Микола НЕСЕНЮК
Про все це я говорив і писав не раз і не два. Всі погоджувались,
але із застереженням: не можна так, не час. Ось вийдемо на Європу, тоді
й поговоримо. Тепер, здається, можна говорити всім. І від нас всіх залежить,
чи стануть результатом цих розмов давно назрілі зміни в нашому футболі,
чи все зведеться до сварки тих, хто претендує на поділ національного футбольного
пирога. Пирога практично вже немає, тому є надія на те, що в зацікавлених
і наділених владою осіб відкриються нарешті очі, й вони глянуть на наш
футбол не через окуляри, підсунуті запопадливими помічниками.
Отож, маємо національну спортивну трагедію. Саме трагедію,
бо ніякі локальні успіхи окремих, навіть дуже потужних клубів не можуть
так об'єднати й піднести націю, як виступ команди України в числі кращих
футбольних держав на фіналі Кубка Європи. Досвід підтверджує, що ігри великих
футбольних фестивалів, якими раз на 2 роки є світові та європейські фінали,
дивляться майже всі. Навіть дуже далекі від спорту і футболу люди спостерігають
у ці дні за грою кращих команд Європи та світу. Наших серед тих команд
знову не буде, ми знову почуватимемося нацією другого сорту, у що так не
хочеться вірити.
ЯК МИ ГРАЛИ
Щоб було про що говорити, спробуємо згадати шлях України
у відбірних змаганнях до Євро- 2000. Спочатку була сенсаційна перемога
над Росією в Києві. В ейфорії загального з цієї нагоди піднесення не хотілося
зважати на певну випадковість забитих нашими м'ячів, відсутність надійної
ігрової переваги, а також той факт, що в кінці матчу ми пропустили два
м'ячі й зустріли фінальний свисток не в захопленні від українських атак,
а з полегшенням — втримались! Завдяки календареві відбіркових ігор і несподіваному
невиграшу французів в Ісландії перемоги вдома над Вірменією і в гостях
над Андоррою вивели Україну в лідери групи. Аналізувати гру нашої команди
в тих двох матчах не варто, оскільки суперники в нас були, як ми тоді вважали,
далеко не рівні. Та це все було потім. Зірковим моментом відбіркових ігор
стала нічия з Францією в Парижі із нереалізованим Шевченком виходом сам
на сам. Зважати на те, що у французів не було Зідана, а наші більш нічого
особливого не створили, тоді не хотілося. Ми ж були майже чемпіонами світу!
Після цього лінія виступів України являла собою чітке падіння
донизу, якого, як прийнято віднедавна казати, міг не бачити лише сліпий.
Спочатку була невиразна нічия в Києві з Ісландією. Єдиний м'яч, який через
беззубість нападу змушений був забивати захисник Ващук, міг принести нам
три очки, якби не паніка в наступні хвилини, яка закінчилася рикошетом
у власні ворота(впізнаєте?). Тоді все було пояснено втомою після Франції
й поганим полем. Після першого та останнього цього року виграного нашими,
без допомоги пенальті, матчу з Андоррою прийшла нічия в Єревані із непристойно
поганою, як для претендента на Європу, грою. І тоді всі мовчали, переключивши
увагу публіки на несправності вірменського літака, який летів так, як наші
грали. Потім, ми не програли вдома Франції і це було оголошено успіхом.
В тій грі в наших був лише один напівмомент, а гостей результат цілком
задовольнив.
Останні виступи України свіжі в пам'яті. Метушлива біганина
в Ісландії, кілька невикористаних господарями нагод забити нам — і рятівний
одинадцятиметровий залишає Україні шанс. Дев'яносто хвилин страху в Москві
й незбагненна помилка воротаря росіян Філімонова дає нам друге місце в
групі й нагоду поборотися за додаткову путівку до Бенілюксу із Словенією.
Невиразна гра в Любляні із єдиним точним ударом Шевченка. Після цього переляк
і «привезені» собі два м'ячі. Неспроможність у вирішальному матчі сезону
в Києві бодай раз потрапити з гри у ворота словенців, ще один рятівний
пенальті, метушня, переляк — гол у наші ворота. Все майже за одним сценарієм
— «консерваторія — суд — Сибір». Хто скаже, що гра України виглядала не
так, як написано вище, нехай кине в мене уціненим у десять разів квитком
на останній київський матч із Словенією.
Закінчення на стор. "Тайм-аут"
