Будь-які зміни, що вносяться до Основного Закону демократичної держави, — конституційні, якщо відповідають його внутрішній правовій логіці. Оскільки зміни до Конституції України (далі — Конституції), здійснені на підставі Закону України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, внесені не народом, а однією з гілок державної влади парламентом, то подібні зміни повинні відповідати головному обов'язку держави — утвердженню і забезпеченню прав і свобод людини (частина 2 статті 3 Конституції).
Якщо конституційні зміни не відповідають цій меті, то можна сміливо стверджувати, що вони продиктовані мотивами політичної інтриги, а, отже, й мають суб'єктивний, кон'юнктурний і довільний характер. Останнє неминуче тягне за собою внутрішню розбалансованість Конституції і внаслідок цього — безповоротну деформацію її внутрішньої правової системи. При цьому звертає на себе увагу та обставина, що внесені подібним чином конституційні зміни латентно (приховано від сторонніх очей) призводять, всупереч вимогам статті 22 Основного Закону, до звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод людини і громадянина.
Зокрема:
а) діючого Президента України народ обирав на підставі положень Основного Закону з обсягом повноважень, які містяться в статті 106 Конституції. Згаданим же Законом повноваження глави держави підлягають звуженню за допомогою їхнього часткового перерозподілу на користь інститутів уряду та парламенту.
Тим самим одночасно звужується зміст активного виборчого права громадян, оскільки у процесі прямих виборів Президента України людина не просто вкидає свій бюлетень у виборчу урну, а делегує своєму обранцю цілком реальну державну владу з абсолютно певним обсягом повноважень. Й оскільки згідно з частиною 2 статті 5 Конституції єдиним джерелом влади в Україні є народ, то і правом перерозподілу повноважень між вищими органами влади володіє лише народ, а не парламент.
По суті, ухваленням згаданого Закону парламент допустив узурпацію влади народу одним із органів державної влади всупереч вимогам згаданої статті Конституції;
б) встановлення терміну повноважень вищих органів державної влади такою ж мірою, як і їхнього обсягу, є винятковою прерогативою народу.
Один із «батьків-фундаторів» США та їхній четвертий президент Джеймс Медісон (1751—1836) свого часу писав: «Геній республіканської свободи вимагає, з одного боку, аби вся влада черпалася з народу, а з іншого — щоб її носії перебували в підпорядкуванні народу шляхом короткочасності їхніх призначень і щоб навіть під час такого короткого терміну влада перебувала в багатьох руках».
Тому право на частоту зміни органів влади, що обираються, є невід'ємною складовою частиною принципу демократії, проголошеної статтею 1 Конституції. Подовження терміну повноважень вищим органам державної влади, як і розширення обсягу їхніх повноважень не може здійснюватися на підставі рішення самих цих органів.
У конституційно-правовій доктрині як основоположна виділяється первинна засновницька влада, тобто влада народу на встановлення і зміну своєї держави і конституції.
На відміну від влади народу, держава визнається владою встановленою, яка не має права без особливих на те повноважень з боку засновника створювати і змінювати Конституцію і заснований на ній державний лад. Уперше в історії конституційної думки цей постулат сформулював видатний діяч французької революції абат Емманюель Жозеф Сиєйєс (1748—1836): «Конституція є плодом роботи не встановленої, а установчої влади. Жодна делегована влада не має права в будь-чому змінити умови делегування». Іншими словами, державні органи, що створені і діють на основі Конституції, не мають права самі себе реформувати, наділяти або позбавляти себе повноважень, змінювати терміни своїх повноважень тощо всупереч волі народу.
На виборах 2002 року народ делегував парламенту свою законодавчу владу всього на чотири роки, згідно з положеннями частини 1 статті 76 Конституції. Разом з тим парламент країни, обраний народом на чотири роки, вказаним Законом в односторонньому порядку продовжив свої повноваження до п'яти років;
в) згідно з положеннями частини 1 статті 38 Конституції, громадяни мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади.
Конституцію України ухвалювали депутати парламенту, обрані за мажоритарною виборчою системою. Юридичний факт ухвалення Конституції депутатами-мажоритарниками передбачає, що саме вони якнайповніше висловили політичну волю народу, який їх обрав. Але тим самим мажоритарна система набула особливу легітимність як мовчазно освячена народом. Так було закладено основу цілком певного конституційного режиму.
А згаданий Закон встановлює пропорційну систему виборів, де громадяни України можуть бути обраними до органів державної влади лише опосередковано через участь у виборчих списках кандидатів у депутати від партій, виборчих блоків політичних партій. Таким чином, фактично в односторонньому порядку впроваджено виборчий партійний ценз. Впровадженням цього обмеження найбрутальнішим чином виявилися порушеними фундаментальні права громадян, передбачені статтею 24 Конституції, згідно з якою є неприпустимими будь-які привілеї або обмеження за політичними й іншими ознаками.
Зараз як ніколи стає очевидним, що зміна виборчої системи одним із вищих органів державної влади без попереднього схвалення цієї дії носієм суверенітету не може розцінюватися інакше, як деформація конституційного ладу і узурпація влади народу партійною верхівкою парламенту. Тим самим, на наш погляд, допускається очевидне звуження пасивного виборчого права громадянина всупереч вимогам частини 3 статті 22 Конституції України.
Перерозподіл повноважень між вищими органами державної влади (у цьому випадку між головою держави, урядом і парламентом) з конституційно-правової точки зору означає, по суті, зміна форми правління — однієї з основних і найважливіших складових конституційного ладу держави.
Таким чином, згаданим Законом здійснене латентне внесення змін у конституційний лад України, що, згідно з положеннями статті 5 Конституції України, є винятковою прерогативою народу.
ДВА ВИХОДИ З ГЛУХОГО КУТА
На наш погляд, з моменту набуття чинності Закону № 2222-IV держава занурилася в період прихованої та прогресуючої деформації конституційного ладу України, що, по суті, означає перманентну конституційну кризу в країні!!!
Є два виходи з цього конституційного глухого кута.
1. Перший — деструктивний, спрямований на скасування правовим шляхом цього Закону.
Він можливий у двох варіантах:
а) скасування цього Закону парламентом;
б) визнання цього Закону неконституційним рішенням Конституційного Суду України.
Недоліки подібного шляху.
Він за будь-якого варіанту своєї реалізації пов'язаний з політичною боротьбою (інтригою) між основними суб'єктами конституційного права.
На наш погляд, народ неабияк втомився від політичної боротьби своїх обранців і з нетерпінням чекає від них виконання своїх передвиборних обіцянок.
Продовження політичного шаленства на тлі економічного, психологічного й етичного виснаження людей може стати детонатором глибшої політичної кризи. Відомі лідери можуть бути легко дискредитовані вказівкою на їх явну зацікавленість у збереженні владних повноважень, а не в копіткій роботі над забезпеченням блага народу.
Перевага:
Уявна простота й економічність (насамперед, інтелектуальна) методів досягнення мети.
2. Другий шлях — конструктивний, передбачає негайну зустрічну пропозицію суспільству привабливого, творчого проекту конституційної реформи, який за своїм правовим змістом здатний однозначно завоювати симпатії народу, забезпечити його підтримку на вирішальному загальнонаціональному референдумі з ухвалення Конституції України в новій редакції.
250 років тому славетний єлизаветинський вельможа Петро Іванович Шувалов сказав імператриці, що основна місія держави — збереження народу. Не погрішивши проти істини, можна стверджувати, що збереження і розвиток народу — суть і водночас критерій стану національної безпеки будь-якої демократичної, соціальної, правової держави.
Якщо взяти за основу подібний підхід, то треба визнати, що нині переживаємо найглибшу кризу, передусім саме в сфері національної безпеки: за розрахунками ООН, в Україні спостерігається найшвидше у світі скорочення населення, яке до 2050 року може зменшитися на 18 мільйонів юдей.
УКРАЇНА, ПО СУТІ, ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ВИМИРАЮЧУ ДЕРЖАВУ
Вважаю, що однією з причин такого стану речей є очевидна нездатність держави у нинішньому її стані забезпечити необхідні умови для самозбереження і розвитку нації.
Аби зупинити цей руйнівний процес, необхідна особлива програма збереження і розвитку народу. Згадаймо, приміром, «Новий курс» президента США Франкліна Рузвельта. Реалізація цього курсу зупинила найважчу в історії країни загальнонаціональну кризу. Автор «Нового курсу» при цьому керувався широко відомим напуттям англійського історика Томаса Маколея: «Хочеш уціліти — проводь реформи».
Думається, що стаме висунення і впровадження в життя кардинальної, широкоформатної конституційної реформи здатне виконати роль перспективної стратегії розвитку країни. Її суттю має стати забезпечення громадянам країни належних, реальних (а не фіктивних) правових умов для реалізації та захисту своїх основних прав і свобод, створення громадянського суспільства, демократичне формування органів публічної влади (органів місцевого самоврядування і держави), громадський контроль над силовими відомствами тощо.
Ядро подібної конституційної реформи повинне насамперед передбачати реформу судової гілки влади і органів місцевого самоврядування, тобто саме інститутів публічної влади, найбільш наближених до безпосередніх і насущних потреб людей, до захисту їхньої гідності, прав і свобод.
Територіальні громади при цьому повинні бути наділені реальними повноваженнями обирати й відкликати суддівський корпус місцевих судів, а також обирати й відкликати депутатів місцевих рад і керівників регіонів. Іншими словами, люди повинні отримати реальну можливість безпосередньо формувати органи місцевого самоврядування і склад місцевих судів, тим самим захищатися від будь-якого несприятливого для їхніх прав і свобод розвитку подій. Адже саме на місцях і протікають основні процеси життєдіяльності, розгортаються драми і трагедії людських доль.
Конституційна реформа, спрямована безпосередньо на демократизацію засад публічної влади в Україні, вдихне надію у зневірені душі людей, дасть їм відчуття власної гідності та значущості, усвідомлення себе суб'єктом, що творить свою історію і країну, сформує у них ставлення до ініціатора реформи як до лідера нації !!!
При цьому як зразок, гідний для наслідування, бачиться таке:
а) за прикладом президента США Франкліна Рузвельта, сформувати команду творчо обдарованих людей, здатних виконати роль «мозкового тресту» в галузі здійснення конституційної реформи;
б) за прикладом президента Франції Шарля де Голля, доручити цій команді розробку концепції Конституції України у новій редакції, яка могла б виконати роль стратегії, генерального плану розвитку країни, які шукає суспільство;
в) за прикладом скандинавських країн, організувати всенародне, повсюдне, тривале й широко висвітлене в ЗМІ обговорення запропонованої концепції нової Конституції України;
г) за прикладом Швейцарії, винести нову Конституцію України для затвердження на всеукраїнський референдум.
ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНА ШКОЛА
Звідси очевидно, що відмінною особливістю конституційної реформи повинна стати якомога ширше і повне залучення до її обговорення та проведення референдуму країни. Тільки так вона стане одночасно загальнонаціональною школою конституційних знань, основою для формування правового менталітету та правової традиції національної солідарності, брак якої губить країну.
Проведення подібної реформи при цьому бачиться доцільним у трьох етапах:
1) організація загальнонаціонального консультативного референдуму з ключових питань конституційного ладу;
2) скликання Конституційної наради для розробки на основі його (референдуму) результатів проекту нової редакції Конституції України;
3) ухвалення на загальнонаціональному вирішальному (що затверджує) референдумі нової редакції Конституції України.
Звісно ж, на консультативний референдум мають бути винесені лише питання, які відповідно до положень статті 5 Конституції України відносяться до виняткової прерогативи народу. Ці питання повинні, передусім, відображати ключові моменти інституту конституційного ладу.
Ось їх приблизний перелік:
Як ви вважаєте:
1. Чи підлягає зміні діюча Конституція України?
2. Хто повинен ухвалювати Конституцію України: народ, парламент чи конституційна асамблея?
3. Який державний устрій кращий для України: унітарний чи федеративний?
4. Яка форма правління краща для України: президентська, напівпрезидентська (змішана) чи парламентська республіка?
5. Яка виборча система краща для України: мажоритарна, пропорційна чи змішана?
6. Що краще для України: одна державна мова — українська, дві — українська й російська чи мови корінних народів України?
7. Що краще для України: єдине чи подвійне громадянство?
8. Який порядок формування місцевих судів здатний більше забезпечити права й свободи громадян України: призначення суддів органами влади безстроково чи регулярні вибори суддів терміном на п'ять років безпосередньо населенням відповідних територіально-адміністративних одиниць?
9. Який порядок формування місцевих державних адміністрацій здатний ефективніше забезпечити права місцевого самоврядування: вибори голів місцевих державних адміністрацій населенням відповідних територіально-адміністративних одиниць або призначення їх на посаду президентом України?
10. Чи підтримуєте зовнішньополітичний курс на вступ України до Європейського Союзу?
Зайве стверджувати, що при проведенні подібної реформи краще заздалегідь дізнатися про думку народу. Люди, зазвичай, прихильніші до того, хто виявив готовність дізнатися їхньої думки і врахувати її при проведенні своєї політики.
Обдумано і творчо організований процес проведення конституційної реформи здатний виконати роль консолідуючого початку, який так довго шукається, для соціально розрізненого, психологічно й етично надламаного населення країни, що відчуває до того ж глуху неприязнь одне до одного.
Проблемність цього шляху:
для свого успішного проведення в життя передбачає наявність державного мислення, правової культури, послідовності, системності та безкорисливості, тобто саме тих якостей, якими, за визначенням, не володіє більшість представників влади України.
Переваги:
забезпечує історичне самозбереження, державне і муніципальне самоврядування, а також гідне життя та розвиток українського народу.
Отже, вибір — за нашими співвітчизниками. Не помиліться! А головне завдання політиків — не заважати цьому вибору.
