«Це акт поклоніння людям, що загинули від жадібної похоті червоних нелюдів», — розповів «Дню» художник на відкритті своєї виставки в Національному музеї «Меморіал пам’яті жертв голодоморів України». Експозицію приурочено до 78-ої річниці Голодомору 1932 — 1933 років, а також присвячено двом іншим українським голодоморам — 1921 — 1922 та 1946 — 1947 років.
Над серією «Розгойдані дзвони пам’яті» відомий художник та лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Валерій Франчук працював понад 18 років. В основу трагічних за настроєвістю полотен лягли розповіді матері художника Марії Броніславівни про три пережиті нею голодомори. Символічно, що відкриття виставки збіглося з днем народження жінки. «Сьогодні моя мама святкує 93-й день народження, — розповів присутнім В. Франчук, — і вона говорить, що буде ще довго жити, щоб розповісти людям про ту трагедію».
Художник згадує, що ще у віці п’яти років уперше почув від мами спогади про ті страшні події, а далі слухав і записував їх протягом усього життя. «Мати розповідала мені страшні випадки, які вона бачила на власні очі. Після кожного речення мама плакала, і я плакав — ці розповіді тривали годинами, днями і роками. У свої 92 роки мама згадала понад 50 людей, що померли в нашому селі під час голоду 1933 року. Цілі сім’ї вимирали», — розповідає він.
Художник пояснює, що на своїх полотнах він не зображував конкретних людей, а намагався зобразити трагедію в символах і образах. «На моїх картинах багато жіночих образів — це символ української землі, України-матері, матері, що втратила своїх дітей...» — говорить В. Франчук.
— Пам’ять про такі трагічні моменти народу, про родичів, які загинули в тих трагедіях, для теперішнього покоління українців може відновлюватися двома шляхами: через отримання певної інформації, тобто сприйматися розумом, і завдяки мистецтву, яке сприймається емоційно, тобто серцем. — каже Іван ВАСЮНИК, співголова Громадського комітету із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932 — 1933 років в Україні. — Сьогодні абсолютна більшість українців уважає, що це був свідомий злочин, це був геноцид українського народу.
За 18 років роботи над циклом художник створив 126 полотен, 72 з яких репрезентовано на виставці. Ці картини Франчук дарує музею, тобто, як він сам уточнює, «дарує українському народові», про що мріяв протягом багатьох років. До речі, на виставці представлено також п’ять мініатюрних скульптур із дерева, створених автором за останній рік.
В. Франчук розповідає, що робота над картинами давалась йому важко, адже художник завжди пропускає через себе все те, що потім знаходить відображення на полотнах. «Бог дав мені цю важку роботу в той час, коли я не знав, що мені робити в цьому житті. Я стільки вистраждав і стільки згубив здоров’я біля цих картин...» — ділиться пан Валерій. Він упевнений: щоб утілювати складні теми в мистецтві, потрібно мати художню сміливість. Франчук розповідає, що серед художників, особливо молодих, такі теми не поширені. «Я чекав, що хтось із художників зробить 20 — 30 робіт на цю ж тему, щоб ми зробили групову виставку. Але поки що ця тема не дуже поширена...» — констатує пан Валерій.
Художник пояснює, що своїми роботами хоче ще раз нагадати молодим та прийдешнім поколінням українців про страшну трагедію та вшанувати пам’ять її жертв. «Якщо ми не пам’ятатимемо тих страшних подій, у нас не буде майбутнього», — підсумовує Валерій Франчук.
