ІНТРОДУКЦІЯ
Опішне, на перший погляд, — селище, яких багато в Україні:
«діловий» центр (кілька торгових рядів і кіоск з написом «Союздрук», у
якому продають сигарети і всякі харчі), невелика церковка, домашня живність
на вулицях. Але це тільки на перший погляд.
На цій землі споконвіку жили й працювали прославлені майстри
гончарної справи. Тут написано багато сторінок Книги українського буття.
ДОВІДКА
Опішне — селище міського типу Зіньківського району Полтавської
області. Старовинне козацьке поселення. Розташовується на мальовничих пагорбах
над Ворсклою. Опішне — «найвище» поселення Полтавщини (208 м над рівнем
моря). У писемних джерелах уперше згадується ще в ХII ст.
Опішне — загальновизнана столиця української кераміки.
Гончарство розвивалося тут протягом кількох сторіч. Наприкінці ХІХ — на
початку ХХ ст. в Опішному працювало близько 1000 гончарів, продукція яких
експортувалася майже на всі континенти світу.
1986 року тут було засновано Музей гончарства, на базі
якого через три роки, за постановою уряду України, почав створюватися Державний
музей-заповідник українського гончарства. А останніми роками в Опішному
сформувався унікальний багатофункціональний науково-просвітницький і навчально-виховний
комплекс, аналогів якому немає в Україні. До його складу, крім музею гончарства,
входять Колегіум мистецтв в Опішному (перший і єдиний на Полтавщині спеціалізований
навчальний художній заклад подібного типу), видавництво «Українське народознавство»,
єдина в Україні галерея монументальної кераміки під відкритим небом, Меморіальні
музеї-садиби видатних українських гончарів Олександри Селюченко і родини
Пошивайлів, спеціалізована бібліотека і архів, аудіовізуальний фонд і багато
іншого. Тому й не дивно, що саме Опішне стало місцем проведення науково-практичних
конференцій і семінарів з проблем гончарства, симпозіумів монументальної
кераміки, Національних симпозіумів гончарства тощо.
СИМПОЗІУМ
Власне, сам Національний симпозіум гончарства «Опішне-2000»
було відкрито ще 1 червня, коли тут розпочався 1-й Всеукраїнський гончарський
фестиваль. З усієї України з’їхалися тоді в Опішне юні митці зі своїми
наставниками, щоб протягом 10 днів попрацювати в тутешніх творчих майстернях
і випробувати свої сили. Для учасників фестивалю (наймолодшому з яких виповнилося
11 років, а найстаршому — 21) проводили свої майстер- класи відомі гончарі
— Микола Пошивайло, Василь Омеляненко, Михайло Китриш.
Цього разу настала черга майстрів. На творчий практикум
народних майстрів-гончарів і художників-керамістів, відкриття якого відбулося
27 червня, приїхали вони в Опішне з Києва, Ужгорода, Харкова, Львова, Вінниці
і багатьох інших міст. Приїхали, щоб поспілкуватися і … поборотися за гран-прі.
І через кілька тижнів галерея монументальної кераміки під відкритим небом
— свого роду сад глиняних фігур, який знаходиться на території музею українського
гончарства — поповниться новими експонатами.
Якщо зазирнути до словника, то крім загальновідомого значення
слова «симпозіум» («нарада з якогось спеціального питання»), можна знайти
й інше — у древніх греків і римлян так називалася гулянка, яка часто супроводилася
музикою, розвагами, бесідами І хоча «гулянки» не було, все на відкритті
практикуму (і закопування в землю горщика з кашею — свого роду жертвоприносини
землі, і виготовлення на очах у присутніх ритуального горщика, і пущена
по колу чаша з «медівкою») налаштовувало на особливий лад. Словом, було
Свято.
ДУМКА
Микола ТЕЛІЖЕНКО, художник (Черкаси):
Я тут уже вдруге, і ось що хочу сказати: те, що тут відбувається,
— взагалі унікальне явище, якщо розглядати його і в творчому контексті,
і в мистецтвознавчому. Тут поряд, наприклад, працюють професор академії
мистецтв і 16-18-річний юнак, який тільки почав вчитися, — він за 1 місяць
набирається більше досвіду, ніж у навчальному закладі. Це по-перше. По-друге,
тут поряд можуть працювати майстер в народних традиціях і художник, який
мислить якимись авангардними категоріями — колосальне взаємозбагачення
відбувається, і в цьому немає ніякої еклектики. Взагалі, я вважаю, що і
в державотворчому процесі — це найбільше явище. Адже Україну знають тільки
завдяки братам Кличкам і київському «Динамо», а у нас культура на такому
ж рівні, як і спорт, і не гірше, ніж у Франції чи Америці. Необхідно просто
популяризувати її. Я не вважаю, що це — «хуторянство». Ми років через 20
тільки усвідомимо, яке дійство відбувається тут, на землі українській.
Це приголомшуюча творча база, і державі, звичайно, необхідно її підтримувати.
МАГІЯ ГЛИНИ
Глина — матеріал унікальний. З неї, за переказами, було
створено першу людину. Напевно, тому й ставлення до гончарів завжди було
особливе. У давні часи до людей, ремесло яких було пов’язане з такими визначальними
категоріями буття, як земля (глина) і вогонь, склалося ставлення як до
богорівних. Лише через багато віків з’явилося прислів’я — «Не святі горшки
ліплять, ті ж люди». Але ще у другій половині ХIХ ст. гончарний цех користувався
особливою повагою. Це виражалося, наприклад, у тому, що у церкві чи в церемоніальних
процесіях попереду всіх мали право стояти тільки цех «калачний» (хлібний)
і цех гончарний.
Потім майстри глини влилися до загальної маси «радянських
робітників» і були прирівняні до простих ремісників. Певною мірою цей стереотип
сприйняття зберігся і досі (принаймні у міського жителя). І тільки коли
дивишся на роботу майстра за гончарним кругом, розумієш: на твоїх очах
відбувається священнодійство.
НЕВДАЛІ ІНТЕРВ’Ю
Під час перебування в Опішному я побував у домашніх майстернях
кількох народних майстрів — Миколи Пошивайла, Василя Омеляненка, Михайла
Китриша. Як виявилося, зовнішнє життя їхнє подіями небагате: всі вони успадкували
своє ремесло від батьків, працювали довгі роки на місцевому заводі «Художній
керамік», вийшли на пенсію, всі продовжують працювати вдома — глина «не
відпускає».
Усі вони — володарі всіляких звань, нагород. Роботи їхні
побували на виставках у дуже багатьох країнах. За цими короткими життєписами
криється щось більше. Ці люди — живі охоронці традицій.
І навіть під час розмови руки Майстра невпинно розминають
невидиму глину.
ПАТРІОТ І «БІЗНЕСМЕН»
Поєднання патріотизму (справжнього, а не показного) і ділових
якостей у людині української національності — чомусь явище досить рідкісне.
Олесь Пошивайло — один із небагатьох таких людей. Те, що зараз діється
в Опішному, відбувається багато в чому тільки завдяки його старанням. Він
— не бізнесмен у загальноприйнятому у нас розумінні цього терміну (тому
я і взяв у заголовку це слово в лапки), але він — бізнесмен, якщо говорити
про буквальне значення — «людина справи».
Олесь ПОШИВАЙЛО — директор Державного музею-заповідника
українського гончарства, доктор історичних наук, лауреат Всеукраїнської
літературно- мистецької премії ім. І. Нечуя-Левицького. На родився 1958
року в Опішному — столиці українського гончарства, в старовинній українській
гончарській родині, майстри якої згадуються в писемних джерелах ще з XVIII
ст. Після закінчення історичного факультету Київського педагогічного інституту
працював у київському Музеї народної архітектури і побуту України. Навчався
в аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії ім. М.Рильського
АН України. Виступивши з ініціативою створення Національного музею гончарства,
1986 року повернувся до Опішного, де працює і понині.
Олесь Пошивайло — ініціатор і організатор свят народної
творчості, науково-практичних конференцій і семінарів, всеукраїнських (з
цього року — національних) симпозіумів гончарства. Роботу поєднує з науковими
дослідженнями. Автор численних публікацій і кількох книг, присвячених українському
гончарству. Вивчав досвід роботи із збереження народної культури в Німеччині,
Італії, Швейцарії, Нідерландах, Бельгії, Норвегії, Великої Британії. Співробітничає
з ученими Росії, Білорусі, Норвегії, країн української діаспори.
— Як виникла ідея симпозіуму, як це все починалося?
ДОВІДКА
Олесь ПОШИВАЙЛО:
— Ідея симпозіуму з’явилася ще 1988 року. Ми тоді провели
в Опішному перший «День гончара» — театралізоване свято утвердження гончарських
традицій, а в наступному, 1989-му, провели перший всеукраїнський (тоді
— республіканський) симпозіум гончарства. На той час подібних заходів у
сфері кераміки не проводилося ніде в Україні.
— Чому це вам спало на думку? Може, тому що ви з такої
славетної родини?
— Може, й тому, а більше через те, що ми, запрошуючи до
нас в Опішне художників, хочемо привернути увагу до тих проблем, які існують
тут, як в одному з найбільш значних центрів духовної культури України.
Зараз практично на очах гинуть усі центри народної творчості, яких колись
було дуже багато в Україні. З 700 гончарних центрів (а стільки їх було
в Україні на початку ХХ ст.) ще 10 років тому діяли десь 25 — 30, на сьогоднішній
день їх близько 10-ти. Ми хочемо, щоб про наш центр знала вся Україна,
знав увесь світ, а знати його будуть тоді, коли художники-керамісти вважатимуть
Опішне своєрідною Меккою для себе.
— А, може, проблема не тільки в такому ставленні до
національної культури з боку держави, а в тому, що гончарство просто відходить
в минуле?
— Я так не вважаю. Навіть якщо говорити про суцільну «капіталізацію»
нашого життя, тобто перехід до існування в якихось абсолютно нових умовах,
то кераміка все одно потрібна. Ось, наприклад, за кордоном (а побував я
майже у всіх європейських країнах) до неї дуже трепетне ставлення, і практично
в кожній родині є якісь речі з кераміки: чи то чашка, чи то свічник, чи
то просто декоративна таріль на стіні. Окрім того, там дуже багато приватних
майстерень, в яких виготовляють кераміку, і в невеликих містечках вздовж
центральної траси часто можна побачити спеціалізовані крамнички. Я вже
не говорю про східні країни, скажімо, про Японію, де кераміку взагалі піднесено
до рангу культу. Я маю на увазі чайну церемонію, при проведенні якої не
можна обійтися без керамічного посуду. Там кожна сім’я береже ці речі,
передає з покоління в покоління, як найбільшу цінність. А у нас … Я думаю,
річ не в тім, що немає потреби в кераміці, а в тім, що держава не виконує
своєї консолідуючої функції, не спрямовує націю до створення національної
культури. А це дуже небезпечно. Держава без власної культури абсолютно
нікому не цікава.
— Як ви вважаєте, економічний підйом можливий без культурного?
— Ні. Економічно відроджувати цю державу, працювати на
її збагачення може тільки свідома людина — людина-патріот, патріот — бізнесмен,
патріот — власник нафтогазової компанії тощо, який, усвідомлюючи, що це
його земля, піклуватиметься про те, щоб вона з кожним роком ставала все
багатшою. А якщо немає національної ідеї, основу якої становлять все ж
культура й освіта, людину не хвилює те, що відбувається у її селі, в її
місті тощо.
— До речі, про «патріота-бізнесмена». Для того, щоб
здійснити те, що ви здійснили, треба докласти чимало ділових зусиль. Як
вам це вдалося? Адже ініціатива всього цього належить переважно вам?
— Ідей, можливо, більше народжується у мене, але я задоволений
тим, що є команда однодумців, яка допомагає ці ідеї реалізовувати. У принципі,
те, що ми зараз робимо, — це фантастика в наших умовах. Адже Опішне, яке
раніше було районним центром, великим промисловим, торговим центром, на
сьогоднішній день приведено до рівня провінції. А ми, насамперед, хочемо
подати приклад іншим відомим центрам духовної культури України. Довести,
що й за нинішніх умов, у такій кризовій ситуації, можна не скиглити, не
скаржитися, а спокійно, методично, день у день працювати над тим, щоб потроху
відроджуватися, залучати людей і тією чи іншою мірою творити культуру.
— А як ви ухитряєтеся залучати кошти на проведення подібних
заходів?
— Фінансово нам, насамперед, дуже допомагає обласна держадміністрація
і управління культури, але знову ж, втілення, ідеї — все це народжується
тут. Хоча ще полтавське губернське земство, починаючи з 1877 року, дуже
активно реалізовувало програму, спрямовану на підтримку і розвиток гончарства.
Щодо цього воно було найактивнішим і найбільш прогресивним у межах всієї
царської Росії, і, напевно, ще тоді закладено основи того, що Опішне не
загинуло на початку століття, і плідно розвивається сьогодні. І цей дух
земський, цей механізм, запущений ще півтора століття тому, спрацьовує
і сьогодні. Ще 1917 року губернське земство прийняло програму, спрямовану
на подальший розвиток гончарства в Опішному, яку, у зв’язку з громадянською
війною, не було реалізовано. Що цікаво: те, що ми зробили, є виконанням
цієї самої програми. Там все це передбачалося: створення майстерень, музею,
книжкового зібрання, навчання дітей тощо.
— Тільки приїхавши в Опішне і поговоривши з кількома
його мешканцями, дізнався про те, що заводи тут стоять або працюють не
на повну потужність, робітникам не платять, а на фоні всього цього ви розвиваєтеся,
зростаєте рік від року. Контраст досить різкий. Як ви вважаєте, яке ставлення
місцевих жителів до вас і того, що ви робите? Якби кожний відповідально
ставився до своєї справи, результат був би таким самим, і ми б сьогодні
не жили так бідно, як живемо. Хоча ставлення населення до того, що ми робимо,
дійсно полярне. Багато хто вважає, що у нас багато грошей, і тому нам вдається
щось, а я їм усім кажу, що у нас гроші є тому, що ми щось робимо: шукаємо
кошти, самі багато чого виробляємо. У нас, наприклад, за ті 15 років, що
я працюю, на об’єктах музею не працювала жодна будівельна організація —
все фактично створюємо своїми руками. А в багатьох інших закладах культури,
освіти люди чекають, що хтось прийде, хтось за них зробить, хтось за них
знайде гроші. Ми не чекаємо, і тому маємо якийсь результат. Ну і, напевно,
трохи щастить…
НА ЗАКІНЧЕННЯ
Складники нації — це, мабуть, не тільки мова, література,
історія, але й ті речі, які оточують нас щодня. І тільки поголовною українізацією
навряд чи чогось доб’єшся. Ми, напевно, доти будемо залишатися космополітами
(в найгіршому розумінні цього слова), поки будемо прагнути оточувати себе
лише розрекламованими італійськими кухнями, фінськими унітазами, «фірмовою»
керамікою, забуваючи про те, що усі ці речі мертві, а навіть у крихітній
дрібничці, зробленій руками Майстра, є живе тепло. І дім без таких «дрібничок»
— мертвий дім.
Михайло МАЗУРІН, «День» Опішне — Київ
P.S. У мене в руці глиняне «поросятко» з дуже кумедним
виразом на «мордочці» — подарунок гончара Миколи Пошивайла. Маленьке чудо.
Коли я матиму дітей, я б дуже хотів, щоб їх оточували не потвори-«трансформери»
і страшнуваті пластикові «супермени», а ось такі, «живі», іграшки.
