Щоб осмислити підсумки Першої київської бієнале сучасного мистецтва «Арсенале» і стан вітчизняного мистецтва загалом, «День» провів спеціальний круглий стіл, присвячений цій тематиці. Гостями редакції стали програмний директор фундації «Центр сучасного мистецтва» Юлія Ваганова, заступник генерального директора «Мистецького Арсеналу» Олександр Соловйов та молоді київські художники — Микита Кадан і Володимир Воротньов. Із боку «Дня» в розмові взяли участь Дмитро Десятерик і Ганна Шеремет.
ЗВОРОТНИЙ ЗВ’ЯЗОК
Дмитро ДЕСЯТЕРИК: — Безпосереднім приводом для нашої зустрічі виявилася «Арсенале», тож із неї почнемо. Точніше — з реакції (іноді полярної — від захоплення до обурення) на «Арсенале». Чи задоволені ви нею?
Юлія ВАГАНОВА: — Те, що не лише у глядачів, а й у критиків настільки різні думки про одну й ту саму подію, — вже добрий знак. Люди намагаються аналізувати побачене і якось реагувати. Так має бути.
Олександр СОЛОВЙОВ: — Це аксіома, а як же інакше? Ми отримали небуденну подію в календарі сучасного мистецтва. Наскільки вона вписалася в цей календар — це предмет розмови. У нас є професійні критики, але чи є критика як інститут — так само питання. Тому добре, що ви організували круглий стіл: це подія, котра допоможе описати і проаналізувати це. Бо не вистачає аналітичних матеріалів. Захват або несприйняття — це емоції, а потрібна саме аналітика.
Микита КАДАН: — Треба сказати, що українські реакції мене наразі мало цікавлять — адже доводиться відмовлятися від уваги до чогось одного заради уваги до чогось актуальнішого, однак вони не стали несподіваними. Так, не видно сильних аналітичних текстів у профільних виданнях. Є самоочевидні констатації того, що на карті міжнародних бієнале з’явилася ще одна точка, що бієнале київська виглядає як справжня, її просто не встигли змонтувати. Спостереження про те, що бієнале виглядає глянсовою, орієнтованою на великих зірок і тому консервативною, теж присутні. Однак у добірці міжнародної преси, що розміщена на сайті «Арсенале», пальців однієї руки вистачить, аби перелічити серйозні тексти. Залишається сподіватися, що, може, добірка неповна.
О. С.: — Погоджуюся з Микитою, однак не назвав би бієнале глянсовою. А добірка стосується оцінок — подиву, що це відбулося. Україна ніби народилася для солідних закордонних кураторів та критиків, котрих приїхало доволі багато. Не скажу, що це суціль компліментарні висловлювання, але, повторюся, момент подиву є.
Володимир ВОРОТНЬОВ: — Полярна реакція є цілком логічною, бо у нас, власне, суспільство розхитане і поляризоване. Що ж до західних ЗМІ, то й серед них так само не бачив великих репортажів. Парадоксально: з каталогу «Арсенале», де є змістовні й цікаві тексти, можна більше дізнатися, ніж із преси чи Інтернету. Квола реакція, дійсно, на рівні аналізу, а не просто на рівні інформаційного відгуку. Останнє, звісно, добре, бо виходить синергетична реклама, коли багато медіа безкоштовно рекламують подію, але це зводиться до передруку прес-релізів. Здається, бракує спільноти журналістів і кураторів, зацікавлених у глибшому погляді на речі.
О. С.: — У західній критиці сучасне мистецтво давно вже набуло певного статусу. Наші реакції мені цікавіші, бо проблема — не в теоретизуванні. Важливо було пробити наше дуже консервативне суспільне середовище.
ОГОЛЕННЯ СИМПТОМІВ
Д. Д.: — Тож якими ви бачите підсумки «Арсенале»?
М. К.: — Маленька бієнале в румунських Яссах чи Індустріальна бієнале в Єкатеринбурзі викликали чимало серйозних текстів, бо несли нову пропозицію для розвитку мистецтва. Наша бієнале такої пропозиції не містила. Вона являла собою якісний дайджест перевіреного мистецтва, була дорослою, але не ризикованою. Сперечатися нема про що.
Ю. В.: — Коли бієнале було анонсовано за дев’ять місяців до початку, то я скептично поставилася до новини: замалий термін. Після того як я подивилася експозиції, то змінила свою думку. Вважаю, що це вдалий досвід, який довів, що у нас може відбуватися така міжнародна подія. Те, що вона старомодна, академічна, непогано для України — бо треба показати певні стандарти. Дискусійна програма, лекції, паралельна програма, декілька локацій, робота українських і закордонних кураторів: добрий дидактичний приклад того, як будується велика міжнародна подія. Хоча, звісно, є багато питань.
М. К.: — Мені бієнале видається важливою, бо вона унаочнила багато сюжетів українського художнього процесу. Тривалий час тут формою великого проекту було Потьомкінське село, монументальна халтура, зроблена з участю всіх художніх сил країни, але за три тижні і за три копійки, позбавлена структури, ѓрунтовності, історичного виміру. На цьому тлі проект «Арсенале» виглядає дуже зрілим. Він засвідчив, що багато звичних нам робочих ходів є геть нерелевантними. У паралельній програмі задіяли навіть салонних художників, навіть тих, хто називав бієнале злочином проти вітчизняного мистецтва, але сама програма була позбавлена міжнародного виміру. Наприклад, на дуже провінційній Московській бієнале програма спеціальних проектів здебільшого складається з міжнародних виставок, які показують, що тамтешня сцена є частиною світового процесу. Українська сцена, на жаль, ізольована, і паралельна програма показала це дуже добре. Також це можна побачити в тому, що під час дискусій у межах дуже сильної теоретичної платформи люди з кола ЦВК (Центру візуальної культури.— Д. Д.) були майже єдиними компетентними співрозмовниками; київські професійні коментатори мистецтва, здається, не розуміли, про що йдеться. Це оголення симптомів — значуще досягнення бієнале. Але залишилися сумніви, чи не є «Арсенале-2012» надто прив’язаною до Євро-2012, чи не є вона авантюрним проектом, чи можлива друга київська бієнале такої ж ваги, не кажучи про те, чи потрібно набирати такої ваги? Чи не варто зробити інноваційний проект, попрацювати на передньому краї?
В. В.: — Мені здається, що відповідь — у назві, запропонованій самим куратором: «Найгірші часи, найкращі часи». У нашому суспільстві мистецтво існує в проблемному полі. Тому чим раніше ці симптоми, як каже Микита, оголяться — тим краще. Справді, є дисбаланс між зрівноваженою основною програмою, притягнутими за вуха паралельними проектами і, можливо, занадто просунутою дискусійною платформою. Незбалансована ситуація, котра відображає те, що ми маємо тут. І це добре. Що раніше ця проблематика буде витягнута з тіні, то краще.
Д. Д.: — Знаєте, при тому, що основна експозиція в Арсеналі мені сподобалася — мене не полишало відчуття, що це бієнале бідної країни.
О. С.: — У чому це проявилося?
Д. Д.: — У відчутті недоробленості, непродуманості. У відсутності повноцінної інфраструктури супровідних розваг. Суперечливе соціальне тло, про яке говорив Володимир, давалося взнаки.
М. К.: — Дмитре, а може, це тому, що ти бачиш красивий фасад, але знаєш, що за ним немає несучих конструкцій? Є чудовий фільм молдавського художника Павла Браіли про ромське місто Сороки в Молдові. Там будинки починають будувати з фасадів. Фасади прикрашають скульптурами летючих коней, а потім у власника закінчуються гроші, й він у порожніх неопалюваних кімнатах за тим фасадом живе на брудному матраці. «Арсенале» — сильна репрезентативна подія, але при тому стані, в якому знаходяться публічні інституції мистецтва, мистецька освіта, критика, так званий художній ринок — фасад надто контрастує з інтер’єрами.
О. С.: — Давайте згадаємо, що розмови про вітчизняну бієнале загострилися після першої поїздки українських художників на бієнале Венеційську ще 2001-го. Розмовами й закінчилося. З’явилася нарешті ідея — чи то під Євро, чи то під вибори — яка різниця? З’явилася фундація — «Мистецький Арсенал» — хай у статусі будівництва. Раптом також з’явилася воля. Я був першим, хто вмовляв навіть не ув’язуватися в цю бійку. З другого боку, я розумів, що інакше теж не може бути, момент ризику обов’язковий. Може, хтось дійсно сподівався, що Євро підвищить інтерес до культури — геть марно. Головне диво — що це відбулося. Сорос говорив про ресурсне прокляття Росії. У нас те ж саме прокляття — в формі розкішної будівлі «Арсеналу». Я давно знаю Девіда Елліота (куратор «Арсенале». — Д.Д). Він куратор високого рівня. Унікальний простір схилив його ризикнути. Коли його запитали: «Чому ви не зробили бієнале інноваційною?», він відповів, що це його й не цікавить. Його цікавила можливість зробити щось традиційно художнє. Звісно, буде продовження. Актуальне питання: яке?.
УКРАЇНСЬКА СПРАВА
Анна ШЕРЕМЕТ: — Проміжний висновок: прекрасно, що «Арсенале» відбулася. Мені сподобалося формулювання «оголення симптомів». Хоча дивно було б проводити настільки витратний проект, аби констатувати те, що й так відомо. Повернімося до участі вітчизняних митців. Як вони виглядали?
О. С.: — Будь-яка бієнале проводиться, аби в тому числі вмотивувати місцеве арт-середовище. Це завдання в нас превалювало. Елліот відвідував майстерні, відібрав 20 художників у основний проект. Можна сказати, що когось немає, когось забули, не тими роботами представлені — але в цілому Девід зробив вибір відповідно до своєї концепції, котра будувалася довкола потужної присутності далекосхідних митців. У нього були свої кураторські диспропорції, можливо, свідомі — він, зрештою, мав на це право. Всім гарний його вибір, але я б на його місці ризикнув довірити нашим художникам якісь окремі, розгорнуті проекти. Він же поклався на те, що бачив у майстернях.
Ю. В.: — Мені здалося, що проявилися одвічні проблеми українських учасників, щоб частіше подорожувати, виставлятися, мати відповідну освіту й можливість продукувати нові роботи. Більшість українських робіт не були новими. Виставили компіляцію того, що в майстернях, і це сумно, враховуючи рекламовані можливості «Арсенале». Хотілося бачити твори, котрі наші художники не можуть зробити в комерційних галереях чи самостійно. Вийшло інакше: ми це все вже бачили, і частина робіт, порівнюючи із закордонними творами, виявилася далеко не такою сильною, як ми їх рекламували. Важливо, як бієнале використає напрацьований досвід. Чи «Арсенал» щоразу стерилізуватиме свої зали заради великого проекту, чи виростить щось на кшталт майстерні або лабораторії.
О. С.: — Етимологія слова «арсенал» арабська, якраз і означає «майстерня».
Ю. В.: — Можна повторювати скільки завгодно, що без лабораторного мистецтва нічого не відбудеться, але якщо таке мистецтво не цікавить владу або олігарха — а воно їх, як правило, не цікавить, — воно не буде підтримано. Натомість великі структури мають унікальну можливість і показати великий проект, і реалізувати якісні експериментальні програми.
О. С.: — Важко не погодитися з Юлею, і це стосується не тільки наших авторів. Виділялися роботи, що робилися спеціально для «Арсеналу» якраз у лабораторному ключі, як у Філліди Барлоу, котра отримала приз.
Ю. В.: — Ще щодо українських митців: спосіб їх запрошення аж ніяк не був міжнародним. Вони везли і виставляли свої роботи самотужки. Спосіб презентації українського мистецтва мало відрізнявся від того, як презентуються художники в більшості галерей країни. Це разюча і сумна, як на мене, різниця.
М. К.: — Показ українського мистецтва нерівнозначний показу нас — соціально ангажованих художників. Для мене ситуація бієнале не стала оригінальною. З багатьма міжнародними авторами, які були тут, я і група Р.Е.П. неодноразово виставлялися в інших країнах. Те, що «тут» було зроблено так, як «там», з одного боку, викликало хороше відчуття дежавю, а з другого — не викликало його достатньою мірою, оскільки багато моментів тутешньої інфраструктурної нестачі, на кшталт тих, про які говорила Юля, дали про себе знати. Тож у даному випадку для мене це щось більше схоже на професійні виставки за кордоном, але ось одна з цих виставок дивним чином десантувалася сюди. Це цікаво, але не є незвичайним. Врешті-решт, і Центр сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії міг робити виставки за міжнародними правилами, зараз маленькі структури, такі як Центр візуальної культури (ЦВК), здатні працювати на такому рівні. Тобто це проблеми не художників, а інституцій, коментаторів, аудиторії. Художники навчилися виживати в цих несприятливих умовах.
В. В.: — Мені важко судити, бо я, працюючи на межі субкультури й офіційного мистецтва, є аутсайдером мистецького процесу в Україні, тому трохи був здивований, що мене запросили брати участь. Як на мене, досить об’єктивно якщо не в головному, то в спеціальному проекті були представлені практично всі молоді художники, що зараз на слуху. Для мене ця участь — досить серйозний символічний аванс. Як і більшості українських молодих митців, мені важко сприймати цю участь як шлях до конвенційного життя, хоча, звісно, це дуже важливо, бо ті медіа, з якими я працював на бієнале, є для мене новим шляхом.
РАДИКАЛИ
Д. Д.: — Усе ж таки мені здається, що радикальне, критичне мистецтво молодших поколінь не було представлено належно.
М. К.: — Воно було представлене, і в доволі великій кількості, інша річ, що основний проект був організований як плюралістичний простір, в якому знайшлося місце і для діснейлендівських об’єктів, і для соціально-критичних робіт. Але це здається напівмірою, наче дискусія, в якій, якщо йдеться про антифашизм, то обов’язково має висловитись і фашист. Здається, такий стан репрезентації для критичного мистецтва не є повноцінним. І такі проекти, як остання Берлінська або ХІІ стамбульська бієнале, свідчать про те, що таке мистецтво мусить створювати паралельні інституції. Якщо дозволити собі експериментальне бієнале, то воно зібрало би критичне, політично заангажоване мистецтво.
А. Ш.: — Чи можливе таке в Києві?
М. К.: — Переконаний, це єдиний варіант, який мав би сенс. В усіх інших варіантах — це щось, що, напевно, дає публіці більш витончені розваги, але не дає сенсу, а ці сенси потрібно створювати, інакше навіщо усім цим займатися? Для рефлексії та аналізу того, що відбувається, є вуличний активізм. Але потрібно не тільки виходити в публічний простір, потрібно змушувати інституції слугувати суспільству. Інтервенції в місця, де не чекали на мистецтво, в жодному разі не заміняють залучення тих художніх інституцій, які є.
Д. Д.: — Про це й кажемо. З одного боку — перфоманси Pussy Riot, Олександра Володарського, з іншого — далекі від цього «Арсенале» або Центр Пінчука.
О. С.: — Такі акції хороші там, де вони відбулися. Якщо перенести їх у виставковий простір, то вони втратять сенс.
М. К.: — На мою думку, українська нерозвиненість художньої ситуації не дає змоги представити акційні роботи частиною єдиного цілого. Люди бачать у тому порушення, викликають міліцію. А на «Арсенале» вони бачать те, що отримало певне визнання. Насправді, вуличний активізм та академічне осмислення соціальних проблем, що їх відзначає активізм, — ідентичні лінії фронту.
В. В.: — А я думаю, що кожному своє місце. На конгрес малювальників Берлінської бієнале запросили бразильських графітчиків. Малювати могли всі, однак бразильці почали малювати щось не так, до них викликали поліцію, тож вони в помсту облили куратора бієнале жмієвського жовтою фарбою. Це промовисто показує те, що радикальні речі потрібно робити самим, не змішувати самоорганізації та використання комерційних платформ, щоб не впасти в лицемірство і подвійну гру. Публіка в нас мало розуміє традиційне мистецтво, а коли йдеться про щось, що трансцендує із цього формату, то й поготів. Потрібно починати роботу знизу, а не згори.
М. К.: — Мистецтво нікому нічого не винне. Зокрема, воно не повинно розважати якимись видовищами радикалізму. Самоорганізація ще довго буде нашою основною реальністю. Доки ми на вулиці — приходять вони, щоб підпорядкувати музеї своїм інтересам, втілити бізнес-план із продажу салонних творів, розгорнути свій піар. Ми можемо згадати розгром Центру візуальної культури або те, що відбувається зараз в Національному художньому музеї України. Мені здається, що потрібно змусити інституції служити суспільству.
О. С.: — Ці інституції треба спочатку мати.
Д. Д.: — Володимире, я так зрозумів, що ви проти співпраці критичних художників із мейнстрімом.
В. В.: — Я не те що би проти, але маю сумніви, чи готове до цього суспільство? Повернуся до згаданої метафори: не хотілося б мати фасад радикалізму за відсутності наповнення за ним. Я розмежовую свою громадянську позицію і те, що роблю в мистецтві. Я більше сконцентрований на естетичних проблемах; наприклад, у моїй роботі на «Арсенале» є аналіз естетичного характеру сучасної шароварної культури. Намагаюся не переплутати в собі художника і громадянина.
М. К.: — Твої речі можна сприймати як соціальну критику, що, напевно, підтверджує те, що немає чогось суто естетичного. Будь-який твір сучасного мистецтва — це етико-естетичний комплекс. Як на мене, зараз є радикальною позиція спокійної притомності, розуміння того, що, з одного боку, немає ні Бога, ні царя, а з іншого — є сенс не просто скидати пам’ятники і руйнувати іконостаси, а поміркувати над тим, як цей механізм працює, та відкинути декорації, щоб побачити сценічні механізми. Активістське мистецтво як чемпіонат з радикалізму видається мені суттєвим доповненням до соціальної аналітики, яка проявляється через художні образи, інколи дуже різкі, інколи стримані. Політичне мистецтво сьогодні не існує виключно у формі крику.
ПОСТІНТЕРНЕТ І ПОСТГЛОБАЛІЗМ
Д. Д.: — У 1990-ті багато говорили про постмодернізм. Кожна епоха має свій напрямок. Що сьогодні?
Ю. В.: — Сьогодні відбувається стільки всього абсурдного і несправжнього, стільки накручено державою, олігархами, медіа довкола сучасного мистецтва, що дуже віриться, що має настати така точка, з якої можна, відкинувши всі «ізми», намагатися продовжити мистецтво, яке є радикальним не тому, що десяток камер зніматиме цю акцію, а тому, що це єдина акція, яку автор щиро хоче робити. Пора зрозуміти значення слова «архівність» і досліджувати цей архів. Мені здається, що посеред ситуації перенасиченості може з’явитися ця порожнеча часу, яка залишить можливість для використання досвіду українського мистецтва, принаймні останнього століття.
О. С.: — Для мене головними питаннями є ті, що ми сьогодні обговорювали: про межі мистецтва, його прояви, чи можуть вони співіснувати в одному просторі? Якщо говорити про той же постмодерн, то він, напевно, завершився, створивши формальну систему, але ці великі матричні постулати досі діють. Інша річ, що наповнення щоразу змінюється. Усе це цікавіше переживати, аніж загадувати.
М. К.: — Сьогодні збанкрутувала ідея кінця історії, сформульована колись Френсісом Фукуямою. Після тривалого періоду індивідуалізації, фрагментації суспільства потрібно повертатися до історичної свідомості і на рівні малих справ, і на рівні політичного проектування. І тут ми знову повертаємося до музею та бієнале як до інституцій. Потрібно їх змушувати слугувати суспільству, а не тим, хто сьогодні в межах нібито представницької демократії узурпував владу. Тобто зараз потрібно бути водночас соціальними експериментаторами, в яких є утопічний горизонт, які вірять в існування більш справедливого суспільства, але водночас — бути екологічно зорієнтованими, уповільнювати машину дурного прогресу, який спалює ресурси заради прибутку. Має прийти така охолодна притомність від усвідомлення своєї відповідальності, соціального експериментування, видумування нових способів бути разом.
В. В.: — Я ризикну дати дефініції. Речі, які принципово відрізняють наш час, містяться у сфері технологій та унікального модусу політики — це глобалізм та Інтернет. Соціальні мережі є зараз домінуючими медіа, глобалізм так само ущільнює світ. Вони доповнюють одне одного. Тут можна вжити такі слова, як постінтернет і постглобалізм, у тому сенсі, що як Інтернет, так і глобалізм уже сформовані. Мені комфортно перебувати в цих «ізмах» через їхню оптику і проблематику.
ЗАВТРА
Д. Д.: — Закінчимо з того, із чого почали. Ми всі сподіваємось на те, що наступна бієнале буде. У мене є також надія, що наші гості мають бачення того, якою їй бути.
Ю. В.: — Хотілось би, щоб ці два роки між двома бієнале були активними не лише в плані підготовки, а й у плані продукту, щоб друга «Арсенале» була більше лабораторною. Якщо була воля створити за дев’ять місяців таку подію, то та ж воля може дати митцям можливість експериментувати. Проблема в тому, що цим не завжди можна переконати можновладців. Освітній процес — без попкорну, салюту й Мікі-Мауса — на жаль, мало їх цікавить. Натомість, коли вигулькнуло Євро, то гроші на «Арсенале» одразу знайшлися. Дуже хотілось би, щоб друга бієнале була більш орієнтована на розвиток, поступ.
О. С.: — Синдром другого разу... Першого разу всі дивувалися, а вдруге вже потрібно щось визначати. А для цього треба все аналітично розібрати, і дуже багато залежить від того, який буде куратор. Ми знаємо, що зараз дуже популярно запрошувати не куратора, а художників, які готують бієнале. І тут багато залежатиме від того, якого напрямку вона буде. Один із кураторів Маніфести сказав, що сьогоднішній авангард — авангард не форми, а змісту. Форми навіть глянсові можуть бути, аби вони створювали новий зміст. Але це дуже складне завдання, воно потребує великих інвестицій, і щоб ці інвестиції працювали на державному рівні та рівні спонсорів, яких, як виявилося, не так уже й багато у нас. Ми очікували більшого патріотизму в цьому плані. Було б добре, якби у нас була така бієнале, як у Маракеші, що відбувається в старому палаці: там весь простір віддають художникам. Я бачу бієнале з меншою кількістю учасників, але щоб вони працювали з унікальним простором Арсеналу. Тут я солідарний з Юлею.
В. В.: — Я хотів би бачити прагнення до роботи на всіх ланках процесу, від голови інституції до монтувальника. Поліпшення цієї ситуації навіть важливіше, ніж робота на результат. Має бути певний акцент на культурі співпраці.
М. К.: — Я пригадую бієнале у Вірменії 2009 року, в місті, зруйнованому землетрусом. Це була невелика, складна, розумна виставка, яка вростала в соціальну матерію міста і співвідносилася саме із суспільним життям. І мені хотілось би бачити бієнале, яка вростає в соціум, в українське суспільне життя. Не те, що ми маємо зараз — екзотичний кущ удобрили грішми, і ми придивляємося, чи приживеться він, чи ні. Потрібно щось таке, що пустить коріння і зв’яжеться на рівні своєї органіки з тим контекстом, в якому воно перебуває. Треба більше роботи з поєднання тутешнього художнього актуального життя з міжнародним та водночас шанобливого ставлення до місцевої публіки. Мені здається, не варто годувати авдиторію з ложечки — варто запрошувати її до серйозної дискусії, робити дидактичні проекти, які розвивають аудиторію та формують нового глядача.
