Створення «Рушника національної єдності» нині перебуває на завершальному етапі. Нагадаємо читачам: протягом кількох місяців із власного пориву і за власні кошти близько 500 кращих майстрів народної вишивки з усіх регіонів України, Києва, Автономної Республіки Крим і Севастополя вишивають «Рушник», використовуючи національні візерунки. Обов’язковий елемент — Герб України — розміщено в центрі полотна і вже вишито золотою ниткою. Другий обов’язковий елемент — 27 кольорів, що нагадують свої природні аналоги. Вони символізують адміністративні центри України. Вишивати «Рушник» почали на острові Хортиця в Запоріжжі, завершальний «стібок» буде нанесено в Києві. Нині «Рушник» прямує на схід України. Завершено «всенародний витвір» буде до Дня незалежності України. І згідно з задумом автора ідеї Тамари Степаненко, саме 24 серпня на «Рушник національної єдності» мають стати керівники держави, лідери політичних партій і громадських об’єднань, щоб продемонструвати всій країні свою готовність і щире прагнення конструктивної і зладженої роботи у всіх сферах життя і діяльності на благо народу. «Рушник» символізуватиме об’єднання і примирення. «День» попросив Тамару Степаненко детальніше розповісти про роботу над «Рушником».
— Тамаро Василівно, що і коли підштовхнуло вас до створення «Рушника національної єдності»?
— Декілька місяців тому під час поїздки до Німеччини я з сином відвідала виставку, на якій було представлено подарунки, сувеніри, елементи декору та інші оригінальні родзинки з усіх країн світу. Приїхавши на цю виставку і обійшовши її упродовж двох днів, ми шукали на цій виставці Україну, але... на жаль! І тільки ознайомившись зі спеціальним довідником, в переліку країн-учасників побачили і Україну. Нашу країну представляв Дніпропетровський завод художнього скла. У затишному куточку виставочного павільйону ми зустрілися з людьми, не побоюся цього визначення, українськими патріотами, які за власною ініціативою привезли кілька ваз, виготовлених вітчизняними майстрами. Хочу підкреслити, що на виставці було представлено практично всі країни світу. Крім України. Стало дуже образливо: в центрі Європи «загубилися» 48 мільйонів українців. Ніхто не підозрює про їх існування! Повертаючись додому, ми з сином весь час думали, що треба зробити, щоб про Україну дізналися в усьому світі. Щоб краса, що створюється українцями, не вкривалася пилом по підвалах, галереях, до яких майже ніхто не ходить. Потрібно, щоб світова спільнота пізнала Україну, так би мовити, наочно. І раптом прийшла думка, що жодна країна світу не може дозволити собі створити полотно єдності. Адже тільки в Україні рушник — це не просто полотно, а символ. Рушник і енергетично, і духовно не поступається талісману. Він всенародно шанований, супроводжує українців в народженні та смерті. Все життя. Це сакральні речі, і навіть якщо ми про них не знаємо, вони все одно працюють на енергетичному рівні на нас. Якщо ми створимо такий талісман, він оберігатиме не одне покоління.
— З якими проблемами ви зіткнулися при створенні рушника?
— Проблем практично немає. Щоправда, є — фінансова: все робимо за свої гроші. Це проблема локальна, і про неї говорити не варто. Головне, коли ми приїжджаємо до регіону, люди з радістю зустрічають рушник, з душею вишивають і не хочуть з ним розлучатися. У такі години і хвилини фінансові проблеми здаються нікчемними. Люди співають пісні, водять хороводи, не напоказ, не для телекамер, не для журналістів, не для іміджу, не для виборів, а від душі.
— Так, у Запоріжжі вишивати рушник закінчили о 12 годині ночі, і люди, без заклику, стали навколо нього, пішли з цим полотном по колу і почали співати пісні. Але це ж не режисура, не гра! Це порив душі! Наймолодшій вишивальниці було 16 років, а найстаршій — 70. Вони сиділи поруч, вишивали рушник і говорили про те, як поліпшити життя. Ніхто під час роботи ні разу не підвищив голосу, не сказав грубого слова. Ось наскільки сильна енергетика рушника. Єдиний політ колективної творчості й духовного спілкування. Адже рушник — це послання, це зв’язок минулого і майбутнього, це історія України. Кожний стібок зі своїм значенням, але з єдиною метою — об’єднати всі регіони України.
— Що вам найбільше сподобалося в роботі зі створення рушника?
— Ставлення людей. Різних за освітою, соціальним становищем, віком, національністю, за ставленням до життя. Незважаючи на такі відмінності, всі вони, починаючи від мерів міст і закінчуючи звичайними вишивальницями, перед рушником були простими добрими людьми. І це було дивовижно. Виявилося, що рушник «спрацьовує»! Але не так, як ми передбачали. Наприклад, первинний задум був такий: кожна область вишиє якусь локальну ділянку полотна. І раптом — Запоріжжя стало вишивати весь рушник. Візерунки, нанесені представниками різних регіонів, так переплелися, що сказати, де вишивало Запоріжжя, а де Дніпропетровськ, — неможливо. Розумієте, наскільки це символічно. Адже спочатку в нас такої ідеї не було, її створили самі люди. Тому на полотні присутні всі візерунки всіх областей і розрізнити, де чий, неможливо.
— А чи були якісь несподіванки під час вишивання?
— Були. Не обійшлося без пригод. Ще раз повторю, над полотном працювала вся Україна. Нитки виготовили в Чернігові, фарбували їх у Криму (до речі, це дуже складний процес, майстра знайти складно), полотно для рушника ткали в Хмельницькому. І ось, коли ми приїхали до Запоріжжя, нас зустріли хлібом-сіллю, а нитки для вишивання ще не прибули. Не так зрозуміли одне одного, переплутали час прибуття, і наші нитки «проїжджають» Запоріжжя і їдуть до Москви. Шляхом проходження поїзда ми піднімали своїх знайомих у різних містах. І тільки в Харкові нитки зняли з поїзда і спрямували до Запоріжжя.
— Якою ви бачите подальшу долю рушника?
— Рушник національної єдності — витвір усенародний. Думаю, що до миті «останнього стібка» він набуде сили третього символу України, після прапора і герба. Подальшу долю рушника вирішувати будемо не ми — її вирішуватиме народ. Нині ми збираємо побажання громадян про те, як вони хотіли б розпорядитися рушником. Можливо, його буде передано до музею імені Т. Г. Шевченка, а можливо, ми створимо свій Музей Рушника.
— Чому ви не захотіли йти в політику, адже можливість, напевно, була?
— В одному з романсів Малінін співав: «Не дай, Боже, вляпаться во власть». Ця фраза не раз мене рятувала як людину, яка може бачити красу, що над усе. Я, звичайно, цікавлюся політикою. Я просто розумію, що кожна людина, якщо вона хоче жити нормальним життям, має цікавитися політикою і має її, політику, спрямовувати так, щоб вона працювала для людства. Тому що політики можуть дуже далеко завести, якщо їм просто дати можливість безкарно робити все, що вони хочуть. Щоправда, сама займатися політикою я не хочу.
ДОВІДКА «Дня»
Тамара Василівна Степаненко народилася в Черкаській області, в сім’ї лісника. Після закінчення середньої школи 1972 року закінчила Київський економіко-правовий інститут: спочатку — економічний, потім — юридичний факультети. Заміжня. Має сина і трьох онуків. Працювала у Ленінському виконкомі Києва і в Національній раді з питань телебачення і радіомовлення. Зараз — на заслуженому відпочинку.
