію глядача. Той, своєю чергою, шанував творців вистав і кінострічок за довіру до нього і був безмежно вдячний за взаєморозуміння. Сьогодні немає цензури — все можна. Чому ж настало таке «безтем’я»?
— Сучасність ще не відстоялася, щоб зрозуміло-аналітично висловитися про неї. А просто про сьогоднішнє — це доля публіцистики та політики.
— Я не про політику, а про те, що класика завжди сучасна...
— Ні. Класика не виражає сучасності. Її парафія — вічні цінності та поняття. І ніколи, особливо зараз, вона не була надбанням широких мас. Можливо, ви спостерігали, щоб у метро захлинаючись читали «Анну Кареніну»? Для мене класика завжди була можливістю втекти від кон’юнктури. Від радянської влади та її моралі. Але, хоч як це смішно, серед так званих кон’юнктурних картин — про комуністичний лад, про революцію — були чудові фільми, щирі і високохудожні. «У вогні броду немає» Панфілова, «Комісари» Мащенка. Зроблено їх було пристрасно, щиро й професіонально. До речі, мій учитель Тимофій Левчук був комуністом і пішов, не порвавши квиток. Це моральна позиція. Мені такі люди за життєвою історією набагато зрозуміліші. Це і є справжня людська гідність. Він вірував, у що вірував — неважливо. Він не був хамелеоном, і це викликає повагу.
— Карабаський хлопчина, який починав учитися в Єревані, став режисером у Києві і відомий світові як український режисер. Як Роман Балаян став українським режисером, потрапив в Україну, і Україна стала його другою батьківщиною?
— Тогочасний керівник кіно Вірменії обіцяв, що якщо я вступлю до Єреванського інституту, він мене переведе до ВДІКу. Я пробувався у нього на головну роль, не потрапив, але в нас виникли добрі стосунки. Я вступив, учився, перейшов на третій курс і влітку раптом у нас в інституті якась пані шукає «представницькі обличчя». Опинився і я серед них. Нас повезли високо в гори. Там були російські актори і режисери, українські. Вони не могли дихати на такій висоті. А одна людина спокійно сиділа й пила склянками вірменський коньяк. Явно виділяючись на тлі інших. Випадково довідався, що він веде кінорежисерський курс. Це був Тимофій Левчук. І я переїхав до Києва. (сміється). По блату.
