Чому ми послуговуємося кримінальним арго, сленгами і жаргонами?
Припускають, що формування мов пов’язано з довколишнім ландшафтом та навіть кліматичними умовами. Мова також є одним із основних пунктів при визначенні такого поняття, як «нація». Останнє ми не можемо залишити поза увагою, бо світ структурований державами, які переважно сформувалися на національній основі — «одна нація, одна держава» — принаймні, якщо йдеться про європейську традицію, до якої скромно зараховуємо й себе. В умовах тотальної інформаційної та речової уніфікації-глобалізації простору, мова залишається одним з небагатьох явищ, що дозволяють зберегти власну неповторність та унікальність. Можна їсти однакові спагеті з однаковим соусом і слухати однакову музику, але, користуючись своєю мовою, відчувати, що ти та твої близькі є оригінальними. Не в сенсі епатажу, а всього лише вирізнення з-поміж інших. У час, коли поняття оригіналу поступово стирається, замінюючись набором електронних кодів, що безпомилково копіюються (де у такому випадку оригінал, а де копія?) — це не так уже й мало. Тепер «рукопис» може горіти і ніхто за цим не шкодуватиме.
Однак розвиток мов зіштовхнувся з величезною проб лемою. Це проблема чистоти та норми, канону та практики. Домінуючі мови невпинно тиснуть на менш розповсюджені, «слабкість» яких полягає у розмірі ВВП держав-носіїв. З другого боку, всередині кожної мови існує розмаїття не тільки діалектів, а й активно побутують сленги, арґо, жаргони тощо. Чистота мови так само нестримно затирається, як і поняття оригіналу в мистецтві. Власне, йдеться про культуру мовлення — культуру, яка почала формувати якусь деформовану шкалу цінностей. Біда в тому, що не знаючи справжньої (оригінальної) шкали, ми призвичаюємось до цієї спрощеної альтернативи, приймаючи її за справжню монету. Носії чистоти, наприклад класичні окнижковані тексти, поступово втрачають свій авторитет. Виховання мовної культури відбувається на прикладі новітніх інформаційних пріоритетів: телебачення (американські фільми-«fuck you», суржикові коментарі різних рівнів і т.д.), радіо (модні жаргонізми), зрештою, недолугі, а часто просто вбивчі «шедеври», що їх пропонує національна еліта. Останнє слово також годилося б взяти у лапки, але якщо під елітою розуміти те саме, що й під вершками у молоці (зверху), можна обійтися й без них. Зникаючий аристократизм, попри нібито зростаючу загальну освіченість людей, вже не стоїть на заваді імітації культури.
Проблема мовної культури для багатьох не є проблемою в принципі. Тому на ній нібито й не варто концентруватись — хай це роблять надмір стурбовані філологи! Але ж чиста, розвинена й незіпсована мова для людини — єдиного створіння, що володіє такою винятковою здатністю — є тим самим, що вода для тіла. Підтримка нормальної життєдіяльності і його чистота. Очевидно, що розуміння цього напряму залежить від загального культурного рівня особистості. І якщо із посполитими гро мадянами все більш- менш ясно, то наразі маємо інші незвичайні парадокси: люди, яким нібито важко дорікнути у безкультур’ї, водночас абсолютно невимушено пропагують неприпустимі мовні зразки. Що це означає? Чому ми так радо послуговуємося кримінальним арґо, сленгами та жаргонами? Чому це роблять державні діячі на публічному рівні? Із цими запитаннями «День» звернувся до експертів.
Василь ШКЛЯР, письменник:
— Можна було б відповісти дуже просто: ми живемо в суспільстві, пронизаному криміногенним вітром. Тому тюремне арґо часто відображає реалії, які тяжко вкладаються в літературну лексику. Мусимо відзначити той незаперечний факт, що в україномовному середовищі чуємо це значно рідше, тому що української мови немає в тюрмах. Напрошується ідеалістичний висновок: люди, які не втратили свого національного коріння, взагалі не схильні до протиправних дій; українізуймо суспільство — і у нас не буде ні злочинців, ні в’язниць; виконаймо заклик героя Винниченка «геть москалів з українських тюрем!» і вони спорожніють. Але в тому, що ми все-таки вживаємо тюремне арґо, є багато психологічних факторів. Перше: література, а особливо кіно, витворили симпатичний образ злочинця, в чиїй шкурі і самому хочеться побувати. Я думаю, що є багато таких, хто хотів би пожити, як «Антибіотик» із «Бандитського Петербургa», а перед смертю сісти в тюрму. Людина взагалі, на рівні підсвідомості, схильна до криміналу, до заборонених плодів. І сьогодні вже відверто і цілком «науково» говорять про те, що якщо хтось у нашому суспільстві не зумів накрасти, то тільки тому, що не вистачило кибети або не дозволив страх. Саме цим я пояснюю і той парадокс, що під час виборів будь-який багатий злодій, про гріхи якого усім відомо, перемагав найчеснішого вчителя чи видатного вченого. Тобто «уявний ідеал» для більшості втілює сам цей спритний злочинець. А те, що ми схильні послуговуватися слівцями своїх кумирів, доказів не потребує… Щодо державних діячів. Хіба ж ми їх не з-поміж себе вибираємо? Колись Євген Марчук в одній зі своїх статей зауважив, що вже й на державному рівні скоро будуть «ботать по фені». Ботають. На то вони й наші куми-кумири.
Юрій ЛИСЕНКО (ПОЗАЯК), кандидат філологічних наук, поет:
— Класичне арґо — це має бути секретна мова. Раніше злочинці, ремісники, дрібні торговці використовували цю мову для того, щоб їх не зрозуміли. Зараз функція таємності відпала, тюремна мова почала контактувати з жаргонами (у тому числі з молодіжними), а жаргон контактує з розмовною мовою. Популярність жаргонів пояснюється просто: молоді треба чимось виділятися. Жаргон дає особливе забарвлення мовленню, відрізняє тебе від респектабельної решти, а також створює відчуття єдності. Боротися з молодіжним жаргоном не варто — він все одно буде жити, і в принципі, є симпатичним явищем… Чому тюремне арґо пішло аж туди, куди йому було не слід? Треба заув ажити такий момент: у 20—30-ті і аж до 50-х років табори і тюрми були широко відкриті не тільки для злочинців, а й для трудящих та особливо творчої інтелігенції. За роки репресій через ці табори пройшли десятки мільйонів людей і, відповідно, винесли звідти кримінальну лексику, володіючи нею незгірш од справжніх злочинців. На суспільство обрушився блатний фольклор — бачимо це й зараз хоча б на прикладі окремих радіостанцій. Ці зсуви — результат нашого потворного минулого. Зараз відбувається інше. Колись публіцистична ділова радянська мова була суворо регламентована: всі знали, що можна писати про уряд, генерального секретаря, а що ні. З кінця перебудови — початку незалежності відбулася демократизація публіцистичного мовлення. В радянський час не можна було писати «Кабмін» — це б звучало як образа. Але дійшло до того, що зараз, коли читаєш «парламентські розбірки», навіть не помічаєш, що це абсолютно дике сполучення слів — офіційної й кримінальної лексики. Це можна було б використовувати як яскравий стилістичний прийом, але люди, які так пишуть, просто не усвідомлюють цього. Це я вважаю ганебним явищем.
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, культуролог:
— Колись нащадок полтавських українських шляхтичів Зощенко (кінець 10-х —початок 20-х років) у своїй прозі виявив, сказати б, стихію оцього міщанського не просто некультурного чи малокультурного, а взагалі позакультурного мовного способу існування. І він уштовхнув все це в літературу — це було геніально, він грався цією стихією! Але, зрозуміло, що сам Зощенко говорив зовсім по-іншому: він був дуже вишуканий. Вже після жданoвської катастрофи Зощенка у 1946 році, інший наш земляк Юрій Карпович Олеша сказав: «Теперь министр культуры говорит на языке Зощенко». Йдеться про те, що оця сама позакультурна мовна стилістика глибоко увійшла не просто в літературу, а й у сам побут. Література має право і навіть повинна гратися цими стихіями, але коли недомова стає побутовою стилістикою — це просто катастрофа! А тепер усі міністри говорять цією самою мовою Зощенка!
Мене не цікавить лексичний спектр цієї псевдомови — це від тюремного арґо та суржику, — важливо інше: відбуваються капітальні порушення певної мовної міри, яка має бути основою цивілізації. У ХХ столітті відбулася культурна катастрофа — людина була відлучена від своєї органічної стилістики. Деякі інтелігенти бавляться арґотизмами, і їм це можна пробачити, але всі інші… Що траплялося з українським селянином, який приїздив до міста? Читайте «За двома зайцями» та драматургію Миколи Куліша. Але це стосується не тільки нас — це світова проблема. Приблизно так само себе поводять американські супердіячі, а чи навіть останнім часом європейські. Коли генерал де Голль говорив зі своїм міністром культури Андре Мальро, переважно йшлося про долю цілої Середземноморської цивілізації і християнської традиції. Ви уявляєте, що сьогодні до французького президента приходить його міністр і починає говорити на такі теми? Та отой президент має сказати французькою мовою: «Ты что, фраер?!» Саме так Шеварднадзе колись сказав одному моєму знайомому грузинському письменнику, який прийшов до нього у своїх доволі абстрактних літературних справах. Тобто відбувається планетарна катастрофа з мовою, і вона у цій ситуації судорожно шукає якусь органіку. Але тоді, коли арґо чи суржик звучать у міністерському кабінеті, з доцентської кафедри чи у студентському середовищі — це просто інтелектуальна катастрофа у ряду інших катастроф, що відбувалися в минулому столітті.
