Отже, слідом за великим російським промисловим капіталом, що активно бере участь у приватизації української промисловості, в нашу країну рушили і банки. Людям, які мають деяку фантазію, легко побудувати страхітливий асоціативний ряд: варто лише замінити одну букву, і мирні фінансові установи перетворюються на грізні бойові машини, які таранять основи української незалежності і топчуть перші паростки власного національного капіталу. Утім, і в деяких прагматиків можуть затруситися коліна: адже відомо, що з появою на сусідній вулиці великого супермаркету прибуток комерційних кіосків різко падає. І тут уже різні люди будуть по-своєму розставляти розділові знаки та сполучники в нашому підзаголовку. Утім, саме у випадку із супермаркетом надхмарно-національні інтереси якось дуже швидко і природно відступають перед інтересами покупця-споживача-позичальника, і тепер уже перемога «чужака» в конкурентній боротьбі не сприймається як абсолютна поразка, і лише національна гордість, немов скривджена пані, вимушена кпинити губки. Не без підстав. За сім місяців, що минули від дня першої ін’єкції альфа- грошей у колишній дрібний банк, що народився в місті Коростишеві, його статутний фонд збільшився до 73 млн. гривень, кількість клієнтів — у 2,7 раза, обсяг залучених гривневих коштів — у 9 разів, валютних — у 42 рази, обсяг депозитів зріс у два рази, прибутки від розрахунково-касового обслуговування збільшилися на 82%.
Прихід у нашу країну іноземного банківського капіталу, а тим більше російського — це явище. І далеко не такого ж порядку, як відкриття чергового нового комерційного представництва великої фірми. Банки, як правило, приходять слідом за промисловими інвесторами, які з їхньою допомогою вже вкорінилися на вітчизняному грунті, і тепер, кажуть пильні люди, для них, можливо, настає час збирання врожаю та його вивезення. Утім, «Альфа-Банку» це сьогодні ще навряд чи може стосуватися: споріднена з ним Тюменська нафтова компанія дійсно придбала пакет акцій «ЛиНОСу», і банк відкриває в Лисичанську свою філію, але, дай Боже, ще ТНК розплатитися з давніми заводськими боргами... Та й керівництво банку заявляє, що він прийшов в Україну не для обслуговування якоїсь певної компанії.
Грамотний фінансист не сперечатиметься з тезою про те, що прихід у країну будь-яких грошей — це благо, яке полягає в створенні робочих місць та збільшенні платежів до бюджету. Це також свідчення сприятливого інвестиційного клімату. Крім того, твердить заступник голови правління «Альфа-Банку» Андрій Косогов, рівень капіталізації українського бізнесу й українських фінансових установ дуже низький, і тому «більше (окрім як у російських та міжнародних банківських структур. — Авт. ) банкам ніде брати грошей для формування своїх капіталів», тоді як нам обіцяють створити структуру, через яку гроші широким потоком попливуть в Україну.
Не ставлячи під сумнів слова шановних російсько-міжнародних банкірів, які не спасували навіть під час знаменитої російської фінансової кризи 1998 року, ми, проте, вирішили поцікавитися думкою з цього приводу їхніх українських колег.
Президент Асоціації українських банків Олександр Сугоняко це питання відмовився коментувати («Я мовчатиму, як риба»), очевидно, вбачаючи в нинішній ситуації деякі суперечності зі своїми особистими переконаннями. Інші банкіри також уникали політичної сторони цієї проблеми. І, думається, що в цьому проявляється не завжди чітка й послідовна політика української багатовекторності, яка часто плутає, а то й зовсім не усвідомлює відмінності між поняттями «дружба» та «інтерес». В узагальненому й максимально скороченому вигляді думки наших експертів можна було б представити формулою «Два «так» і одне «але». Про «так» вище вже йшлося, а ідеологія «але» грунтується на життєвому досвіді, з якого випливає, що обіцяти одружитися й одружитися — це далеко не одне й те ж.
Директор скарбниці неостаннього в Україні банку «Аваль» Едуард Розенблат продемонстрував «Дню» «могутність» української банківської системи за допомогою такого порівняння: «Сумарний капітал першої десятки українських банків відповідає капіталові п’ятого російського банку, щоправда, і капітал десяти перших банків Росії дорівнює капіталу п’ятого банку Польщі, тоді як капітал десятьох польських банків менший за капітал п’ятого німецького банку тощо». На його думку, для нашої банківської системи конкуренція з іноземними банками, з одного боку, корисна, але, з іншого, українські банки її бояться. «Візьмімо ставки на міжбанківський кредит. Два місяці тому вони були однаковими, що в Росії, що в Україні. Сьогодні вони в Україні — 20% річних, а в Росії — ті ж самі 6%».
Виходить, що шляхом взаємного кредитування дочірній російський банк в Україні може отримати істотні переваги перед українським? Заспокоює вітчизняних банкірів лише те, що процес приходу грошей «не такий уже швидкий», та й своїх проблем, які заважають активно інвестувати українську економіку, в російських банків цілком досить. Крім того, політика, якою керуються у своїй експансії в Україну російські банки, відрізняється від політики західних банків. У нас вони досі в основному займалися венчурними операціями, фондовими спекуляціями, до яких звикли з початку приватизації в Росії. Цим досвідом і цими напрацюваннями вирішили не нехтувати. Але головне, що, на думку експертів «Дня», цікавить росіян в Україні — це транзит. Тим більше, що було б грішно не використати можливість, яка надається існуванням різних тарифів у Європу і в Україну. Декларується постачання в Україну, а тут робиться переадресування далі.
Проте висновок щодо приходу російських банкірів звучить однозначно позитивно: посилюється конкуренція в банківській сфері, і, хоч це утруднює роботу банків, особливо невеликих, але вельми вигідно для їхніх клієнтів, а отже, й для суспільства. Однак останнє твердження знаходить також і опонентів. Президент Харківської банківської спілки Анатолій Волок сказав «Дню», що рух будь-якого капіталу, безперечно, пожвавлює економічні відносини. Рух, на його думку, відбувається в напрямку більш спокійних ринків, а оскільки наш ринок більш зрозумілий для росіян, то цим і зумовлюється їхній прихід. А.Волок також передбачає, що російський капітал, котрий іде в Україну, «має у своїх жилах укра їнську кров». Він вважає, що «пори чи стільники української банківської системи майже порожні і тепер вони заповнюються, оскільки в Україні сьогодні можна на пальцях полічити банки зі стовідсотковим іноземним капіталом і є лише 29 банків з участю іноземного капіталу; а із 196 банків України лише 156 здали звіти. Система не розвивається» .
Чи потрібно нам за цих умов вклонятися тим, хто приносить в Україну свій капітал? На це запитання А.Волок відповідає: «Вклонятися треба чесним платникам податків. А подивімося фінансовий результат у банківських звітах. У багатьох шанованих установ з іноземним капіталом він дорівнює нулеві. Значить, вони не платять ні копійки податків, виправдовуючись: що заробили, те й витратили. Це — їхня економічна політика».
Словом, прихід в Україну іноземних, з-поміж них і російських банків, не варто порівнювати з навалою танкових армад. За обсягом інвестицій це, скоріше, розвідники на малопотужних мотоциклах, котрі цілком заслуговують на приязну зустріч не лише від прихованих колабораціоністів. Їх не треба боятися (нехай за ними прийде ціла армія!), але за поведінкою цих «довгозваних» гостей все ж варто наглядати. Ось над цим нам потрібно замислитися.
